Етносимвол «рушник» у весільному тексті

     У центральних районах України  і молода, і дружка замість пояса  чи крайки підперізувалася рушником («підперезником») – кінцями наперед. Це були, як правило, роменські та червоні кролевецькі рушники. Такими ж рушниками прикрашали ікони у свято. Згодом ткані червоні рушники – «підперізники», куплені в крамницях чи на ярмарках, замінили вишиваними.

     У багатьох районах України на весіллі  рушниками перев'язували не лише старостів та дружок, але й бояр та інших весільних чинів:

     «А в коморі сволок,

     Там рушничків сорок,

     Та  підіте, возьміте,

     Бояр  прикрасіте» [1;191].

     На  Лемківщині побутував звичай – при виряджанні молодої до молодого вишивані рушники несли в руках дванадцять дружок. Найчастіше ці рушники допомагав вишивати весь рід.

     «Наобразники» (рушники, якими накривали образи) і рушник, на якому молоді стояли в церкві, довго зберігали в  родині як реліквії.

     Коли  молода з дружками заносили гільце до хати, то ставили його на рушнику. Викуп молодої подавали на рушнику. На дівич-вечорі, коли молода прощалася з дружками, вона дарувала рушник батькові.

     На  весіллі, зустрічаючи молодих, встеляють  рушником дорогу від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати; іноді рушник стелили й перед входом до церкви. У весільному поїзді прикрашали рушниками й стрічками кінські дуги (сьогодні – автомобілі).

     Під час шлюбу неабияке значення мав  білий вишиваний рушник, на якому  мали стояти молоді під вінцем. Під  рушник родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю – на щастя й багатство. Родичі і старша дружка намовляли молоду стати першою на рушник («хто перший стане, той буде верховодити в родині») – це означало, що молоду господиню поважатиме чоловікова родина, особливо свекруха, свекор і сам чоловік. Самі молоді намагалися стати на рушник одночасно, щоб були між ними злагода, повага й любов.

     «Шлюб брала,

     Білесеньким рушником

     Руки  зв’язала» [3;172].

     Рушник  у церкві розстеляє дружка. Вона стоїть за молодою і шепоче їй нишком: «Протягни, сестричко, рушник, щоб і я скоро за тобою пішла» [2;290]. Після вінчання весільний поїзд вирушає до хати молодої, співаючи:

     «Лети, лети, соловейку, попереду,

       Та дай моїй  неньці знати,  що я йду. 

     Нехай виходить з колачем,

     Бо  йде її рідна дочка  з паничем,

     Хоч не з паничем –  з мужиком.

     Та  зв'язала білі ручки  рушником» [3;175].

     Після вінчання брат молодої заводить її в хату за рушник, який вона тримає в  руці, потім молодий веде її на посад  також за рушник, садить її на кожух. Молода бере ложку або чарку рушником.

     По  всій Україні весільний хліб –  коровай, дивень, шишки, лежень, калачі – кладуть на стіл, застелений рушником. Перед тим, як різати коровай, на нього кладуть два рушники навхрест.

     «Дружко миє руки і витирає рушником:

     Миє дружко ручки,

     Поглядає на кілочки,

     Чи  не висять рушнички,

     Щоб потерти ручки?» [13;218].

     Як  правило, всі кому подаровано рушник, чіпляють його собі через плече. Як виряджають молоду до молодого, мати виносить гарний рушник і кладе на ярмо коли їдуть волами, а коли кіньми, то на дишло:

     «Як маєте виряджати – виряджайте,

     Як  маєте, що давати, то давайте.

     Дайте мені образи золотії,

     Дайте мені два рушнички шовковії» [3;353].

     Коли  приїжджають у двір молодого, то він бере молоду за рушник, який вона тримає у руці, а дружко – молодого за хустку, заткнуту за його пояс, і заводить молодих на посад.

     Весільна  мати давала куховарці хустку, три  аршини полотна й рушник, а усім весільним чинам – по шишці та рушнику, матері хрещеній – гарний очіпок та рушник.

