Економічна сутність ціни та методи ціноутворення в умовах ринкових відносин

У 1960-1962 рр. відбулася майже повна лібералізація цін на промислові товари, але в 1963 р. уряд пішов на нове блокування цін, зважаючи на здійснення політики «розвитку без інфляції». Були заморожені ціни на деякі продукти харчування і послуги. Протягом 1965-1972 рр. державою було введено в економічну практику підписання з підприємцями так званих контрактів стабільності (право на підвищення цін на одні товари при одночасному зниженні ціни на інші), програмних контрактів (підписувалися на всі товари і послуги, за якими раніше діяли контракти стабільності, і покликані сприяти еволюції цін в межах змін умов міжнародної конкуренції) і контрактів проти підвищення цін (уряд приймав на себе зобов'язання не застосовувати заходи, що ведуть до збільшення витрат виробництва).

У середині 70-х  років ХХ ст. уряд знов вимушений був повернутися до прямого регулювання цін на товари і послуги державного і (частково) приватного секторів економіки, у тому числі – шляхом встановлення спеціального інфляційного податку. У 80-ті роки жорсткий контроль за цінами знов було змінений на заходи з регулювання загальних умов цінової конкуренції в промисловості, а саме заборона створення всякого роду союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців, а також відмова від практики укладання угод про мінімальні й рекомендовані ціни.

Японія. Уряд Японії забороняє встановлювати несправедливі як монопольно високі, так і монопольно низькі ціни з метою «вибити» конкурентів з ринку.

В Японії працює спеціальний орган — Бюро цін Управління економічного планування. В його функції входять контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, відстеження рівня і динаміки цін на товари, підтримка попиту на необхідному рівні, вивчення тенденцій попиту і пропозиції. У 90-х роках XX ст. в Японії державою також прямо регулювалися ціни на рис, пшеницю, м'ясні й молочні продукти, залізничні тарифи, тарифи на водо- і теплопостачання, електроенергію, газ, медичне устаткування, послуги освіти.

Фінляндія. Система ціноутворення у Фінляндії (особливо – при встановленні роздрібних цін на товари і послуги) визначається гнучкістю і дозволяє стимулювати споживання. У соціально орієнтованій ринковій економіці Фінляндії ця система дає змогу проводити заходи, направлені на підвищення життєвого рівня населення.

Через Міністерство торгівлі Фінляндії здійснюються планування і контроль за цінами на продукти харчування, зерно, енергоносії, винно-горілчані вироби. Крім того, державні фінансові установи зорієнтовані на пільгове кредитування підприємств, які здійснюють реалізацію товарів і послуг за цінами, доступними для середніх і низьких верств населення.

Іспанія. Держава здійснює регулювання і контроль за цінами на товари першої необхідності, а також на товари і послуги, виробництво яких монополізовано. До таких товарів належить продукція підприємств державного сектора і ряду приватних компаній, зайнятих випуском товарів першої необхідності.

Контроль за формуванням цін здійснює Вища рада з цін при Міністерстві економіки і фінансів Іспанії – робочий орган Урядової комісії з економічних питань. Останніми роками список товарів, ціни на які регулюються Вищою радою з цін, значно зменшився.

 

 

 

 

Тема 4. Витрати підприємства та їх класифікація

4.1. Визначення поняття «витрати підприємства»

Попит, як правило, визначає максимальну ціну, яку підприємство може запросити за свій товар. У той же час мінімальна ціна визначається витратами підприємства.

Підприємство прагне встановити на товар таку ціну, що повністю буде покривати всі витрати на виробництво, розподіл й збут товару, включаючи справедливу норму прибутку за витрачені зусилля і ризик.

У загальному вигляді, витрати – це все, чим жертвує  підприємство для виробництва певного виду продукції. Витрати – це виражені в грошової формі витрати підприємства, пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції. Витрати є процесом витрачання певних економічних благ для досягнення якої-небудь певної, чітко визначеної мети і оцінкою витрат цих благ.

Порядок визначення витрат здійснюється згідно з Положеннями (стандарту) Бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

Виділяють два підходи до визначення витрат:

1.Бухгалтерський – витрати визначаються як вартість витрачених ресурсів, необхідних для виробництва.

