Формування військових підрозділів на території України під час національно-визвольних змагань 1917-1921рр

Вирішальну роль у цьому  зіграв і Брусиловський  наступ. 

1.2 Рух  військових частин в російській  армії після Лютневої революції  1917р.

  Революційні процеси лютого 1917 року викликали політизацію російської армії. У березні - квітні 1917 року в тилових і фронтових частинах створюються українські військові комітети виборні армійські органи національного типу. Армія у своїй масі захоплювалася ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру.    Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручникові  Миколі Міхновському,що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до "Братства самостійників". Разом зі своїми прихильниками і однодумцями                       А.Степаненком, Ю.Ганом,  В.Павленком, В.Отамановським,                           В.Євтимовичем вони виступили за негайне формування національної регулярної армії.

        Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року. У травні 1917 року на Першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано понад 4 мільйони українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини.

Отже, після лютневої революції в армії царської Росії починається рух за ідею незалежної України. Українські солдати починають переходити до лав військ центральної ради.

  Можна  з впевненістю говорити, що на тириторії України виникають всі необхідні передумови для створення власних військових формувань, а саме рух в російській армії, революція в Росії та досвід набутий на фронті Першої світової війни.

РОЗДІЛ II  УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА ПЕРІОДУ 1917- 1921рр.

2.1 Військові  формування Української Центральної Ради 1917 – 1918рр.

  Процес формування української армії розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917р та одночасно з розгортанням національно - визвольного руху в Україні. 9(22)березня 1917р. у Києві за ініціативою М. Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно - територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

    16 (29) березня 1917р. на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію - Український Військовий клуб         ім. Гетьмана П.Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву - Перший Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил.

    В серпні 1917р. українізований 34 корпус російської армії під командуванням П. Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6 російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (ком.  Мандрика).  На початку листопада 1917 року українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотника Пустовіта. Взимку 1917-1918 рр. деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва. Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі пробитися в Україну або в атмосфері всезростаючої анархії серед частин російської армії, самодемобілізувалися.

   У листопаді 1917 року комендант київської воєнної округи полковник  В. Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві Сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 року з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918р - полк). Ще в квітні 1917 року розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917- поч. 1918рр. вели героїчну боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів, сформованих з робітників Петрограду і Москви, а згодом продовжувало партизанську боротьбу на території, окупованій більшовиками.

  У листопаді 1917 р. для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб. Наприкінці грудня 1917р перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21рр. УНР з ряду причин політичного і організаційного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16) серпня1917р. на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня – початку лютого 1918р. на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К. Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та ін. невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в районі містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала А.Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії [4,47].

  Після укладення Берестейського миру 1918 року, Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців Синєжупанників дивізія і Козацько-Стрілецька дивізія. В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кінця березня - у Запорізький Корпус. 2-3 березня 1918 р. місто було звільнено українськими військами, і 7 березня 1918 р. до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9 квітня 1918р. визволили Полтаву, а 19 квітня - Харків. До кінця квітня 1918 р. вся територія України була звільнена від більшовиків. 13 квітня 1918 р. за наказом військового міністра О. Жуковського Кримська група Армії УНР, долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22 квітня 1918 р. республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування.

   В грудні 1918 р. Армія УНР, за деякими даними, досягла 300 тис. чол. До її складу входили: Запорізький корпус, Окремий Загін Січових стрільців, Дніпровська дивізія, Селянська, або Київська дивізія, Запорізька Січ, Волинська дивізія, Подільська дивізія, Полк ім. І.Франка та інші невеликі військові частини. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полк. О. Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) - ген. Дроздовський, другим (організаційні справи) - ген. М. Какурін. Після відходу українських військ з Києва в лютому 1919 р. діяльність військового міністерства була припинена. Армією УНР керував від імені Головного Отамана штаб, склад якого декілька разів змінювався.