     Коли  весільні гості після першої шлюбної ночі молодих приносили батькам молодої радісну звістку (що їхня дочка «чесна»), гостей обдаровували рушниками і хустками. По деяких селах молодих приводили до колодязя, покривали рушником, під яким вони вмивалися, а потім ним витиралися. Відтоді молода жінка навіть до воріт не могла вийти простоволосою. У весільному обряді по всій Україні, коли наречений приїздив за нареченою, щоб забрати її до свекрів, побутував обряд завивання її голови наміткою (а пізніше – хусткою):

     «Чи ж я тобі не казала, як стояла під повіткою:

     Не  йди, не йди да із села, бо застанеш під  наміткою» [16;367].

     Весільні  намітки, як і весільні рушники, зберігали  як сімейні реліквії їх клали покійним у домовину.

     До  цього часу на Правобережному Поліссі  на весіллях, похоронах та інших  родинних обрядах функцію рушника виконують намітки (перемітки, плат, завивало, сповивало, серпанок). А на Поділлі рушник називають (нафрама, рантух). На Буковині молоду завивають у рушник (намітка, перемітка, обрус). Про те, що намітка – це той самий рушник, свідчить буковинська весільна пісня:

     «Ішла з міста, напилася,

     Найшла  рушник, завилася.

     Ані прала, ані ткала,

     Лиш готовий завивала» [12;126].

     На  весіллі рушник створював гарний настрій. Все село приходило дивитися, як раненько в понеділок молода вставала, йшла по воду, розпалювала піч і починала поратись – розвішувала рушники на образи, картини, кілочки, на сволок, на жердку, над вікнами й дверима, на дзеркало – де тільки можна.

     З усіх весільних атрибутів у наші дні найкраще зберігся рушник. Проте  мало хто готує його власноручно. Здебільшого купують на ярмарках, у крамницях, а то й замовляють майстрам. У таких регіонах як Карпати, Полісся та Західне Поділля на весіллі використовують переважно ткані рушники, а в центральних областях – вишиванні. Поширене уявлення про те, що у весільному рушнику мають бути зображені «дерево життя» та «райські пташки» є швидше даниною моді. Головне в рушнику – його мистецький рівень і відсутність штампів в оздоблені – адже саме цим приваблюють нас традиційні рушники. 
 
 

     ВИСНОВКИ

     Мова  – це скарбниця народного, національного  світобачення. Вона відображає всі  етапи світобачення народу і відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну  специфіку людського світосприйняття.

     Проблема  глибинних зв’язків між мовою  і етносом, мовою і національною ментальністю є невичерпною для  лінгвістики, і вона набула особливої  уваги в останні десятиліття, які позначилися відродженням національного  самоусвідомлення, національної культури в країнах Східної Європи, активізацією зацікавленості цивілізованого світу гуманітарною сферою людської життєдіяльності.

     Особливості мови кожного народу визначаються насамперед психотипом її носія, який (психотип), у  свою чергу, формується в процемі  історичного, геополітичного й культурного розвитку етносу. Виходячи з таких позицій логічно говорити, що етнолінгвістика у найбільшій мірі розкриває психологічну, культурну, історичну сторону мови певного етносу.

     На  даний момент етнолінгвістика виокремилась в окрему мовознавччу галузь. В умовах демократизації та гуманізації освіти етнолінгвістика стає довить актуальною основою для здійснення різноманітних наукових досліджень.

