Формування військових підрозділів на території України під час національно-визвольних змагань 1917-1921рр

       Згодом, 26 січня 1919 р. уряд ухвалив закон  “Про мобілізацію”, який впроваджував порядок призову,  встановив категорії населення,  які звільнялися від призову або мали право на відтермінування,  зокрема,  для закінчення навчання.  Впродовж лютого–березня 1919 р.  було оприлюднено низку постанов уряду про мобілізацію в Корпусних районах та наказів Головного Отамана, зокрема від 4, 17, 22 лютого 1919 р. про доведення частин і з’єднань до повного штату, мобілізацію вчителів та рознарядку галичанам на поповнення.  Вважалося,  що в такий спосіб вдалося призвати на службу щонайменше 100 тис. осіб і довести чисельність сухопутних військ до 150 тис. старшин і козаків. Щоправда, значна частина з них не відповідала вимогам до вояків. Згадуючи ті часи і загалом процес розгортання Української армії,  В. Винниченко стверджував: становище Директорії та її війська “було не блискучим. Повстанці, правда, прибували до нас лавами. Але не було офіцерів,  не було зброї...  Розуміється,  в два–три тижні неможливо утворити, навіть у найкращих обставинах армії” [7,70]. Але один із провідників Директорії лукавив. На основі багатьох джерел,  зокрема архівних,  відомий дослідник національно-визвольних змагань Василь Верига говорить,  що мобілізація була погано організована:  “У 2-му Подільському корпусі мобілізація почалася за кілька днів після оголошення повстання. У зв’язку з цим наплинула велика кількість людей, але клопоту з тим не було, бо завдяки гетьманському урядові касарні були відремонтовані, приготовлені продукти, а від військового одягу та іншого майна, включаючи зброю, тріщали полкові склади.  Тому всі мобілізовані підстаршини і вояки зразу ж одержали повний комплект нового військового одягу, але вже першої ночі половина мобілізованих зникла з касарень” [9,47].

       Варто додати, що гетьман П. Скоропадський у спогадах писав про чималі військово-технічні потенції відродженої держави:  “На Україні залишилися запаси усілякої зброї,  снарядів,  набоїв і самого різноманітного майна від наших діючих армій. Ці,  за своєї величини, фантастичні запаси, були розкидані по всій Україні. Певно, що головна маса знаходилася близько тилу наших колишніх армій,  в Подільській,  Волинській і частинно Київській губерніях.  Того, що знаходилося в Україні, було достатньо для спорядження

не одної, а кількох  крупних армій”[14,58]. Скарги В. Винниченка на брак офіцерського складу варто віднести також на рахунок самої Директорії УНР,  ставлення якої до кадрових генералів і старших офіцерів мало чим відрізнялися від Центральної Ради. Укомплектовані за Гетьманату командним складом полки, дивізії, корпуси та інші формації,  які мали 175  генералів та 15  тис.  старшин,  чого вистачило б,  за слушним зауваженням В. Вериги,  для комплектування півмільйонної армії,  були зметені антигетьманським повстанням.  Довіри не було навіть до старшин і генералів –  щирих українців,  здатних прислужитися Армії УНР.  Навіть такі,  згодом визначні воєначальники України,  як М.  Безручко,  О. Галкин, В. Сальський, М. Юнаків, В. Кущ, С. Дельвіг, В. Сінклер не отримали високі командні посади,  хоча були прийняті на службу.  В. Винниченко вимагав від               С. Петлюри організувати короткотермінові курси,  набирати до них виключно селян та  “політично свідомих”  осіб й поповнювати ними командні кадри.  Загалом військово-політичне керівництво відновленої УНР приділяло більшу увагу військовому будівництву, ніж Центральна Рада. “Директорія, на відміну від Центральної Ради, –  слушно зауважив М. Стахів, –  не мала жодних сумнівів стосовно того,  чи потрібні Українській державі Збройні сили, здатні боронити її незалежність”[3,47]. Вже 16 грудня 1918 р. армійська газета  “Ставка”  опублікувала підписаний С. Петлюрою  “Наказ Армії УНР”,  який проголошував створення регулярних Збройних сил Республіки  “для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудящого народу”.

