Етносимвол «рушник» у весільному тексті

     Серед обрядових рушників на особливу увагу заслуговують вишивані сватальні (або плечові) рушники. Плечовими їх називають тому, що ними пов’язували через плече старостів на сватанні.

     Рушниками вбирали молоду та її дружок (дівчат, які на запрошення молодої брали участь у весільному обряді), а найкращим пов’язували старшу дружку, боярина (шафера на весіллі) та дружка (розпорядника на весіллі).

     Рушник  виступав провісником, освячувачем, а  отже, символом щасливого родинного  життя.

     У весільному обряді на Київщині початку ХХ століття дослідники нарахували близько 20 рушників. На них клали коровай, ними перев’язували старостів, простеляли дорогу молодим. Але найголовнішим був той, на якому батьки благословляли молодих. Такий рушник – особлива святиня, яку не показували стороннім і берегли як зіницю ока, передаючи із покоління в покоління. Старий узор нащадки відтворювали на новому полотні як енергетичний код роду.

     Перш, ніж узятися за вишивання, дівчина  постилася, молилася, мила руки, щоб  позбутися не лише фізичного бруду, а й негативної інформації на пальцях.

     Починати  рукоділля найкраще зранку у четвер. Це енергетична вершина тижня. Наші предки добре відчували це, бо саме цього дня приступали до весільних рушників. Не можна під час вишивання думати про щось погане, сваритися, злитися на когось. Обрядовий рушник має зберігати в собі лише найкращі мрії, найсвітліші думки й почуття. Адже то закладається програма майбутнього подружнього життя. Дрібні огріхи не випорювали, щоб не внести хаосу у долю.

     Що  ж до вибору узору, то він мав бути двобічним. Це символізувало гармонію між зовнішнім і внутрішнім світом. Якщо ж лицьова сторона виробу гарна, а зі споду перетянуто нитки і стирчать вузли, то вважали, що й життя буде про людське око.

     Щодо  візерунку, то рушник обов'язково має містити дерево життя з птахами по обидва боки від стовбуру, що символізують міцність майбутнього шлюбу, також можна вишивати символи кохання та молодого подружжя – це калина, хміль, лілія, торянди.

     Рушник повинен бути вишитий на цільнотканному полотні, без обрізних країв.

     Усі слова зашифровані в символах узорів.

     Нині  відомо близько 200 старовинних швів на основі двадцяти технік української  вишивки. Відтворювати треба тільки той малюнок, котрий припав до душі. Фізики дослідили, що в цьому випадку  він потрапляє у резонанс із вашим організмом. Комусь імпонують дрібні густі зубчики, а комусь більше подобається м’яка широка хвилька. Одним тішать око велетенські пишні квіти, інші ж відчувають потребу і зображувати, і споглядати маленькі орнаменти. Добре, якщо десь у скрині зберігся рушник прабабусі, яка прожила із прадідусем довге й щасливе життя. Його і треба взяти за зразок.

     Весільний рушник має магічну функцію. Вишите полотно, на яке стають молоді, означає  життєву дорогу. Біле полотно в  центрі рушника символізує потік Божого благословення, котре живить дерево роду.

     Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках і поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої.

     Дуб – святе дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Про калину вже було сказано як про дерево роду. Отже, хлопці й молоді чоловіки мали при собі чудодійний оберіг життєдайної сили роду.

     Калина – дерево нашого українського роду. У давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця – «Коло». А оскільки ягоди калини червоні, то вони стали символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки прикрашають вишитими гронами калини.

     Мак. З давніх-давен на Україні святили  мак і обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну  силу, яка захищає від усякого  зла. 
А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Квітка маку несе у собі незнищену пам'ять народу. Дівчата, в сім'і яких був загиблий, з любов'ю і сумом вишивали узори маку на сорочках, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти й продовжити свій рід.

     Лілея. Таємницю життя приховує в собі і квітка лілеї. В легендах квітка лілеї – то символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Вишита квітка лілеї допоможе розгадати таємницю тих чар.

