Сучасна глобальна криза суспільства ХХІ ст

Незрівняне уміння Нарбута рисувати літери й мистецтво художнього письма перебрав Р. Лісовський, що й тепер оздоблює українські книжки майстерними обкладинками, орнаментами, видавничими марками, а особливо артистичними написами. Головним чином у книжній графіці працюють учні Нарбута, що переїхали до Ленінграда: М. Кирнарський, добрий декоратор книги, і Л. Хижинський, майстер дрібної ілюстрації, заставки та екслібрису. На жаль, передчасно скінчив життя учень Нарбута Лесь Лозовський (1901 — 22), що встиг перед смертю дати кілька дуже оригінальних обкладинок до творів Коцюбинського та інших авторів. Довше працював як ілюстратор книги М. Алексєєв (1894 — 1934), що декорував книжки обкладинками, заставками, кінцівками, видавничими марками, але особливо любив ілюструвати книжки для дітей, зокрема малювати всяких звірів, які справді в Алексєєва й живі, й повні характеру.

Найбільш яскравою постаттю між  учнями Нарбута був Павло Ковжун (1896 — 1939) — маляр і графік, організатор і пропагандист українського мистецтва. Ковжун горів мистецькими інтересами й буквально перегорів у вирі мистецьких імпрез. Переїхавши по смерті Нарбута з Києва до Львова, Ковжун буквально збудив цю під оглядом мистецтва приспану країну до нового мистецького життя. Коли Львів і раніше, перед Ковжуном, мав вельми талановитих українських майстрів (Труш, Новаківський), істориків і критиків мистецтва (Голубець), то Ковжун перший потрапив у Львові створити об’єднання молодих майстрів (Осінчук, Гординський, Музика та інші) і пробудити інтерес до мистецтва у широкого громадянства. Сам Ковжун працював не тільки в графіці, але — й може, ще більше — в малярстві, тому й кращі графічні твори Ковжуна — це, власне, ті, що виконані в малярській барвистій техніці. Але і в чисто декораційних книжкових оздобах, як екслібриси, Ковжун має необмежену фантазію, яку навіть не завжди встигає уговтати. Неперечно, Ковжун зробив значний вплив у Львові на С. Гординського, що заявив себе, може, ще більш цікавим декоратором ужиткових речей (пуделків, бонбоньєрок тощо), ніж книжок. Побіч Осінчука та Гординського найбільш цікавими графіками у Львові були до приходу більшовиків Я. Музика, що своєю творчістю наближалась до Осінчука, й карикатурист Р. Козак, що роками заповнював карикатурами гумористичний часопис.

Менш цікавим осередком графіки був Харків, що користувався більше «київською» графікою. Одначе й там висунувся свій власний талановитий графік — А. Страхов. Перші праці Страхова, що належали головним чином до політичної карикатури, з’явилися в 1916 р. в Катеринославі. Для українського Госіздату та інших видавництв Харкова майстер виконав багато обкладинок та ілюстрацій, оздобивши своєю графікою кілька сотень книжок.

За кордоном України більші групи  графіків збиралися в Празі, де в  різні часи біля Української студії пластичного мистецтва сходилися такі графіки, як І. Кулець, І. Мозалевський, Р. Лісовський і їхні учні. З учнів Кульця в графіці працював один час І. Іванець, головним чином рисувальник-баталіст, а також автор гравюр-краєвидів, екслібрисів та заставок. У Празі ж учився й талановитий гравер В. Касіян, співець людського горя, а також пролетарської боротьби. Але Касіянові також належать не без гострого гумору виконані ілюстрації до Гоголя. Так само Празьку академію скінчив І. Анисимов — прекрасний технік гравюри як на металі всіма способами, так і на дереві. Анисимов є майстром великих листів вільної графіки й однаково сильний як у сюжетній графіці, так і в графічних краєвидах. Наймолодший між ними М. Михалевич дуже працьовитий і продуктивний, який шляху свого розвою й удосконалення ще не скінчив.

