Порiвняльна продуктивнiсть сортiв соi рiзних груп стиглостi для вирощування в рисовiй сiвозмiнi

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

"ХЕРСОНСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ"

Факультет агрономічний

Кафедра землеробства

"Допустити  до захисту"

Зав. кафедрою, академік УААН,

________________В.О.Ушкаренко

"26" грудня 2008__ року

МАГІСТЕРСЬКА  ДИСЕРТАЦІЯ

на  тему:

ПОРІВНЯЛЬНА ПРОДУКТИВНІСТЬ СОРТІВ СОЇ РІЗНИХ ГРУП СТИГЛОСТІ  ДЛЯ ВИРОЩУВАННЯ  В РИСОВІЙ СІВОЗМІНІ

(ДЛЯ  УМОВ КРАСНОЗНАМ’ЯНСЬКОЇ  ЗРОШУВАЛЬНОЇ СИСТЕМИ)

Дипломниця  Присяжнюк Катерина Василівна

Освітньо-кваліфікаційний  рівень – 8.130102 "Магістр"

Кваліфікація  – 2213.1 "Агроном-дослідник"

Спеціальність – 1301 "Агрономія"

Керівник:

канд. сільськогосподарських  наук, доцент Лавренко Сергій Олегович

Рецензенти:

Оніщенко  Сергій Олексійович - кандидат сільськогосподарських  наук, доцент кафедри  ботаніки і захисту  рослин;

Уманський Олексій Миколайович  – головний агроном  дослідного господарства Інституту рису УААН 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Херсон  – 2008

ЗМІСТ

 

Вступ

    Рис в сівозміні повинен чергуватися  з культурами, які вирощуються  із звичайним зрошенням без постійного шару води. Тому в рисових сівозмінах важливу роль відіграють бобові культури. Для рису одним із кращих попередників є люцерна, але сприятливе вирощування  її в чеках пов’язано з деякими  труднощами. У зв’язку з відсутністю  тваринництва в колективних господарствах, площа люцерни в зрошуваних сівозмінах різко зменшилась. З огляду на те, що посіви люцерни різко скоротилися  зростає роль бобових культур  як попередника основних зернових культур  і в тому числі і рису. Однією з бобових культур, що позитивно  впливає на родючість ґрунту є  соя. Крім того, вона має універсальне використання і відіграє важливу  роль у підвищенні економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. За площею посіву соя займає сьогодні четверте місце в світі після  пшениці, кукурудзи і рису [138]. Соя  має велике агротехнічне значення. Як азотфіксуюча рослина, вона засвоює  значну кількість азоту із повітря  і використовує малодоступні для  злакових культур мінеральні сполуки. Після збирання сої на кожному  гектарі в ґрунті залишається  стільки поживних речовин, скільки  їх міститься в 15-20 т гною. Тому вона є важливим фактором біологізації землеробства і цінним попередником для зернових і технічних культур.

    Багато  економічно розвинутих країн досягли  високих результатів у сільськогосподарському виробництві завдяки вирощуванню  і переробці сої. Серед олійних  культур вона посідає перше місце  по врожайності, а по виробництву  насіння перевищує всі зернобобові  культури взяті разом, за площею посіву (140 млн. га) поступаючись лише зерновим.

    Актуальність  теми. В сучасних умовах реформування аграрного сектору економіки України у степовому регіоні гостро стоїть проблема ефективного використання зрошуваних земель. Не менш важливою проблемою є покращання агромеліоративного стану та підтримання родючості зрошуваних земель, особливо у рисових сівозмінах. Одним з методів підвищення ефективності використання рисових зрошуваних сівозмін є вирощування культур, які здатні давати конкурентоспроможну продукцію та за своїми біологічними властивостями дозволяють проводити зрошення поверхневим способом і забезпечують накопичення біологічного азоту у ґрунті. Найбільш повно цим вимогам відповідає така важлива для існування людства культура як соя.

    Мета  й завдання досліджень. Метою нашого дослідження було вивчити основні сорти сої різних груп стиглості в умовах рисових сівозмін, за умови застосування поверхневого способу поливу, який дозволяє отримувати стабільні врожаї зерна культури на рівні 25-30 ц/га.

    Наукова новизна одержаних результатів. Вперше для специфічних умов рисових сівозмін півдня України запропонована і апробована культура сої; встановлені кращі сорти культури, які за вегетаційним періодом найбільше пристосовані для вирощування у рисових сівозмінах.