   Наприкінці 1918 року українька народна республіка опинилася в оточенні ворожих фронтів. З півночі і сходу в Лівобережну Україну рвалися більшовицькі армії, Українське Причорномор'я окупували війська Антанти і денікінці, на заході країни українським частинам протистояли армії Польщі і Румунії. Молода українська дипломатія не змогла шляхом переговорів ліквідувати жоден з цих небезпечних фронтів. В цих надзвичайно складних умовах командуванню Армії УНР не залишалось нічого іншого, як вести воєнні дії проти інтервентів, в усіх чотирьох напрямках. В грудні 1918 року було сформовано 4 армійські групи - Лівобережну , Північну, Правобережну, Південну і Дністрянську.

    Найбільшу небезпеку для української держави становив лівобережний фронт, де з початку грудня 1918 року без оголошення війни наступали московські війська під командуванням  В.Антонова-Овсієнка.  В  січні -лютому 1919 року українські частини деякий час стримували більшовицький наступ, але під натиском в декілька разів переважаючих сил ворога були змушені відступити. 5 лютого 1919 року частини Армії УНР після триденних кровопролитних боїв з російською Червоною армією залишили Київ. В березні - квітні 1919 року Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на початку травня - на Волинь і Поділля. Після п'ятимісячних боїв у грудні 1918 - травні 1919рр. проти більшовиків, військ Антанти і Ю. Пілсудського, в Армії УНР залишилось 15 тис. бійців. Внаслідок реогранізації, проведеної в травні 1919р., Армія УНР складалася з 5 армійських груп: Січових Стрільців (5 тис.чол.), Запорізької (3 тис. бійців), Волинської (4 тис. бійців), групи полк. О. Удовиченка (1,2 тис. чол.) і групи Ю. Тютюнника (1,5 тис. бійців).

   На початку червня 1919 р. Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила південно - східне Поділля і вийшла на лінію Староконстянтинів - Проскурів (тепер Хмельницький) - Кам'янець-Подільський. Таким чином було створено плацдарм для виступу Української Галицької Армії, яка під тиском польських військ 16-18 липня 1919 р. була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і перейти р. Збруч. В липні на початку серпня 1919 р. перед походом на Київ Армія УНР нараховувала 35 тис. козаків і старшин, 177 гармат, 533 куплети, 9 бронепоїздів, 26 літаків).

   В серпні 1919 р. бойовими діями Армії УНР в ході спільного походу на Київ і Одесу керував Штаб Головного Отамана (створений 11 серпня 1919 р). Начальником штабу було призначено ген. М. Юнаківа, його заступником - ген. В. Курмановича. 31 серпня 1919р. українські війська увійшли у Київ. Одночасно до міста вступили частини Добровольчої армії ген. А. Денікіна. Щоб не допустити збройного конфлікту між двома противниками більшовиків, українське командування вирішило вивести свої війська з Києва і розмістило їх на південному заході від міста.

24 вересня 1919р, прагнучи припинити антиукраїнський терор, розв'язаний блогвардійцями, і допомогти українському повстанському рухові, Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії. Контрнаступ Армії УНР проходив у надзвичайно важких умовах - раптово вдарили морози і в частинах спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних матеріалів, українські армії втратили близько 70 відсотків особового складу. Крім цього, в середині жовтня, скориставшись браком набоїв в українських частинах, денікінці прорвали фронт і захопили Брацлав, Гайсин, Тульчин. За цих умов, всупереч волі президента ЗУНР Є. Петрушевича, Начальна Команда УГА 6 листопада 1919 р. уклала у Затківцях перемир'я з Добровольчою армією. В середині листопада 1919 р., втративши останнього союзника, частини Наддніпрянської Армії потрапили в оточення більшовицьких, денікінських і польських військ в р-ні Чорториї і Любара. 4 гудня 1919р. на нараді членів уряду УНР і командування армії було вирішено перейти до ведення партизанської боротьби проти окупантів.           6 гудня 1919р. частини Армії УНР вирушили у Перший Зимовий похід.