Цікаву групу складали молоді майстри  у Варшаві, об’єднані в товаристві «Спокій». Ця група стояла в українському мистецтві окремо, і в ній особливо визначався Петро Холодний (син), що, працюючи в гравюрі й літографії, може, найбільш цікавим представляється в дереворитах, особливо забарвлених питомим українським гумором. До групи «Спокій» належить також Hил Хасевич — графік і гравер, особливо цікавий у своїх працях, забарвлених місцевим волинським колоритом. Цікаві роботи, зокрема краєвиди, організатора варшавського товариства Петра Мегина, книжкові графіки Андрусова та інших.

Останніми часами за кордоном поважне  ім’я зробив собі в графіці Микола Бутович — різноманітний майстер, але особливо цікавий у рисунках, пройнятих українським гумором та відповідною пікантністю рисунку. Бутович — майстер дуже продуктивний, зокрема як майстер книжкових обкладинок та плакатів, в яких зручно використовує старі українські мотиви. Чимало останніми часами зібралося українських графіків у Парижі, де працюють М. Кричевський (син) — автор цікавих графічних краєвидів, П. Омельченко, що підліг модерній французькій графічній школі, але дійшов значних досягнень, С. Гладкий — автор кольорової графіки, М. Андрієнко-Нечитайло — теж колорист і конструктивіст, В. Перебийніс — особливо цікавий майстер графічних рисунків для ужиткових потреб, як рисунки кахлів або інших будівельних частин. У плинному товаристві паризьких майстрів важко слідити за працями навіть найталановитіших українських майстрів.

«С. Пожарський — графік, обдарований уродженим чуттям декораційності, що вміє знайти для кожної обкладинки належне художнє оформлення. Його праці здебільшого зовсім гармонійні в композиції й мають привабливі орнаменти; рисунок він опанував значно слабше...». Відрубно від цих графіків стоїть В. Конашевич: «У всій повноті розгорнулася графічна манера майстра в його ілюстраціях до Фета. Це одна з найліпших праць Конашевича... що незвичайно тонко віддає фетівську легкість та осяйність...». Також чудовий ксилограф — бессарабець Шиллінговський: «Його листи, присвячені Ленінградові, ніби оповиті мрією про XVIII століття. Шляхетні традиції старої дерев’яної гравюри в його особі знайшли одного з небагатьох відданих послідовників». Зрештою, за останні часи «графікою займалося багато ленінградських малярів та архітекторів, що після своєї освіти та нахилів були далекі від обслуговування мистецтва книги. Та дехто з них так поєдналися з графічною працею, що присвятили себе їй, цілковито відійшовши від свого первісного фаху», як це зробив архітектор А. Литвиненко. «Цікаву течію в сучасній графіці утворив А. Родченко, конструктивіст, що оперує найпростішими плакатними шрифтами та елементами друкарського набору». На Україні тих самих засобів уживав В. Меллер.

У той час, як вищеназвані майстри  працювали в Петербурзі, у Москві визначився один із найбільших майстрів графіки — В. Macютін, що пізніше покинув Москву і залишив у ній значну прогалину. «Найрізноманітніших засобів граверного уміння застосовує в ілюстраційній праці В. Масютін, великий і вправлений майстер, що, на жаль, залишився за кордоном». Це правда, що Масютів залишив Москву і виїхав до Берліна, але повна правда полягає в тому, що в Берліні Масютін, що доти не знав української сучасної графіки, в 1933 р. познайомився з нею, відчув рідні бриніння найтонших струн душі і, як раніше Нарбут, теж торкнувся рідної стихії, і в ньому теж прокинулась сила Антея, що з «великого майстра» гравюри в Москві обернула його в зовсім виїмкового майстра української гравюри. Як Нарбут, закоханий у старому українському козацькому мистецтві, Масютін не обертає його в забаву витонченого естета, а сприймає і відтворює із справжнім епічним успособленням (як поважні монументи козацької України). Вже перші його граверні праці у Берліні свідчать про нього як про великого майстра гравюри, але коли він звернувся до рідної старовини, то тільки тут виявилися його справжня велич і справжній діапазон його праці. Його великі листи з портретами Хмельницького і Мазепи — це справжні події в українському мистецтві. Можна було б сказати, що з цими працями Масютін у мистецтві української гравюри займав місце, вільне після смерті Нарбута, але, по-перше, Нарбут був тільки графік, а Масютін — віртуоз гравюри, а по-друге, де у Нарбута тільки легкий жарт, жартівливі бризки генія, там у Масютіна величавий пафос справжнього історичного епосу.