    Практичне значення одержаних  результатів полягає в рекомендаціях рисосіючим господарствам вирощувати сорти сої різних груп стиглості.

    Розроблені  елементи технології дозволяють отримати стабільні врожаї сої на рівні 20-30 ц/га, що підвищує ефективність використання зрошуваних земель за рахунок високої  прибутковості культури і збереження родючості ґрунтів.

    Результати  досліджень пройшли виробничу перевірку  в Державному підприємстві Дослідному господарстві Інституту рису УААН та рисосіючих господарствах Херсонської  області та АР Крим.

    До  теперішнього часу розроблено багато технологічних прийомів які забезпечують отримання достатніх урожаїв  сої як в умовах зрошуваного так  і незрошуваного землеробства. Проте  технологія вирощування культури для  умов рисових систем залишалася не розробленою. Зокрема, не визначені  такі важливі елементи технології як: сорти сої різних груп стиглості, оптимальний режим зрошення культури за умови застосування поверхневого способу поливу, дози мінеральних  добрив, система захисту посівів  від специфічного для рисових  систем комплексу бур’янів та багато інших. Комплексне вивчення процесів росту  рослин, формування надземної маси, асиміляційної поверхні та врожаю різних за групою стиглості сортів сої в  умовах рисових сівозмін є винятково  актуальним.

 

РОЗДІЛ 1

АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ З УРАХУВАННЯМ  БОТАНІКО-БІОЛОГІЧНОЇ  ХАРАКТЕРИСТИКИ СОЇ

    1.1. Ботанічні та морфо-біологічні  особливості сої 

    Культура  соя – Glycine hispida (Mocnch) Мax. – трав’яниста однорічна рослина з грубим, стрижневим, порівняно коротким головним коренем і великою кількістю довгого бічного коріння, яке доходить до 2 м. Головний корінь товстіший за бокові лише у верхній частині на відстані 10-15 см від поверхні ґрунту. Тонкі корінці становлять близько 60% коріння, що вказує на міцність кореневої системи. Розміри, глибина і характер залягання кореневої системи залежать від особливостей сорту, типу ґрунту, його зволоженості і температури. Основна маса коріння залягає в орному шарі [46, 112, 169]. Стебло має різну висоту, від 25 см до 2 м, грубе, товсте, пряме або тонке. Рослини з товстим стеблом стійкіші до полягання. Гілок 1-го порядку до 7 і більше. Бокові гілки можуть утворюватися по всій довжині стебла. При достиганні стебло набуває пісочного, буро-жовтого або рудого кольору низькорослість не відбивається на величині плодів і насіння [110, 163, 166].

    Дослідження багатьох вчених показали, що елементами продуктивності рослин сої є число  продуктивних вузлів стебла, число  квіток у кисті, число запліднених  квіток (зав’язаних бобів), число збережених бобів до дозрівання, число насінин  у бобі, величину насінин (маса 1000 насінин). Основними органами рослин і функціями, що забезпечують розвиток елементів  продуктивності, є листя і корені, а також стебла, на яких формується врожай сої [85, 159, 169, 174].

    Виходячи  з літературних даних, можна вважати 6-7°С за мінімальну температуру для  проростання насіння сої, 12-14°С –  за сприятливу і 15-20°С – цілком сприятливу, а для сходів відповідно – на 2-3°С вищу. Для інтенсивного росту  соя потребує досить значні температури, але не вище 32-35 °С, причому з невеликим  коливанням протягом доби [6, 8, 18, 111]. Більшість  авторів визначають потрібну для  сої за період вегетації суму активних температур повітря від 1700 до 2900-3200°С [26, 27, 28, 51].

    Існує кілька оцінок сої за стійкістю до посухи: перша - ця культура досить посухостійка; друга - соя малостійка до посухи і  вимоглива до вологи [7, 22, 41, 44, 134]. У роботах вітчизняних і закордонних авторів більш раннього періоду соя звичайно характеризується як посухостійка культура. Наприклад, агроном І.Г. Подоба, що проводив досліди на Україні більше 100 років тому, відзначав, що соя здатна витримувати посуху краще, ніж інші зернобобові культури [134, 135]. Інші автори вважають, що соя переносить посуху краще багатьох польових культур [22, 133, 201]. На противагу їм вважається, що соя малостійка до посухи і вимоглива до вологи. Ці різні оцінки здатності сої переносити посуху пояснюють різними фазами розвитку рослин, різними умовами її вирощування [56, 58, 71, 170].