Відразу після укладення Варшавського договору 1920 р. між Польщею і УНР польські війська 25 квітня 1920р. розпочали наступ на Київ. Разом з польськими військами наступали частини Армії УНР у складі двох стрілецьких дивізій під командуванням полк. М. Безручка і полк. О. Удовиченка. На початку вересня 1920 р. після реорганізації українські формування складалися з 7 дивізій: Запорізької, Волинської, Залізної, Херсонської, Січової, Київської, Окремої кінної та кінно-гарматного дивізіону. У середині жовтня 1920 р. частини Армії УНР, що налічували 25 тис. бійців, займали позиції по лінії Шаргород – Бар - Літин. З підписанням       12 жовтня 1920 р. у Ризі радянсько-польського перемир'я стратегічна ситуація для Армії УНР стала надзвичайно складною. Протягом двох наступних місяців Армія УНР, вибиваючи всі наступальні операції противника з великими для нього втратами, утримувала під своїм контролем значну частину Поділля. В середині листопада проти українських військ більшовицьке командування кинуло значно переважаючу їх у кількісному відношенні Чотирнадцяту армію. 21 листопала 1920 р. наступ більшовицьких військ змусив українські частини відступити у Галичину, де вони були роззброєні польською владою і інтерновані у таборах для військовополонених.

Отже, за період Української Центральної ради було створено боєздатну армії, яка відразу повинна була воювати на два фронти проти більшовиків та військами царської влади, що їм вдавалося досить не погано.

2.2 Війська  Гетьманату 1918 -1919рр.

 В понеділок 29 квітня 1918 року Українська Центральна Рада була скинута і на Конгресі партії Українських хліборобів – землевласників було проголошено Павла Скоропадського гетьманом всієї України. Начальник штабу Київської округи полковник Слівінський та кінний відділ під командою полковника Аркаса одразу ж стали виконувати накази гетьмана. Полк галицьких січових стрільців, який не підтримав гетьмана був розформований.  

     Є. Коновалець про гетьмана у своїх спогадах пише:"На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що гетьман завзято вчився української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною він підкреслював, що керується лише добром України і нарікав, що українці не хочуть його підтримувати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок" [5,85].

    Переворот відбувся дуже швидко і тільки троє членів гетьманської організації стали його жертвами. При чому ніхто, окрім галицьких січових стрільців, не виявив бажання битися за Центральну Раду. Цьому очевидно перш за все сприяло, те що німці стягнули до столиці значні військові сили, а в ніч з 26 на 27 квітня вони роззброїли Синьожупанну дивізію. 

      Прийшовши до влади гетьман Павло Скоропадський взявся за розбудову української армії, незважаючи на всілякі перешкоди. Військовим міністром гетьман назначив генерала О.Рагозу, віце-міністрами генерала О.Лігнава і контр-адмірала М.Максимовича. Було організована Генеральний Штаб в такому складі, - начальником залишився О.Сливинський, який перебував на цій посаді ще за Центральної Ради, помічник начальника штабу – полковник Какурін, перше генерал-кватирмайстерство з підвідділами-оперативними, розвідковим, зв’язку, топографічним і закордонним – генерал Дроздовський, друге генерал-катирмайстерство з підвідділами мобілізаційним, організації війська та головної шкільної управи – генерал Прохорович. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягала безпосередньо начальнику штабу [14,73].

       Рада міністрів 24 липня 1918 року ухвалила закон про загальний військовий обов’язок та затвердила план організації армії вироблений генеральним штабом. Протягом літа були ухвалені також закони про організацію військового судочинства, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби визначено на термін два роки в піхоті, в кінноті та артилерії три роки, на флоті чотири; служба в запасі мала тривати до 38 року життя, а в ополченні від 39 до 45 року життя. У мирному стані армія повинна була налічувати 175 генералів, 14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней. Щорічні видатки на військо ухвалені в сумі 1,254 міліардів карбованців. Набір новобранців до армії призначено на 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 року.