Етносимвол «рушник» у весільному тексті

     Мистецько-декоративна  роль рушника багата і розмаїта. В Україні, особливо в селах, майже немає такої хати, де б не було рушників. Немає їх хіба що тільки в тих українців, як обміщанилися і відцуралися не тільки рушників, а й рідної мови, культури. Як декоративна оздоба рушник своїм багатим орнаментом надає хаті урочистості, святковості, національного характеру. «Рушники можна побачити на картинах, на вікнах чи просто на стінах або на жердках. На Закарпатті, наприклад, спеціально тчуться коротенькі односторонні рушнички, призначені для «грядки» (жердки). Рушники, що вішалися на кілок, називалися кілковими, а ті, що вішалися на образи, на Чернігівщині називалися «набожниками», «завісками». Декоративними рушниками раніше накривали хліб на столі або й просто стелили їх поверх скатерки. У багатьох місцях України ткалися рушники спеціально до кожного великого свята і мали свою назву» [11; 232].

     Рушник  був винятково багатий засобами декорування та орнаментом. Рушники  орнаментувалися тканням, вишивалися декоративною гладдю – київською та полтавською, чи гаптувалися, часто поєднувалося ткання з вишиттям. Були рушники, ткані простим тканням з орнаментом по краях, ішні перетиналися орнаментом через усе полотно, і за орнаментом його й називали. Таких назв було безліч (особливо цікавий тип орнаменту рельєфним тканням на кролевецьких, київських та подільських рушниках).

     Вишиваються рушники по всій Україні не тільки хрестом, а й декоративним швом, гладдю, низинкою, ретяззю, тамбурним швом або  крючком, настилуванням або мережкою.

     Характером  і засобом декорування різнилися  між собою рушники Слобожанщини (Харківської та Сумської областей), Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Поділля (Вінницької та Хмельницької областей), Житомирщини, рушники Волині та Волинського Полісся, Галичини, Карпат (гуцульські, бойківські, лемківські), Буковини та Закарпаття. Склався особливий характер рушників півдня України: Кіровоградської, Одеської, Херсонської та Дніпропетровської областей, де етнічний склад населення сформувався пізніше, в другій половині ХVІІІ століття, і був досить різноманітний.

     Рушники Галичини дещо відрізнялися від тих, що у східних областях, за звичай, були вони коротші. Вишивали смугами геометричних, рідше рослинних орнаментів. На образах їх призбирували посередині складками та зав'язували кольоровою стрічкою. Кінці не спадали з обох боків образу, а ніби розпростерті крила птаха увінчували його горизонтальною лінією.

     Рушники як певний декор хати вишивали двома  або трьома смугами орнаменту. Дві  смуги вишивали «з лиця» полотна, а третю – на зворотнім боці. Такі рушники завішували на спеціальному держаку з планкою, інколи різьбленому так, що всі три смуги орнаменту через певні інтервали доповнювали одна одну. Тим рушником ніхто не витирався. він був своєрідною візитною карткою господині дому, її працьовитості та почуття краси.

     Зберігся  звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху «вінок» – букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують «віху». Побутували також невеликі за розміром так звані «хлібники» (у лемків з польських Бескидів та лемків словацьких – «хлібовки»), в які загортали хліб. їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

     На  рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного  стібка, несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоби життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дити ну знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав «крижмо»  – золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нікому передаровувати. Вважали, що через те зломиться дорога життя. В першій половині XX століття  рушник «крижмо» замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка і т.п.

     Важлива функція рушника в обрядах  сватання та вінчання. Вдеяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоби всі бачили, яка то молода працьовита і «файна». Ось чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, і в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі візерунка й мову знаків, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали.

     Коли  дівчина виходила юною заміж і ще не надбала традиційних дванадцяти рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива. Згаданий похід дружок дотепними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.

     Найкращого  рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили – хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім'ї (звичай зберігся). Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками, колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завішували над образами або на видному місці в світлиці.

     Одними  з етнічних регіонів західних земель України були землі Надсяння, Лемковини  та Холмщини. Після переселення українців  на територію колишнього Радянського Союзу та на північ Польщі дуже багато творів народного мистецтва безповоротно втрачено. Але те, що збереглося, дає нам змогу розглянути певні, дуже характерні для цих околиць візерунки. В орнаментах втілено мотиви й сюжети усної поетичної творчості, образи народної лірики й календарної поезії.

     Рушники – це відбиття культурної пам'яті  народу, в їх візерунках збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева  життя», «берегині», символіка червоного кольору, які знайшли подальше своєрідне переосмислення й оновлення.

     В Україні рушникам завжди надавалося важливе образно-символічне значення. Вони – обов'язковий атрибут весільної  обрядовості, предмет народного  побуту, неодмінна окраса селянського житла. У кожному районі склалися локальні особливості, що виявилось у композиції, колірній гамі, засобах шитва.

     Сучасні майстри, продовжуючи традицію, наповнюють орнаментацію рушників новим змістом  і образами, підсилюють їх монументально-декоративне вирішення, розширюють діапазон застосування у громадському інтер'єрі.

     Вишиті  рушники здавна були поширені в Україні  як неодмінний атрибут народного  побуту, весільної та святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників, які, крім декоративного навантаження, мали великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень.