     Якщо  пильно придивитися до контурів геометричного  узору, то вимальовуються силуети двох пташок – знаку любові та парування. Крім квітки, невід'ємною частиною орнаменту є листок і пуп'янок, що складають нерозривну композицію триєдности. У ній закладено народження, розвиток та безперервність життя.

     В орнаменті лілею неодмінно доповнює знак, що нагадує собою хрест. Він магічний, тому й благословляє пару на утворення сім'і. Адже хрест є прадавнім символом поєднаних сонячної батьківскої та вологої материнскої енергій.

     Троянда. Квіти троянди рясно вкривають полотно на сорочках і рушниках багатьох областей України. Мотив троянди вважається не дуже давнім, а деякі дослідники твердять, що зображення цієї квітки було запозичене, навіть бездумно перенесене з банальних фабричних зразків. Троянда – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, адже квітка ця нагадує Сонце (давня назва троянди – ружа містить у собі давню назву Сонця (Ра) та староукраїнську назву крові (руда), отже,    троянда – вогненна кров).

     Вода  і Сонце. Уся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою розеткою чи квіткою, а знак Води нагадує згорнутого вужа. Дві стихії, що утворили земне життя, а тому їх треба розуміти як вологу материнську і вогненну батьківську енергії.

     До  нас дійшли символи – Земля і Сонце, що в поєднанні з Водою складають життєдайну трійцю. Це знаки тих сил, без яких неможливе саме життя. Ромбічні знаки на плічку – це символ плодоріддя Землі-матері, щедро засіяної, зігрітої Сонцем, щоб буяло життя наше.

     Павичі  дуже поважні птахи, на весільних  рушниках часто над ними розміщений вінок або вінець. Павич – це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію життя, тому вона птиця сімейного щастя.

     Молодят символізують соколи, голуби та півні. Характерною рисою весільного рушника  є розташування птахів голівками  один до одного. Вони або тримають в клювиках ягідку калини, або сидять у коріння дерева – символа нової сім'ї.

     На  окрему увагу заслуговують кольори  в рушниковій композиції, їх поєднання  та символіка. Контраст червоного і  чорного в народній естетиці став ознакою фізичної краси: типові народнопоетичні епітети: червоні щоки (губи) – чорні брови (очі). У червоно-чорній (на білому тлі) рушниковій вишивці відтворено світовідчуття й світосприймання народу, що виявляються передусім у символізації контрастів природи, особистого та соціального життя людини. За народним повір'ям, червона барва означає кохання й милосердя. Класична весільна вишивка виконується нитками одного кольору.

     Вишитий весільний рушник немов би «програмує»  майбутнє життя сім’ї, несе в собі певні побажання щодо майбутнього, які висловлює вишивальниця.

     Для весільних рушників дуже важливим є  вибір матеріалу. Він не повинен мати обрізних країв, бо за легендою, нитка, що тче рушник, – «наче доля, повинна ходити зліва направо і не повинна обриватись».

     Досить  часто зустрічаються обрізні рушники, в яких довга сторона оброблена мережкою або просто підрублена. Такий рушник не можна використовувати для весільних обрядів, бо кожна обірвана чи обрізана нитка по краю вказує на сварку молодого подружжя або на проблеми із здоров’ям чоловіка чи жінки. Зовсім неприпустимим є вишивання весільного рушника на двох зшитих між собою шматках полотна. Весільний рушник, що символізує поєднання у життєвій дорозі двох доль, неодмінно має бути єдиним цілим. Тож найкраще вишивати весільний рушник на цільнотканому полотні, яке часто зустрічається на Західній Україні. 

     2.2. КОНЦЕПТ «РУШНИК» ЯК СЛОВЕСНИЙ ЗНАК  СИМВОЛІЗОВАНИХ ЕТНОРЕАЛІЙ

     Великим культурно-національним потенціалом  наділені фраземи із етнографічними та країнознавчими характеристиками.