2.Економічний – відповідно до нього витрати визначаються як вартість інших благ, які можна б було одержати при найвигіднішому з усіх можливих альтернативних варіантів використання тих же ресурсів. Тут йдеться про витрати упущених можливостей (opportunity cost – англ.) або альтернативні витрати, тобто витрати на виробництво товару, вимірювані з погляду втраченої можливості займатися якнайкращим з доступних альтернативних видів діяльності, що вимагають того самого часу і тих же ресурсів. Наприклад, аудитор-консультант, працюючи у фірмі, одержує заробітну платну 25 грн. за одну годину роботи. Але чотири години в тиждень він працює в суспільній організації, безкоштовно даючи консультації. Альтернативні витрати рівні 100 грн. (25*4).

На практиці, відповідно до бухгалтерського підходу, витрати визначаються сумою фактично витрачених ресурсів, з погляду економічного підходу – включають і ті втрати, що пов'язані з відволіканням ресурсів від інших видів діяльності.

Витрати підприємства, пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції та виражені в грошовій формі, представляють собівартість цієї продукції. Собівартості належить провідна роль в загальній системі економічних показників, що характеризують виробничо-господарську діяльність підприємства:

- собівартість  є узагальнюючим показником використання усіх видів ресурсів підприємства;

- собівартість  є базою для визначення прибутковості  підприємства;

- собівартість  є основою для формування цінової  політики підприємства.

4.2. Класифікація витрат

Для повнішого  розуміння економічної сутності витрат, визначення їх ролі в процесі  виробництва,  необхідно досліджувати характеристику витрат за допомогою  їх класифікації. Класифікація витрат припускає зведення великого числа витрат на виробництво і збут продукції за певними ознаками в економічно обґрунтовані групи, які включали б витрати, однорідні за своїм змістом або близькі між собою. На сьогоднішній день існує декілька класифікацій витрат, відмітною особливістю яких є призначення одержаної інформації, або інакше кажучи, різні витрати для різних цілей.

1.За економічним змістом витрати ділять на економічні елементи й калькуляційні статті.

Економічні  елементи – економічно однорідний вид витрат, який на рівні даного підприємства не можна розкласти на складові. Калькуляційні статті – можуть включати один або декілька економічних елементів. Економічні елементи показують, що саме і в якому об'ємі витрачається по підприємству в цілому. Склад елементів витрат є єдиним для всіх господарюючих суб'єктів і не залежить від величини, форми власності, галузевої приналежності підприємства.

Виділяють п'ять  економічних елементів витрат:

1.Матеріальні витрати;

2.Витрати на оплату праці;

3.Відрахування на соціальні заходи;

4.Амортизація основних фондів і нематеріальних активів;

5.Інші операційні витрати.

Економічні  елементи показують, що саме і в якому  об'ємі витрачається по підприємству в цілому.

Разом з обліком  витрат за економічними елементами для  контролю і аналізу витрат застосовується угрупування витрат за калькуляційними статтями. Це угрупування використовується для обчислення витрат  за видами продукції, що виробляється, і місцями їх виникнення (цехами, ділянками і т.д.) і залежить від багатьох чинників, таких як технологічний процес виробництва, особливості продукції, що випускається. У зв'язку з цим підприємство має право самостійно встановлювати перелік і склад калькуляційної статті, що повинно бути регламентовано його обліковою політикою.

Виділяють наступні  типові калькуляційних статей:

1.Сировина і матеріали;

2. Куповані вироби, що комплектують, напівфабрикати, послуги сторонніх організацій виробничого характеру;

3. Поворотні  відходи (віднімаються);

4. Витрати з  підготовки та  освоєння процесу  виробництва;

5. Паливо і  електроенергія на технологічні  потреби;

6. Витрати на  утримання  і експлуатацію  виробничого устаткування;

7. Основна заробітна  плата виробничих робітників;

8. Додаткова  заробітна плата виробничих робітників;

9. Відрахування  на соціальне страхування;

10. Загальновиробничі  витрати;

11. Загальногосподарські (адміністративні);

12. Втрати унаслідок  технічно неминучого браку;

13. Витрати на  збут.

2. За ступенем залежності від  об'єму виробництва (по відношенню  до об'єму виробництва) виділяють постійні, змінні й напівзмінні витрати.

