Страховий ринок

  б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;

  в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися передусім з метою розвідки ринку, але після встановлення 20 %-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).

  Не  можна обминути й такий чинник, як створення страхових компаній з метою суто трастової діяльності — «гри на інфляції». Хоча частка зазначених компаній становила не більш як 3—5 % ринку, вони свого часу завдали великої шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм належних коштів, а також і страховим компаніям, підірвавши довіру громадян до них.

  Отже, період 1990—1993 років характеризувався бурхливим зростанням кількості  страхових компаній за невпорядкованого законодавства.

  Після виходу у травні 1993 року Декрету  Кабінету Міністрів України «Про страхування» (далі — Декрет) та створення  восени 1993 року Комітету у справах  нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.

  Було  впроваджено єдиний державний реєстр страхових компаній і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які зазначено в ліцензії. Було передбачено обов’язкову звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов’язання та розмірами страхових резервів.

  Діяльність  страхового ринку протягом 1994—1995 років  за умов, визначених Декретом, можна схарактеризувати так.

• По-перше, це посилення спеціалізації роботи страховиків.
• По-друге, це збільшення сфери страхування, поява і розвиток нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків. Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, відповідальності за виробничими ризиками. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював популярність так званого змішаного страхування життя з урахуванням інфляції. Проте цей вид страхування не мав достатньої законодавчої та методологічної бази. Тому коли 1995 року припинилася гіперінфляція, численні страхові компанії збанкрутували, і багато їхніх вкладників не отримали належних виплат.
• По-третє, завдяки законодавчому регулюванню страхової діяльності відчутно підвищилася фінансова дисципліна страховиків. Було впроваджено облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких страховики розміщували ці резерви, упорядковано взаємовідносини страховика з його філіями та представництвами, установлено необхідні форми спеціальної звітності. І найголовніше — розпочався нагляд за страховою діяльністю.

  Усе це сприяло зростанню обсягів  страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.

  Проте незважаючи на значні позитивні зміни, Декрет ще не забезпечував достатньої правової бази для розвитку ринку, особливо стосовно гарантій платоспроможності страховиків. Головні недоліки Декрету були такі:

• неврегульованість системи страхування життя як окремої специфічної галузі страхування;
• відсутність системи чітких нормативів платоспроможності;
• нехтування загальноприйнятими у світі поняттями про технічні і математичні резерви, які забезпечують надійність покриття зобов’язань страховиків;
• недосконалість регулювання у сфері перестрахування та діяльності страхових посередників;
• недостатня визначеність договірних відносин між страховиком і страхувальником.

  Отже, у період становлення ринкової економіки  в Україні значно зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Сформувалися тенденції до збільшення кількості страхових договорів, кількості страховиків та їхньої спеціалізації за видами страхування, розвитку перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) страховому ринку. Особливо слід зазначити, що завдяки належним заходам як на законодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й організації страхового ринку страхові резерви почали постійно зростати. А отже, посилилася фінансова надійність страховиків, підвищився рівень гарантій щодо виконання ними взятих зобов’язань.

  З ухваленням Закону України «Про страхування» (березень 1996 р.) та перереєстрацією страховиків у 1997 році в Україні почався третій етап розвитку страхового ринку.

  Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків  і порядок розрахунку резервів, посилив  норми, що регулюють нагляд за страховою  діяльністю, упорядкував види обов’язкового  страхування.

  Основні його вимоги такі.

  Збільшення  з 1 січня 1997 року статутного фонду страхових  компаній до 100 000 євро, а для страховиків з іноземним капіталом — до 500 000 євро.

  Обов’язковий  поділ страхових компаній на ті, які здійснюють страхування життя, та ті, які проводять страхування за видами іншими, ніж страхування життя.

  Встановлення  нової системи формування резервів.

  Підвищення  вимог до кваліфікації фахівців у  тих галузях, де брак професіоналізму  завдає особливо великої шкоди, —  перестрахування, медичне страхування, страхові посередники, аварійні комісари і т. ін.

  Крім  того, Закон дав визначення і таким  чином легалізував багато страхових  понять, таких як страховий продукт, аварійні комісари, актуарії, страхові посередники (брокери та агенти).

  Конкретизовано  вимоги до договорів і правил страхування.

  Закон значно збільшив вимоги до платоспроможності  страховиків і вдосконалив механізм контролю за їхнім фінансовим станом. З цією метою застосовується спеціальна методика розрахунку платоспроможності.

  Істотного реформування зазнала система ліцензування. Укрстрахнагляд застосував нову інструкцію, що наближає цей процес до європейських норм і спрямована на підвищення ступеня захищеності страхувальників. В їх основу покладено рекомендації Комітету зі страхування при Європарламенті.

  Розроблена  і затверджена спеціалізована бухгалтерська  звітність, що дає змогу ефективно  аналізувати і виявляти тенденції  розвитку національного страхового ринку.

  Ухвалення Закону України «Про страхування», реалізація положень цього Закону через  низку Постанов і Розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також низка нормативних актів Укрстрахнагляду посприяли створенню протягом 1996—1997 років законодавчого поля для розвитку страхування. Це, у свою чергу, дало змогу більш системно й комплексно підійти до розробки стратегії подальшого розвитку цієї галузі, яку було втілено в довгострокових цільових програмах.

  За  роки існування страхового ринку  Урядом було ухвалено послідовно дві  Програми розвитку страхового ринку  України.