     Отже, етнолінгвістика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) – розділ мовознавства, який вивчає відношення між мовою та її носіями, взаємодію мовних та етнічних чинників у функціонуванні і розвитку мови. Етнолінгвістика виникла у США на основі дослідження безписемних мов як антропологічна лінгвістика, згодом влилась у соціолінгвістику як один з її напрямів. Розвиток етнолінгвістики відбувався під впливом ідеї американських учених Е.Сепіра і Б.Уорфа про взаємозв'язок між мовою та системою уявлень людини про світ, ментальністю народу, особливостями його культури. Виконуючи ідеологічне замовлення на нівеляцію національних відмінностей і створення "нової історичної спільності" російськомовного радянського народу, радянське мовознавство піддавало "критиці" етнолінгвістику за визнання провідної ролі мови у духовному житті народу, поза якою він насправді — неможливий. Тому письменники, усвідомлюючи, за словами В.Сосюри, що "мова — то душа народу, / Народ без мови — не народ", були постійними захисниками його прав на самоствердження у своєму слові як єдиної запоруки збереження своєї сутності.

     Універсальною формою основоположних ідей, що генерувало людство у процесі історичного розвитку, є символіка. Тому доволі актуальними є питання вивчення етносимволів – як об’єктів, явищ, особливостей побуту, культури, традицій і вірувань окремого етносу.

     Серед етносимволів українського народу ми виокремили етносимвол «рушник», який, на нашу думку, найяскравіше і найповніше втілює себе у весільній обядовості, а саме у весільних піснях.

     Було  проаналізовано спеціальну етнолінгвістичну наукову літературу і виявлено, що концепт «рушник» вивчено не достатньо, що і зумовило вибір теми дослідження.

     На  основі 100 карток було зроблено аналіз етносимволу «рушник» та подано його класифікацію як словесного знаку символізованих етнореалій. У поєднанні з певним дієсловом етносимвол «рушник» утворює особливі фраземи, що надійно закріпилися у мові українців.

     Було  зроблено аналіз етнографічної та народознавчої  літератури задля з’ясування особливостей побутування рушника серед українського народу та використання його під час  виконання певних традиційних обрядів, що пов’язані з народженням дитини, смертю та насамперед з весільними обрядами. Було виявлено, що український народ фіксує практично всі кроки до весілля за допомогою концепту «рушник». 
 
 

     ЛІТЕРАТУРА:

     1. Весілля/ упор. М.М.Шубравська. – К.: Наукова думка, 1970. – т.1. – 455с..

     2. Весілля/ упор. М.М.Шубравська. – К.: Наукова думка, 1970. – т.2. – 476 с.

     3. Весільні пісні/ упор., авт. вст. ст. та прим. М.М.Шубравська; відп. ред. І.П. Березовський. – К.: Дніпро, 1988. – 400 с.

     4. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографiчний нарис. У 2-х т. – Мюнхен, 1958. – Т. 1.

     5.Гавриленко Л.А. Джерело: Посібник з українського народознавства. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 176 с.

     6. Гавриленко Л.А., Кокарєва І.Г. Край: Посібник з українського народознавства ( 3-ій рік вивчення). – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 240 с.

     7. Жайворонок Н.В. Українська етнолінгвістика: Нариси: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Довіра, 2007. – 260 с.

     8. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006.

     9. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості. – К.: Веселка, 1989.

     10. Народные ремесла/ Ю.Г.Легенький, В.Н. Сковронский, А.Г. Мороз и др. – К.: Урожай, 2003. – 224 с.

     11. Наука і культура. Україна: Щорічник/ Редкол.: О.Сергієнко (головн. ред.) та ін. – К. : Знання, 1988. – Вип. 22. – 520 с.

     12. Обрядові пісні Слобожанщини/ Фольклорні записи та упор. В.В.Дубравіна. – Суми: Університетська книга, 2005. – 446 с.

     13. Пісні Сумщини, під ред. А.Т.Авдієвського – К.: Музична Україна, 1989. – 502 с.

     14. Пісні рідного краю: Українські народні пісні записані на Лебединщині в 60-х роках XIX ст. подружжям Ткаченків / Упор. Б.І. Ткаченко. – Суми: ВАТ «СОД», вид. «Козацький Вал», 2003. – 476 с.

     15. Пісні однієї родини. Українські народні пісні села Волошнівка на Сумщині, під ред. Дубравіна В.В. – К.: Музична Україна, 1988. – 142 с.