     Концепт «рушник» має значний фразеотворчий потенціал як словесний знак символізованих етнореалій. Рушник був родовідною пам’яттю, національним оберегом, провісником, освячувачем, символом щасливого родини, супроводжував людину на кожному етапі її життя. Традиційне українське весілля неможливо уявити без використання цього обрядового елементу. Українська фразеологія фіксує практично всі основні кроки до шлюбу  через ключове слово «рушник»:

1. готувати(дбати, краяти, вишивати, прясти) рушники (мати та її дочка заздалегідь готуються до доччиного заміжжя, рушники ж – основна частина посагу, їх, треба було дуже багато);
2. посилати (присилати) за рушниками (засилати старостів до  дівчини та її батьків, просячи їхньої згоди на шлюб);
3. подавати (давати) рушники (давати згоду на шлюб; якщо такої згоди не було, одна сторона давала (підносила) печеного гарбуза – так жартівливо-уїдливо характеризували відмову дівчини);
4. брати рушники (діставати згоду на одруження, сватати); побрати рушники (обопільно домовитися про майбутнє одруження, посвататися);
5. вернутися (повернутися) з рушниками (засватати, висватати наречену);
6. ставати на рушник (на рушники) (брати шлюб, одружуватися);
7. зв’язати руки рушником (одружитися).

     Більш детально розглянемо фраземи, пов’язані  з ключовим словом «рушник».

     У розглянутих нами прикладах народопісенної весільної обрядовості досить часто  можна зустріти фразему, що має значення приготування матері та доньки до майбутнього  доньчиного заміжжя. Це дійство споконвіку було пов’язане з вишиванням весільних  рушників:

     «Сидить матінка край віконечка, рушник вишиває...» [14;300].

     Проте, дієслово на позначення приготування рушників часто варіюється. У деяких зразках фразема має вигляд «краяти  рушники»:

       « А мати дає, рушнички крає, з подвір’я виряджає» [3;35],

     в інших – «прясти рушники»:

     «А  я слухала, вставала,

       Собі рушнички напряла;

     На  гору ходила, рушнички білила,

     Старостам дарила» [3;29].

     Інколи  трапляються фольклорні зразки, де за допомогою фраземи «прясти (готувати) рушники» у жартівливій формі  відбувається відмова дівчини парубку, що її сватає:

     «То первим одказала,

     Рушничків не напряла,

     То  другим одказала,

     Рушничків не наткала,

     А третім натомість

     Рушнички  подавала» [3;26].

       Весільні рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Вишивати рушники, як і сорочки, мати навчала дочок ще змалку. У вишивання кожного рушника та сорочки, вкладалися дівочі мрії про коханого, про одруження і щасливе подружнє життя:

     «Та поможи, боже, на рушничку стати,

     Тогді не розлучить ні батько, ні мати...» [28;181].

     Стати на рушничок було апогеєм весілля:

     «Молода Ганнуся на рушничок стала,

     Свому миленькому всю правду сказала.

     Свому миленькому, свому  чоловіку,

     Що  буде любити од вінця  довіку» [3;35].

     По  всій Україні поширений звичай перев'язувати  рушниками старостів на знак згоди дівчини на одруження:

     «Два рушнички – старостам,

     Третій  – молодому;

     Іще йому подарую

     Хусточку  шовкову» [27;60].

     А коли одруження було нещасливим, тоді:

     «Ой як піду я за нелюба,

     Крайте  рушнички з рядниночки,

     А утирочки з кропивочки» [3;308].

     В одних районах України рушники  для перев'язування сватів дівчина  вносила на дерев'яній тарілці, в  інших – на хлібині. Цікавий епізод записано на Катеринославщині: дівчина кладе рушники на хлібину, вносить до хати, низько вклоняється старостам і каже: «Батьки мене всьому доброму вчили, а я вечорами мички микала та пряла, досвітками рушники ткала та вишивала, батькам радості бажала, щоб в них серце по мені не скиміло, щоб соромом очі їм не вкрило. Спасибі їм за все!» – низько кланяється батькам, старостам і дає кожному старості по рушникові. Старости беруть рушники і один одного пов'язують навхрест через плече, а батьки молодої промовляють: «Добре, добре пов'язуйте рушниками, щоб було за що держатись, щоб у сніг не впасти, а в свою хату попасти». Не знімаючи рушників з плечей, старости йшли до батьків молодого. Такі рушники називалися «плечовими», «сватовими».