  Перша Програма, ухвалена Кабінетом Міністрів 1998 року, визначала головні завдання та пріоритети галузі на 1998—2000 роки і складалася з таких головних розділів:

• удосконалення нормативної бази;
• підвищення платоспроможності страхових організацій;
• удосконалення порядку оподаткування страхової діяльності;
• вимоги до створення і діяльності страхових організацій;
• розвиток інфраструктури страхового ринку.

  У цілому Програму було виконано, хоча з  багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин окремі її пункти було не реалізовано або реалізовано не повністю. Це стосується, зокрема, внесених пропозицій щодо змін до Цивільного кодексу України.

  У травні 1999 року Верховна Рада України  ухвалила в першому читанні Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про страхування”», де було передбачено законодавчу реалізацію змін, намічених Програмою. У 2000 році до Верховної Ради було також подано законопроект щодо врегулювання питань обов’язкового державного страхування.

  Зазначені законопроекти передбачили й  заходи з підвищення платоспроможності страховиків. Так, із цією метою, як передбачалося Програмою, було створено й зареєстровані об’єднання страховиків у вигляді Моторного, Морського, Авіаційного бюро, а також відповідний гарантійний фонд з експортно-імпортних ризиків. На виконання Програми було прийнято відповідну Постанову Уряду щодо діяльності аварійних комісарів і розгорнуто їх підготовку в Україні. Також значно зросла участь України в міжнародних організаціях, посилилися контакти з міжнародним страховим ринком. На жаль, не вдалося реалізувати намічений у Програмі захід щодо розвитку системи взаємного страхування та співстрахування. Причиною стало те, що, з одного боку, ці види діяльності недостатньо висвітлювалися (міжнародний досвід, переваги і т. ін.), а з іншого — наш вітчизняний споживач ще не був готовий до цих форм страхового бізнесу.

  Не  вдалося виконати також один із найістотніших  пунктів Програми: на страховому ринку не знайшло належного йому місця соціальне страхування — у пенсійному, медичному, страхуванні від нещасних випадків і т. ін. Закони, які приймалися щодо соціального страхування, не передбачали жодної участі страхових компаній у виконанні відповідних програм. Водночас ігнорування в соціальному страхуванні страхового ринку призвело до того, що законодавство із соціального страхування стало дуже важко впровадити. Його основний тягар лягав на бюджет та доходи підприємств.

  Було  ухвалено необхідні законодавчі  акти на виконання положення Програми щодо аудиту засновників страхових  організацій. Почалася державна реорганізація  страхових посередників, у тому числі й іноземних, розпочалася робота з уніфікації страхових продуктів.

  Завдяки посиленню Ліги страхових організацій  України в 1998 році вдалося налагодити систему public relations. Почали виходити нові періодичні видання з питань страхування. Стали регулярно проводитися навчання, у тому числі й за участю іноземних фахівців.

  У 1999 році було створено Асоціацію актуаріїв. Відповідні підрозділи ЛСОУ почали регулярно  виконувати аналітично-методичні функції.

  У цілому перша Програма дала змогу комплексно підійти до подальшого розвитку страхового ринку в усіх головних аспектах і напрямках, хоча окремі її позиції так і не було втілено в життя. Отже, упровадження цієї Програми сприяло розвитку страхового ринку як системи, усі ланки якої становлять єдине ціле.

  Утім, життя настійливо вимагало подальшого вдосконалення загальної стратегії  страхування. Тому на початку 2000 року ЛСОУ приступила до створення нової  комплексної програми. Після тривалих найширших дискусій у колах владних структур, серед страховиків та науковців документ було подано до Кабінету Міністрів і після доопрацювання 2 лютого 2001 року затверджено ним як Програму розвитку страхового ринку України на 2001—2004 роки (далі — Програма).

  Нова  Програма, як і попередня, передбачає, що буде прийнято цілу низку законодавчих і нормативних актів, насамперед новий Цивільний кодекс. Важливо також ухвалити ще й такі закони: «Про договір страхування» та «Про порядок здійснення обов’язкового страхування». Намічено посилити законодавче поле зі страхування від стихійного лиха, техногенних аварій та катастроф, а також зі страхування експортно-імпортних операцій.

  Щоб підвищити фінансову надійність страховиків, потрібно створити законодавче  підґрунтя, по-перше, для розміщення тимчасово вільних коштів, а по-друге, для підвищення статутного фонду до 1 млн євро в 2004 році. Для страховиків, що займаються страхуванням життя, — 1,5 млн євро. Звичайно, слід очікувати, що Постанова про розміщення тимчасово вільних коштів допоможе страховикам ефективніше розпоряджатися страховими резервами, маючи гарантії держави. Великі надії покладаються також і на посилення державного нагляду за страховою діяльністю. Адже оперативний контроль фінансових показників дасть змогу державним службам відстежувати кожну операції, виконувану страховою компанією, і завдяки цьому постійно впливати на діяльність страховиків, а при потребі зупиняти операції, не прийнятні з погляду державного органу управління. Багато уваги приділено роз’яснювальній роботі, що має на меті впроваджувати страхування серед населення та юридичних осіб. Визначено також завдання у сфері підготовки кадрів і розвитку науково-дослідної бази.

  Загалом зазначені заходи створили передумови для сталого розвитку страхової  справи в Україні. Цей висновок підтверджує табл. 5.1.