Змінні витрати в сумі змінюються в прямій пропорції по відношенню до зміни об'єму виробництва (рівня ділової активності), але розраховані на одиницю продукції, є постійними, наприклад витрати на сировину і матеріали, заробітна плата основних виробничих робітників.

Постійні витрати в сумі не змінюються при зміні рівня ділової активності, але з розрахунку на одиницю продукції залежать від зміни рівня виробництва, наприклад: витрати на утримання адміністративно-управлінського персоналу, амортизація, орендна плата і т.д.

Постійні витрати є незмінними протягом певного періоду часу (релевантного діапазону). Релевантний діапазон – це проміжок часу, в межах якого зберігається взаємозв'язок між величиною витрат і їх чинником., наприклад підвищення витрат на оренду приміщення призведе до «східчастого» зростання величини постійних витрат.

У сумі постійні й змінні витрати складають загальні (валові, сукупні) витрати підприємства на певний обсяг товарного випуску.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Графічне зображення динаміки постійних та змінних витрат (в розрахунку на весь обсяг виробництва та на одиницю продукції) наведене на рис.4.1.-4.2.

Крім постійних  і змінних витрат виділяють також  напівзмінні витрати, що мають одночасно  змінну і постійну складові. Частина  цих витрат зали-шається фіксованою  протягом певного періоду часу, а частина змінюється при зміні об'єму виробництва. Наприклад, витрати на оплату праці торго-вих агентів можуть містити постійну частину у вигляді окладу заробітної плати і змінну – у вигляді відсотка до заробітної плати за кожну реалізова-ну одиницю продукції.

Для виробника  важливіше інформація про розмір середніх витрат, тому що збільшення загальних  витрат може супроводжуватися зниженням  середніх. Середні витрати – це витрати, що припадають на одиницю продукції. Середні загальні (валові) витрати визначаються як частка від розподілу загальних витрат на обсяг реалізованої продукції:

3. За відношенням до процесу виробництва витрати діляться на основні й накладні.

Основні – витрати, безпосередньо пов'язані з випуском продукції (основна заробітна платна виробничих робітників, сировина і матеріали, паливо і електроенергія на технологічні потреби).

Накладні витрати  – витрати, пов'язані з організацією, управлінням та обслуговуванням процесу виробництва (утримання адміністративно-управ-лінського персоналу, витрати з техніки безпеки, поштово-телеграфні і т.д.).

4. За способом віднесення на собівартість продукції витрати діляться на прямі й непрямі.

До прямих витрат відносяться витрати, безпосередньо  пов'язані з виготовленням продукції і в собівартості виробництва продукції можуть бути враховані прямим шляхом (наприклад, вартість основних і допоміжних матеріалів, купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів, витрати на електроенергію  і паливо на технологічні потреби, заробітна плата виробничих робітників та ін.)

Непрямі витрати  – витрати, які неможливо напряму, економічно доці-льним шляхом віднести на собівартість продукції (наприклад витрати на утримання і експлуатацію машин і устаткування, загальновиробничі й зага-льногосподарські витрати). Ці витрати розподіляються на собівартість про-дукції за допомогою спеціальних методів пропорційно прийнятому на да-ному підприємства базису. На сьогодні підприємство має право самостійно вибирати показник, який може бути використаний як база розподілу непря-мих витрат.

5. За відношенням до собівартості  продукції виділяють витрати  на продукцію і витрати періоду.

Витрати на продукцію (виробничі витрати) – це витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції. Вони формують виробничу собівартість продукції (робіт, послуг).

Витрати періоду  – це витрати, що не ввійшли до складу виробничих витрат. Розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені (наприклад витрати, пов'язані з управлінням виробництвом, збутом продукції).

Згідно  з Положенням (стандартом) 16 «Витрати» собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загально виробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.

До витрат на продукцію (виробничих  витрат) відносяться:

- прямі матеріальні  витрати;

- прямі витрати  на оплату праці;

- інші прямі  витрати (включають решту наявних виробничих витрат);

- загальновиробничі  витрати. 

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сиро-вини і основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продук-ції, купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкрет-ного об'єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконані робіт або надані послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.