Етносимвол «рушник» у весільному тексті

     Крім  того, географічна суміжність, генетична спорідненість мов і культур українців та їх сусідів – ці фактори обумовили те, що українська традиційна народна матеріальна і духовна культура споконвіку була цікавою для зарубіжних вчених. Фіксація інформації про українські вірування, звичаї, обряди та їх дослідження традиційноздійснювалася у контексті польської науки, в працях К.Мошинського, С.Петкевича, О.Кольберга і продовжується у працях сучасних польських вчених. Початок і розвиток українських етнолінгвістичних досліджень співпадає по часу з зародженням і становленням російської етнолінгвістики (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) і пов’язаний з іменами О.Афанасьева, Ф.Буслаєва, О.Потебні, Н.Сумцова, Д.Зеленіна, а також закладений у етнографічних і фольклорних матеріалах П.Чубинського, М.Максимовича, Б.Грінченка, В.Гнатюка, В. Кравченка.

     Як  самостійна галузь (у національному  і жанровому плані), українська етнолінгвістика  почала виокремлюватися у кінці  ХХ ст. З’явились наукові праці, в яких опис мовних аспектів духовної і матеріальної культури у більшій чи меншій мірі здійснено з використанням етнолінгвістичної методики.

     Широкого розповсюдження отримали роботи, в яких представлено вивчення тематичних груп діалектної лексики, яка називає предмети матеріальної культури і пов’язані з ними поняття. Для цих праць характерне поєднання лексичної проблематики з проблемою культурної мотивації діалектної лексики, зокрема регіональні дослідження мисливської лексики (Аркушин), номінації будівництва (Євтушок, Дорошенко), лексики ткацтва (Ніколаєнко), кулінарної лексики (Турчин), назв традиційного одягу та взуття (Гримашевич, Никончук, Пономар) та інші.

     Ідеї  і методи етнолінгвістики у більшій  мірі втілені в дослідженнях номінації  явищ традиційної культури, зокрема  весільного обряду (Романюк, Бігусяк, Дроботенко, Магрицька), породільного обряду (Гаврилюк, Бігусяк, Дроботенко), поховального обрядового комплексу (Конобродська), календарних обрядів та їх елементів (Аркушин, Глуховцева, Помінчук) та інші.

     У ряді сучасних праць представлений  культурологічних аспект номінації, мотивологій і діалектного словотворення, а також етнолінгвістичний аспект фразеології (Жуйкова, Олійник, Данилюк, Ужченко, Конобродська, Аркушин, Доброльожа, Цимбал). Деякі узагальнюючі праці присвячені дослідженню обрядової семантики, з’ясуванню принципів і способів номінації обрядових лексичних означень, висвітленню закономірностей їх лексико-семантичної типології, структурно-семіотичного і концептуального моделювання (Тищенко).

     Ряд досліджень українських вчених присвячено вирішенню проблеми «етнології тексту», вивченню етнокультурної, етнопсихологічної, етноментальної, етнофілософської основи мовних явищ з символічним значенням. В цих працях розроблюються питання виникнення, функціонування і розвитку мовного символа. Об’єктом спостережень у них є українських художній, фольклорний і діалектний тексти, вербальний ритуальний текст, мовни етносимволи (Кононенко, Голянич, Сімович, Жайворонок, Голик).

     Нині, коли українське суспільство прагне переосмислити минуле, розібратися  і суперечностях теперішнього та віднайти надійні орієнтири на майбутнє, проникливий погляд на культурну спадщину народу через призму його основного духовного надбання – мови багато важить. Усвідомлення джерел національного світобачення, етнософської природи світосприймання, у тому числі й через ті чи інші мовні форми, - це кроки до власної етномовної ідентифікації, до національного самоусвідомлення, до віднайдення власного місця в цивілізованому світі загальнолюдської спільноти. 

     1.2.  ХАРАКТЕРИСТИКА БАЗОВИХ  ПОНЯТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ

     Світ  постає для людини таким, яким вона в міру свого розвитку пізнає та освоює його. «Картина світу – це те, що йде передусім від людини або етносу, результат людського сприйняття, фантазій, мисленнєвих процесів і перетворювальної діяльності» [7;9].

     Майже все питоме в мові – плоди міфічного мислення, тобто мислення донаукового, яке стало передосновою мислення поетичного, що виокремлює, у свою чергу, мислення наукове, бо передбачає вже аналіз і критику.