          Оголошено також масову мобілізацію, в ході якої планувалося збільшити чисельність армії до 150 тис. Проте військові міністри УНР,  генерали О. Осецький (26.12.1918–1.01.1919),  Олександр Греків (2.01–12.02.1919), сотник О. Шаповал (13.02.–21.03.1919) не довірили високі керівні посади таким відомим українським генералам,  як М. Юнаків,                В. Сінклер,  С. Дельвіг,  В. Сальський, О. Галкин та іншим,  щоправда не без тиску з боку політичного керівництва,  яке намагалося захопити провідну роль в армії за допомогою представників своїх партійних угруповань. Внаслідок цього на першому етапі Головне Управління Генерального Штабу,  в якому залишилося після розвалу,  учиненого О. Осецьким,  всього чотири старшини Генерального Штабу,  за висловом М. Капустянського  “відігравало незначну ролю”.  Призначення старшин,  які не мали серйозної військової освіти,  полковника А. Мельника і підполковника В. Тютюнника на високі посади начальника Штабу Дієвої армії та його помічника було зумовлене  “з причин національно-політичних, як видатних і популярних у війську і суспільстві діячів” .

         Характеризуючи складний процес військового будівництва тих часів, тобто початку 1919 р., генерал Марко Безручко пізніше зіронізував:  “Українська армія організується і формується без усякого плану й без усяких підстав.  Винятком із цього був лише Запорізький корпус і загін СС

(після протигетьманського  перевороту –  корпус Січових  Стрільців)”[9,93].  Утім,  на початку січня 1919 р.  війська більшовицької Росії розгорнули загальний наступ на Україну з метою насамперед оволодіти Лівобережжям і Донбасом. За підрахунками О. Удовиченка, на Українському Північному фронті діяли з’єднання Червоної армії загальною кількістю близько 86 тис. вояків.

         На погляд автора,  відверто негативна оцінка процесу військового будівництва генералом М. Безручком не зовсім об’єктивна. Незважаючи на складні геополітичні умови, вузьку соціальну базу в містах зусиллями Головного отамана С. Петлюри,  Військового міністерства,  Генерального Штабу, командного складу армії спішно творилися піші дивізії і полки, кінні та гарматні частини. Становий хребет Армії УНР становили Запорізький корпус на Лівобережжі  (близько 4000 бійців), корпус Січових Стрільців (10800)  в районі Києва,  Волинська група (4000  вояків),  Сіра та повстанська Дніпровська,  Чорноморська,  Подільська та Селянська або Київська дивізії,  а також інші формування – загалом 30 тис. вояків. У складі військових формувань створювалися гарматні частини і підрозділи, які мали 120 гармат .

       Складне формування Армії УНР і змусила Військове міністерство зосередити головну увагу на посиленні регулярних корпусів,  дивізій та інших частин,  сформованих за Гетьманату,  а також включити до структури армії повстанські формації й надійно їх підпорядкувати. Основу армії та її

Сухопутних військ становили  корпуси Запорізький і Січових  Стрільців,  організовані й боєздатні  формації з усталеним особовим і  командним складом.  Крім того,  у січні–лютому 1919 р. доукомплектовано менші з’єднання: Дніпровську, Чорноморську, Київську, Волинську і Подільську

Республіканську, 1-шу Стрілецьку козачу дивізії, окремі бойові групи, полки, повстанські загони, а також частини  кадри,  в яких часом нараховувалося усього кілька десятків вояків,  розсипаних по всій Україні й не завжди пов’язаних з командуванням Дієвої армії .

        Подальша розбудова Сухопутних військ проходила в умовах бойових дій навесні 1919 р. проти Червоної армії  (яка захопила Київ і розгортала наступ по Правобережній Україні)  та польської, яка захопила Волинь під час бойових дій проти Холмської групи Армії УНР та Галицької Армії.  З величезними труднощами у квітні–травні С. Петлюрі,  Військовому міністерству та Генеральному Штабові вдалося реорганізувати армію, поповнити її черговою мобілізацією.