Важко було перелічити не то усіх, а  навіть визначніших майстрів української  гравюри, що працюють на Україні й  за її межами. Ми не згадали в Парижі таких видатних майстрів, як елегантний М. Глущенко, недавно покійна Софія Левицька, Cавченко-Більський і багато інших, у Ленінграді — Каплуна, Любарського, Тирсу, в Катеринославі — Грузенберга і т. д.; для вимислювання й характеристики треба було б списати томи. Докладний словник українських граверів ще не вийшов, П. Попов не взяв на себе певного завдання Д. Ровинського, але й без того мистецтво української гравюри як національне українське мистецтво випередило граверне мистецтво багатьох європейських народів.

3. Імпресіонізм – (франц. Impressionisme, від іmpression – враження) художній напрям у мистецтві й літературі останньої трет. ХІХ – поч.. ХХ ст.. Провідною метою мистецтва імпресіонизм проголошував витончене відтворення суб’єктивних скороминущих вражень і спостережень, мінливих відчуттів і переживань художника. Імпресіонізм сформувався в пейзажному живописі у Франції (70-80 р. ХІХ ст..); художники – імпресіоністи збагатили живопис творчими досягненнями в зображенні мінливих станів природи, тонких відтінків світла, забарвлення предметів залежно від освітлення.

Кантрі - музичний стиль, в основі якого лежать народні мелодії (поширений в основному у США); поєднує два різновиди американського фольклору – це музика білих поселенців, що облаштувалися в Новому Світі в XVII–XVIII ст. і ковбойські балади Дикого Заходу; ця музика зазнала сильного впливу єлизаветинських мадригалів, ірландської й шотландської народної музики; основні музичні інструменти цього стилю – гітара, банджо і скрипка. Народний стиль одягу.

  Космополітизм - теорія, що проповідує байдуже ставлення до Батьківщини та свого народу, заперечує патріотизм, національну незалежність, національну культуру й висуває ідею створення світової держави, встановлення світового громадянства.

Декоративне мистецтво – (див. декоративний) – галузь пластичних мистецтв, твори якої, поряд з архітектурою, надають матеріальному середовищу проживання людини художніх, естетичних якостей. Декоративне мистецтво поділяється на безпосередньо пов’язане з архітектурою монументально – декоративне мистецтво (створення архітектурного декору, розписів, рельєфів, статуй, вітражів, мозаїк, що прикрашають фасади та інтер’єри, а також паркової структури); декоративне – ужиткове мистецтво (створення художніх виробів, призначених переважно для побуту) й оформлювальне мистецтво (художнє оформлення святкувань, експозицій виставок та музеїв, вітрин і т. ін.).

Гуманність – (лат. humanus – людський, людяний) – 1) система ідей та поглядів на людину як найвищу цінність. Гуманність як інтелектуальна течія сформувався у західноєвропейській культурі доби Ренесансу. 2) чуйне ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

4. Микола Бердяєв народився 6 березня 1874 р. Родина хоча й була московського походження, але належала до аристократії південно-західного краю із сильними тоді в Києві західними впливами. Прадід мав чин генерал-аншефа, був генерал-губернатором Новоросії та вів особисте листування з імператором Павлом I. Дід, за переказами, молодим поручиком-кавалергардом відзначився в бою з Наполеоном при Кульмі 1814 р.: коли всі командири, включно з генералом, загинули, узяв командування частиною на себе, відчайдушно атакував французів, після чого ті злякалися й програли бій. Згодом той самий дід, уже отаман Війська Донського, не побоявся обстоювати козацькі вільності перед самим Миколою I.