     У народних піснях, легендах і переказах  опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки та почуття, надії та сподівання на щасливу долю. Кожна дівчина готувала значну кількість  рушників для свого майбутнього життя.

     Поряд із обрядовим призначенням рушники  широко використовувались у побуті. Відповідно до функціонального призначення  вони мали назви «стирок» (для посуду), «утиральник» для рук і обличчя.

     Вишиті  рушники – неодмінна окраса кожної селянської хати. У минулому їх вішали над іконами (на «образники», «божнички»), навколо портретів Т.Г.Шевченка, народних картинок. Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».

     На  рушниках, призначених для оздоби хати (на дзеркала, на консолі полиць тощо), вишивають здебільшого «дерево життя» і теж різні апотропеїчні символи, подібно як на стінах світлиці, тільки в іншій стилізації. Часто гаптували фантастичне дерево з групою пташок, котрі літають над ним.

     На  рушниках біля дерева поруч із різними квітками, зірками, сонечками вишиті також різні пташки, і часом, у великій кількості. Дуже можливо, що ці пташки мали б ілюструвати казкову «жар-птицю» або півнів, котрих уважали за віщих птиць. Але, крім птахів, трапляються ще часом, як окремі елементи орнаменту, риби, сітчасті ромби, дволезі сокирки, дубове листя, спіралі, грецькі хрести й так звані ламані або гачкові хрести тощо. Усі ці символи відомі нам із егейсько-месопотамського культурного кола ще задовго до Різдва Христового. Тепер зовсім забуто значення цих символів, і ніяка господиня, ні її дочки не можуть їх пояснити, але тільки знають, що для такої-то мети потрібні саме такі орнаменти і, навпаки, не пасують інші.

     Тут відігравало велику роль християнство, яке хотіло усунути поганські  традиції, тому воно давало свої пояснення для одних орнаментів і забороняло інші, через що занепало розуміння старовинної символіки, а деякі символи прийняло за свої, як, наприклад, рибу. Ці оздоби й символи вживав український народ, так як і старовинні пісні: колядки, веснянки, купальські, жнивні тощо.

     Уживали їх, не питаючи пояснення, лише тому, що «так годиться». Тільки після докладного аналізу цих гаптованих орнаментів на рушниках і після порівняння з іншими етнологічними матеріалами стають зрозумілими й значення цих орнаментів, і їх джерела.

     На  сучасному етапі у виготовленні рушників намітилося два напрямки, що існують і розвиваються паралельно. Це, з одного боку, творчість майстрів і художників, що спирається на традиційну спадщину минулого, а з другого – діяльність широкого загалу селянства, яке гаптує для власних потреб, за своїми рисунками та смаками.

     РОЗДІЛ 2. ЕТНОСИМВОЛ «РУШНИК» У ВЕСІЛЬНОМУ ТЕКСТІ

     2.1. СПЕЦИФІКА СИМВОЛІКИ  ВЕСІЛЬНОГО РУШНИКА

     Що  стоїть за словом рушник? Передусім  це предмет побуту, що  асоціюється з довгастим шматком тканини (полотняної, лляної, бавовняної) для витирання частин тіла, посуду. Але чому цей предмет називається саме рушником? Очевидно, його первісне значення – служити для витирання рук (рука/ ручний/ рушник – однокореневі лексеми), потім уже інших частин тіла, передусім обличчя (звідси синонімічний ряд рушник, утирало, утирач, утиральник), наприклад:

     «Що вмивання у вишневім садочку,

     А твоє втирання висить на кілочку» [14;304].

       Інше призначення побутового  рушника – служити для стирання столів, лав, ослонів, протирання посуду – породжує синонімічний ряд лексем рушник – стирач – стирок.

     Водночас  рушник – це шмат декоративної тканини  певної довжини з вишиваним або  тканим орнаментом. Таким рушником здавна оздоблювали житло, його використовували в українських народних обрядах тощо. Саме він став оберегом українського народу, символом рідної землі, України. «Рушник супроводжував людину все її життя. Він прикрашав побут, ним приймали дитину від породіллі, рушником благославляли заручини, коли дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошувалися нарченою і нареченим (звідси кореневе гніздо рука – рушник – заручини –    обручення – обручка); на рушник ставали молоді, ним скріплювали купівлю-продаж і зводили сволок у хаті, проводжали в дорогу і в останню путь, опускали труну в могилу і пов’язували його на могильний хрест» [7;155].

     Залежно від призначення вишивані рушники, у свою чергу, поділяються на декоративні  та обрядові. Найголовнішим серед  декоративних рушників є покутник (божник, біжник), бо його вішали над образами (іконами, богами), що стояли, як правило, на божниці. В українській селянській хаті покуття – це куток, розміщений по діагоналі від печі, та почесне місце, де стояли стіл із лавами.

     В.В.Жайворонок виділяє таке словотвірне гніздо, пов’язане із словом «покутник»:

     «...покутник (святочний рушник) – кут (частина  хати між двома стінами по діагоналі  від печі, а також широка лава в хаті – від дверей уздовж усієї  стіни проти печі) – кутар ( килим, яким прикрашають парадний кут хати) – куток (те саме, що кут; вид весняної народної гри; певна частина села) – кучанин (сусід по кутку на селі) – нарешті, покут (почесне місце у світлиці під образами, іконами, богами), що має синонімічні варіанти покутє, покуть, покуття» [7;156].