    На  підставі багаторічних досліджень, проведених на Кубанській дослідній станції  ВІР, зроблено висновок, що соя відноситься  до числа середньопосухостійких  культур. Разом з тим, указується, що нестача вологи під час цвітіння і наливу зерна згубно впливає на продуктивність даної культури. Цю ж точку зору розділяють і багато інших дослідників [57, 110, 113]. Завдяки опушеності стебла – фактором, що зменшує випаровування, – з одного боку, і сильно розвинутій кореневій системі, – з іншого боку, соя є дуже посухостійкою рослиною [22, 85].

    При гідротермічному коефіцієнті від 1 до 1,7 умови для росту і розвитку сої сприятливі, при 0,8-0,9 – вологозабезпеченість менша, при 0,6-0,7 – недостатня і при 0,4-0,5 – настає посуха. Цей коефіцієнт визначають (за методом Г.Т. Cелянинова, 1928) діленням суми опадів за певний період вегетації на суму середньодобових  температур, зменшену в 10 разів [56].

    Про вимогливість сої до вологи в закордонній  і вітчизняній літературі дотепер  існують різноманітні висловлення. Рекомендується посіви сої розширювати  лише в господарствах з високим  водозабезпеченням [102, 161].

    У різні періоди життя рослини  сої споживають неоднакову кількість  вологи. Для набрякання і проростання  насіння необхідно 130-160% води від  їхньої повітряно-сухої маси. З моменту  появи сходів кількість вологи, що витрачається, невелика, але з наростанням  вегетативної маси збільшується і споживання вологи, досягаючи максимуму під  час цвітіння і формування насіння. Для одержання врожаю зерна 20-24 ц/га в період цвітіння і формування зерна  потрібно 200-250 мм вологи а вологість  шару (0-70 см) повинна знаходитися  на рівні 75-80 % НВ [56, 73, 76]. Волога соєю найінтенсивніше споживається з верхнього шару ґрунту до 30-32 см, хоча рослини здатні здобувати воду по мірі росту і з більш глибоких горизонтів ґрунту [64, 91].

    Соя переносить високий рівень ґрунтових  вод і рН ґрунтового розчину від 5,5 до 8,5, однак оптимальна для неї  рН 6,5-7,0. На ґрунтах з рівнем рН 3-4 загибель сої спостерігається після  сходів через 40-50 днів [14, 15].

    На  відміну від інших культур  соя є не тільки споживачем азоту  й інших поживних речовин, але  і накопичує ґрунтовий азот. Її можна вирощувати на малогумусових  ґрунтах, бідних на органічну речовину, з поганими фізичними властивостями  і підвищеною кислотністю [89, 183, 190].

    Соя сприяє розмноженню вільно існуючих азотфіксаторів у кореневому шарі ґрунту. У прикореневій зоні сої азотфіксуючих  бактерій було більше, ніж у ґрунті без коренів, у фазу 1-го трійчастого  листка – у 42 рази, цвітіння – у 95, дозрівання – у 13 разів [43, 74]. Найважливішою  біологічною особливістю сої  вважається її здатність до симбіозу з бульбочковими бактеріями, завдяки  чому в біологічний кругообіг  залучається велика кількість атмосферного азоту. Після збирання врожаю чимало азоту залишається в ґрунті [74, 179]. За сприятливих умов соя здатна залишати в ґрунті до 320 кг/га азоту (у середньому 50-80 кг/га). Азот сої, на відміну від азоту мінеральних добрив (а іноді й органічних), не забруднює навколишнє середовище, легко засвоюється іншими рослинами. І тому соя є не тільки азотфіксатором, але і найціннішим попередником для багатьох сільськогосподарських культур. Збільшення врожайності зернових після сої досягає 86-113% [183, 190, 196].

    Ущільнений  посів сої дає можливість вирощувати два урожаї зерна за один рік на одній площі. При цьому способі  вирішальне значення має висока вологість  ґрунту. Частіше сою висівають  у міжряддя озимого ячменю, озимої пшениці, ярого ячменю, які висівають  широкорядно з міжряддями 30 і 45 см. Сою висівають у середину цих  міжрядь. Сорт сої за тривалістю вегетаційного  періоду для ущільненого посіву повинен бути таким, щоб можна  було повніше використати другу  половину вегетації, а норма висіву – такою самою, як і при весняному  строкові сівби, можливо з надбавкою  до норми висіву 8-10% [14, 15, 69, 72, 73, 75].