     «Кожна  мовна одиниця, зорієнтована на концептуальний простір довкілля, є мовленнєвим виявом того чи іншого фрагмента. Та оскільки цей простір – явище динамічне, а не статичне, мовні одиниці, що його відображають, зазнають усіляких перетворень і набувають концептуальних значень, що розширюють семантичне поле того чи іншого мовного знака. Інакше кажучи, слово не просто містить і передає актуальну інформацію. Воно акумулює також загально гуманістичну, соціально-історичну, інтелектуальну, етнокультурну, експресивно-емотивну, оцінну інформацію, значущу для того чи іншого соціуму. В результаті мовна одиниця функціонує часто не просто як слово-номінація з одним чи кількома лінгвістичними значеннями, а як слово-концепт – вмістище узагальненого культурного смислу, що дає підстави вважати мовну одиницю культурним концептом. Коли ж за словом стоїть не лише реалія (рослина, тварина, стихія), а її образ або символ, що постають у тому чи іншому етнокультурному просторі, це дає підстави розглядати відповідну мовну одиницю як етнокультурний концепт, що включає певний квант культурної інформації про неї» [7;10].

     Концепт як поняттєва категорія, на відміну  від власне поняття, є прерогативою не самої філософії, а лігнвософії. «Якщо за поняттям стоїть реалія, речова субстанція, то за концептом – не лише предметна віднесеність, предметний смисл, але й слово – ім’я реалії, слово-знак як певна інтелектуально осмислена сутність, як субстанція значуща, або знак смислу» [7;10]. Поняття зазвичай втілюється в найближчому значення слова, а концепт – це й зміст поняття, й культурний смисл (а частіше комплекс смислів) слова, навіяний реалією.

     За  тлумачним словником:

     «Поняття, -я, с. 1. Одна з форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта дійсності. 2. Розуміння кимсь чого-небудь, що склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду. // Думка про що-небудь, погляд на щось. // тільки мн. Сукупність поглядів на що-небудь, рівень розуміння чогось».

     «Концепт, -у, ч. 1. філос. Формулювання, загальне поняття, думка».

     Пізнаючи  і членуючи об’єктивний світ, людина не лише називає окремі його реалії, а й осмислює їх у слові, тому постає потреба говорити не просто про слова, а про мовні одиниці – етнокультурні концепти, породжені історико-культурною свідомістю народу. Отже, концепт наділений не лише власне лінгвістичною, а й культурною інформативністю, тобто в ньому спостерігаємо асоціативне нашарування культурних смислів на основне (словникове) значення. Отже, концепт водночас і форма поняття, і його ідея, втілена в словесних образах буття. Інакше кажучи, слово як ім’я реалії разом з усім набором характерних для нього мовних ознак виступає не лише мовною, а й концептуальною одиницею, концептом.

     Саме  тому є сенс говорити не лише про  картину світу, а і про концептуальну  картину світу.

     «Концептуальна картина світу – це не лише система понять про сукупність реалій довкілля, але й система значень, що втілюються у ці реалії через слово-знак і слово-концепт» [7;11].

     «Мовна картина світу – це мозаїкоподібна польова структура взаємопов’язаних мовних одиниць, що через складну систему фонетичних явищ, лексико-семантичних і граматичних значень, а також стилістичних характеристик відбиває відносно об’єктивний стан речей довкілля і внутрішнього світу людини, тобто загалом картину (модель) світу як таку» [7;15]. І концептуальну, і мовну картину світу можна сприймати як загальнолюдський універсум і як національне мовне явище.

     Багато  чого в мові стерлося, часом і  внутрішній образ того чи іншого питомого слова не завжди вдається точно встановити. Проте, «мовна одиниця продовжує  виконувати свою основну функцiю - об’єктивувати думку, актуалiзувати її, бо вже сам звуковий комплекс першої, як говорить О. Потебня, «стає натяком, знаком колишньої думки» [7;84].

     За  О. IIотебнею, образ слова це його знак, символ, звiдки постає уявлення, внутрiшня форма. Так чи iнакше, образ у словi це щось нерухоме, на вiдмiну вiд значення, яке завжди змiнне, тому часто вiдмiнне вiд образу.

     Взагалі слово як таке є найбільш явним  для свідомості показником здійснення акту пізнання. Отже, мовна одиниця  як продукт міфічного мислення стає водночас об’єктом наукового аналізу. Як зазначає О.Потебня, мова «розвинулася з міфів, утворених за допомогою слова. Міф подібний до науки тому, що й він постав через прагнення до об’єктивного пізнання світу».