     Організаційна схема корпусів,  дивізій і полків була визначена штатним розписом з доволі чіткою структурою і підпорядкуванням. Проте, автор вважає, найбільше значення відігравало за тих умов впровадження принципових концепцій військового будівництва,  які сприяли значному підвищенню боєздатності Армії УНР.  Вони були викладені у ті дні полковником Миколою Капустянським,  начальником оперативного відділу штабу Армії УНР,  якого військові історики часто називають  “головним мозком армії”.  У розробленій ним доповідній записці Головному управлінню Генерального Штабу було обґрунтувано основні засади, на яких повинна розбудовуватися і діяти Українська армія: насамперед – тверда дисципліна, яка не допускає втручань політичних сил і спирається лише на воєнні закони;  високий рівень організації вишколу і виховання особового складу;  сучасна організаційна структура з твердим підпорядкуванням і централізацією командування; комплектування на основі закону  “Про загальний військовий обов’язок”  (добровольцями планували лише поповнювати частини);  єдине командування для усіх без винятку формацій; надійно організоване постачання війська всім необхідним для бойових дій;  зразковий підбір і розстановка кадрів;  утворення на території України трьох військових округів:  Правобережного, Лівобережного і Приморського для підтримання належного порядку у запіллі,  організації поповнень, постачання тощо [10,53].           

       Корпусні округи ділилися на дивізії.  М.  Капустянський наголошував, що неможливо будувати армію  “революційним шляхом”.  “Коли Українська держава дійсно бажає мати армію, а не банди, – писав він, – то треба будувати цю армію на чисто воєнно-науковому фундаменті,  виправленому досвідом послідньої величезної світової війни” [6,67]. Полковник підкреслював, що дисципліна у військах не може бути  “революційною” чи  “соціальною”. Повинна бути одна військова, яка побудована на строгій субординації й підлеглості. Він вважав за потрібне впровадити територіальний принцип комплектування і поновлення частин і з’єднань;  при цьому додав схему організації армії й корпусів як основних оперативно-тактичних одиниць.

         Згідно з наказом Військового міністра,  сотника Г. Сиротинка від 9 квітня 1919 р.  “Про новіуга українсько-більшовицька війна,  яка розгорнулася вже у січні 1919 р.,  істотноступені”,  впроваджено нові посадові ранги:  для козаків і підстаршин –  козак,  ройовий,  чотовий, бунчужний і підхорунжий; для старшин – хорунжий, чотар, сотник, осавул, полковник; отаманних старшин –  отаман,  кошовий,  Наказний і Головний Отаман.  Врешті-решт,  зусиллями генерала О. Шайбле,  якого підтримав Військовий міністр В. Сальський,  в Армії УНР впровадили систему персональних військових звань, яка відповідала європейським стандартам. Отже, з березня 1920 р. в 95 Сухопутних військах отримали військові звання:  козаки –  козак,  гуртковий;  підстаршини – ройовий,  чотовий,  бунчужний,  підхорунжий;  молодші старшини –  хорунжий,  поручник,  сотник; булавні старшини – підполковник, полковник; генеральні старшини – генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник .

         Незважаючи на складну ситуацію на фронті, коли Червона армія затиснула українське військо в район Проскурова, Жмеринки,  Кам’янця-Подільського,  у ході бойових операцій командуванню вдалося в короткий час реорганізувати Армію УНР.  Улітку 1919 р.  було посилено військове

командування.  Військовим міністром став полковник Всеволод Петрів,  на високі посади в Штаб Армії висунуто генералів М. Юнаківа,  В.  Сінклера,  О. Шайбле,  Г. Янушевського,  полковників М. Капустянського, П. Ліпка та ін. Особливою активністю відзначався 41-річний талановитий штабіст,  виходець з німецьких колоністів Одещини  (м. Аккерман)  Олександр Шайбле,  який з квітня очолював Головне управління Генерального Штабу. Під його керівництвом розроблено нові штати армії,  військові відзнаки тощо.  Саме він став автором закону про відновлення старшинських і генеральських рангів .