На схилі життя у  Франції Бердяєв ностальгічно називає  Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа .

З дитинства Бердяєв  був зарахований у пажі й відданий у кадетський корпус. Успішністю не вирізнявся: математика й диктанти давалися важко, а за закон Божий  одного разу одержав «одиницю» за 12-бальною системою. Його осяяло прагнення стати філософом, і в 14 років він уже читав Гегеля й Канта! Замість Петербурзького пажеського корпусу 1894 р. вступив на природничий факультет Київського університету ім. Св.Володимира, а через рік перейшов на юридичний.

Київ тоді був центром  соціал-демократії, а російські інтелігенти  захопилися марксизмом, зокрема й  студент Бердяєв, одержимий пошуком  свободи й сенсу життя. На відміну  від багатьох «марксистів», Бердяєв  глибоко розумів Маркса та його джерела. Матеріалізм Фейєрбаха — це не примітив Бюхнера й Молешотта, якого саркастично описав І.Тургенєв в «Отцах и детях»; у Фейєрбаха є релігійна першооснова навіть при поверхневому матеріалізмі. Гегеля також можна розуміти революційно й консервативно: він бачив утілення свого Абсолютного Духу в прусській державі, де Гегель був офіційним філософом; він же через діалектику породив революційну динаміку, тобто Маркса. У Маркса є екзальтація волі Шопенгауера. У Маркса дуже багато від духівників «похмурого німецького генія» Фіхте й Шеллінга, з їхньою свободою людини в ім’я вищого призначення. За Бердяєвим, марксизм — це не так економічний матеріалізм і класова боротьба, як віра в те, що людина зможе стати незалежною від економіки, віра в подолання людиною соціальної рутини в ім’я вищого покликання. Цього ніколи не розуміли ні «комуністи», ні буржуазні тлумачі Маркса. «Аксакал російського марксизму» Г.Плеханов під час особистої зустрічі назвав філософування Бердяєва несумісним із марксизмом. Навіть відійшовши від марксизму, Бердяєв симпатизував Марксу, але не «марксистам».

Бердяєва вважали ідейним  лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. 1898 р. його заарештували, ненадовго  помістили в Лук’янівську в’язницю. Тут стався анекдот: під час арешту та обшуку жандарми ходили по будинку навшпиньках, аби не розбудити батька Бердяєва, що був на «ти» з генерал-губернатором і мав зв’язки при царському дворі. З університету Бердяєв «вилетів із тріском», диплом «на право мати право» він так і не одержав (утім, на його тлі нинішня публіка, спрагла звань і ступенів, видається розумово відсталою). Антисоціальний Бердяєв усе життя нехтував тим, що називають «посісти становище в суспільстві».

Політику, соціум, державу, мораль, революції та контрреволюції він справедливо зараховував до інтересів середньої, ординарної масової людини. Суспільство, цивілізація лежать у злі. Закон побудований на неправді. Це закон не Божий, але кесаря світу цього. І радикальна революція, і ліберальна юриспруденція безпорадні при тотальній моральній потворності, яка нині постає в Україні у вигляді різних лукавих «рехворм». Але слід не тікати від світу, що лежить у злі, а переломити, змінити його радикальною революцією в масовій психології, інакше соціальні революції неминучі.

1900 року Бердяєв потрапляє  на заслання у Вологду. У  Вологді він живе серед засланих  марксистського й народницького  зразка й відкриває для себе  таке явище як «тоталітаризм  революційної інтелігенції». Е.Фромм  згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.