     Оскільки  в основі мовної одиниці лежить чуттєвий образ як вихідна форма думки, то в слові від природи закладено простір для поетичного образу, який проходить дві стадії втілення – власне створення і користування ним, тобто його реалізацію.

     За  тлумачним словником:

     «Символ, -у, ч. 1. Умовне позначення якогось предмета, поняття або явища. 2. Художній образ, який умовно відбиває яку-небудь думку, ідею, почуття і т. ін. »

     Становлення символів О. Потебня пов’язував з  еволюцією семантики слів, становленням і забуттям їх внутрішньої форми, виникненням нових слів. Потреба відновлювати забуті власні значення слів була однією з причин утворення символів. Головних відношень символу до означуваного три: порівняння, протиставлення і відношення причинне.

     Символізовані лексеми, що функціонують у фольклорі, становлять багату і складну систему, якій притаманні різні типи відношень: парадигматичні, синтагматичні, фразеотворчі.

     Ознаки  символів:

     1) вони роблять видимими ідеї  людини, передають глибокі й давні  думки про саму людину, характеризують  її менталітет;

     2) будучи простими , надзвичайно насичені інформацією;

     3) часто багатозначні;

     4) мають здатність часткове підносити  до високого ступеня узагальнення.

     Символізації  зазнає звичайно значення слова через  узагальнення його внутрішнього образу, тому символи завжди мають щось спільне з тим, що вони символізують.

     Система життєвих символів згуртовує людей, об’єднує однією ідеєю. Символіка –  динамічна система: її діапазон –  від наскельних малюнків до сучасної реклами. Багато символів є універсальними, культурно різноманітними. Аналізуючи перхід від слова до символу можна навести безліч зразків численних взаємопереходів на матеріалі народних пісень.

     Отже, етносимволіка на мовному тлі  – перспективний шлях дослідження  глибини національної мови, співвідношення словесного образу з образом поетичним, взагалі образної природи самої мови. 

     1.3. КОНЦЕПТ «РУШНИК»  В УКРАЇНСЬКОМУ  ФОЛЬКЛОРІ ТА ЕТНОГРАФІЇ.

     З давніх-давен у родинному житті  українців рушник відіграє першорядну традиційно-ритуальну та мистецько-декоративну  роль.

     Як  ужиткова річ рушник завжди був під рукою – тож від слова «рука» й пішла назва «рушник». За кількістю рушників визначався рівень побутової культури народу. Рушники побутові були менше і бідніше декоровані, виткані з грубішого полотна, були скромніші і менш вибагливі, однак не позбавлені мистецької вартості.

     Як  ритуальну реліквію рушник використовували  майже в усіх традиційних українських  обрядах. Родини і хрестини, заручини і весілля, проводи в дорогу та зустріч бажаних гостей – без  рушника ніде не обходилося. Навіть труну спускали в могилу на рушниках.

     Традиції українців вішати рушники на образи, пов’язувати ними хрести на похоронах, вішати рушники на могильних хрестах прийшли до нас з глибини віків ще з дохристиянських часів, коли наші предки-слов’яни обожнювали природу і вірили, що в лісах живуть божества. Віддаючи шану цим божествам, вони обвішували дупла рушниками, що називались тоді обрусами. Це свідчить про те, що пізніше традиції не були занесені християнською вірою до нас з Візантії, разом з тим це є свідченням глибокої історії нашого рушника. «Найдавніший рушник зі слідами вишивки знайдено під час археологічних розкопок у Києві на Вознесенському узвозі (тепер вулиця Смирнова-Ласточкіна). В нього були загорнуті монети князя Володимира Великого. Знахідка датується Х – початком ХІ століття» [11; 230].

     Упродовж віків вишивки зазнавали різних етнографічних впливів але асимільовано її так, що українська основа залишалася незмінна, лише постійно збагачувалася. В системі українських візерунків домінує простота, а також система знаків і символів, розуміння яких, на жаль, частково загублено. Відомо, що в цю систему знаків входили явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно. На початок XIX століття сформувалися найхарактерніші особливості орнаментики різних регіонів України та тільки їм притаманні технічні прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту є його ритм, такий же як у пісні. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечність або замкнути в єдине обрамлення і так завершити композицію візерунка.