          Під час реорганізації Армії УНР усі її частини і загони зведено в 11  стрілецьких дивізій.  Кожна з них складалася з трьох полків піхоти, гарматної бригади, кінного полку, технічного куреня та підрозділів запілля.  Дві–три дивізії становили групи  (по суті корпуси):  Січових Стрільців, Запорізьку,  Волинську,  Київську,  Південно-Східну,  які отримали по одній гарматній і кінній бригаді. Штабу Армії безпосередньо підпорядковувалися два панцирні загони та п’ять авіазагонів. Бойовим групам придавано також окремі частини і підрозділи – стрілецькі,  морської піхоти, партизансько-повстанські тощо.  Відзначимо,  що більшість частин і з’єднань не були укомплектовані до повного штату, навіть найкращі дивізії Січових Стрільців. Зокрема, 11-та дивізія полковника Р. Сушка мала в піхотних частинах 158 старшин і 1604 козаки, а разом із артилерією і кіннотою, іншими окремими підрозділами – не більше 2600 старшин і козаків. Уся Волинська группа нараховувала близько 4000 багнетів, повстанська Південно-Східна отамана Ю. Тютюнника теж не мала більше чотирьох тисяч бійців.  Загалом Б. Гнатевич вважав,  що наприкінці липня 1919 р. Сухопутні війська армії УНР мали близько 14  тис.  старшин і козаків у бойовому строю, 350 кулеметів і 120 гармат.

          Разом з Галицькою Армією Збройні сили УНР впродовж серпня–листопада 1919 р.  Вели напружені бої з перемінним успіхом проти військ більшовицької Росії та Добровольчої армії генерала Денікіна,  які завершилися поразкою національно-визвольних змагань.  Від грудня 1919р.  до травня 1920 р.  Армія УНР головними силами під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка здійснила глибокий рейд по тилах більшовицьких військ й перейшла до партизанських форм збройної боротьби. Під час Першого Зимового походу до Армії УНР входили групи:  Запорізького корпусу під загальним командуванням генерала І. Омеляновича-Павленка; Київська – 5-та і 12-та піші дивізії, 9-ї дивізії Січових Стрільців, полк морської піхоти. Командир-отаман Ю. Тютюнник.  Волинська –  частини 1-ї, 2-ї та 4-ї дивізій.  Командир –  генерал О. Загродський. 3-тя стрілецька Залізна дивізія та Спільна Юнацька школа. Командир – полковник                      О. Удовиченко,  деякий час його заміняв полковник В. Трутенко.  Загалом армія мала 10  тис. багнетів і 2  тис. шабель, 17  гармат. Щоправда, внаслідок епідемії тифу майже 3/4  вояків звалила хвороба і активних багнетів та шабель командарм мав не більше 3,5 тис. . Після укладення навесні 1920 р.  військової конвенції з Начальником Речі Посполитої Ю. Пілсудським Сухопутні війська Армії УНР,  які знаходилися на території, контрольованій Польщею, були реорганізовані, й в результаті проведеної мобілізації доукомплектовані козаками. Відтак улітку 1920 р. вони мали: 8 генералів, 3822 старшини, 11677 козаків, 95 гармат і 9405 коней. 

         Високоосвіченими,  досвідченими і національно-свідомими кадрами було укомплектовано військове керівництво. Посади військового міністра займали – генерал В. Сальський, а від 25 липня 1920 р.  генерал-поручник             М. Юнаків. Командувачем армії залишався генерал М. Омелянович Павленко.  Очолював Генеральний Штаб генерал В. Сінклер,  його помічниками і генерал квартирмейстерами були:  генерали Г. Янушевський,  С. Дядюша, полковники В. Кущ,  М. Капустянський.  Командирами піших дивізій призначено генералів О. Загродського, О. Удовиченка,                            Ю. Тютюнника, М. Безручка, А. Гулого-Гуленка,  полковника А. Долуда. Окремою Кінною дивізією командував генерал І. Омелянович-Павленко. На основі глибокого аналізу бойової діяльності Сухопутних військ Армії УНР, Генеральний Штаб на чолі з генералом В. Сінклером опрацював удосконалену організацію військ і оприлюднив нові штати дивізій,  бригад,  полків піхоти,  артилерії,  кінноти,  інженерно-технічних частин та Юнацьких шкіл. Насамперед передбачалося, замість Армії УНР з восьми дивізій, мати в Збройних силах дві загальновійськові армії. Кожну з них становили 3–4  піших і кінна дивізії.  Змінювалися штати кінних, артилерійських, автопанцирних, інженерних і понтонних частин. Загалом зменшено особовий склад, водночас збільшено кількість військової техніки .