Тематика творів ольги кобилянської

     РОЗДІЛ  ІІ. ЖІНОЧИЙ ДИСКУРС ВЕЛИКОЇ ТА МАЛОЇ ПРОЗИ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

     Ольга Кобилянська увійшла в українське письменство насампред як виразниця  прагнень і змагань інтелігенції, зокрема освіченого жіноцтва, і протягом усієї творчості письменниці  чітко простежується її незмінний інтерес до цієї теми [20, c.4]. Як справедливо твердить М.Сріблянський, Ольгу Кобилянську можна назвати «найбільш талановитим і глибоким» виразником сучасної їй «дійсно-інтелігентської душі», і передусім - жіночої душі [20, c.47]. Важливі проблеми як особистого, так і суспільного характеру (свободи і рівноправності жінки в сім’ї й суспільстві, визнання її людської гідності, свободи і громадянського обов’язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків), які порушувала Кобилянська ще на світанку своєї творчості, згодом повніше, майстерніше розкриваються в ідейно і художньо сильніших, досконаліших творах письменниці («Людина», «Царівна», «Valse mélancolique», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та ін.) [29, c.47].

     Ольга Кобилянська увійшла в українську літературу і в суспільне життя  в той час, коли, хоч і з суттєвим запізненням, актуалізувалася проблема емансипації. Дискурс цієї проблеми вилився у свого роду «феміністичну практику», невід’ємною часткою якої була діяльність Ольги Кобилянської. Особливістю жіночого руху в Україні, до якого приєдналася Ольга Кобилянська, було те, що він зосереджувався на емансипаційних завданнях. Це був рух інтелектуалок за суспільно-політичні права. Від феміністичної проблематики, що виникне в Європі у 70-і роки ХХ ст., їхні інтереси принципово відрізнялися. Якщо за мету феміністок править радикальна зміна патріархальної культури на матріархальну, то емансипанток задовольняло відвоювання собі місця в тогочасній культурі. Ольга Кобилянська власне цьому і присвятила своє життя. Її творчість не заперечувала мистецькі здобутки народницької літератури, а була своєрідною альтернативою їм.

     Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Про несхожість жіночого і чоловічого світосприйняття докладно розмірковувала Вірджинія Вулф («Власний простір») [13, с.5]. Її думки багато в чому збігалися з художньою концепцією незнайомої їй письменниці. Порушуючи проблеми «жінка-письменниця і література», свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності. Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у «Некультурній» носить невишиту сорочку), а з їх світогляду - патріархальні шори. Олена Ляуфлер («Людина»), Наталка Верковичівна («Царівна»), художниця Ганнуся та піаністка Софія («Valse mélancolique») розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує.

     Духовний  елітаризм у Ольги Кобилянської існує поза соціальністю і суспільною ієрархією. Героїні Ольги Кобилянської, набувши європейської зовнішності, не втрачають самобутньої української  ментальності.

     У своїй інтелектуальній прозі  письменниця розкриває прагнення  і змагання української інтелігенції і насамперед жіноцтва з середньої  верстви, поневоленого і обмеженого заскорузлими міщанськими традиціями, порушує важливі проблеми особистого та суспільного характеру - свободи і рівноправності жінки в сім’ї та суспільстві, визнання її людської гідності та права на вільний духовний розвиток, свободи і громадянського обов’язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків («Людина», «Царівна», «Impromptu phantasie», «Valse melancolique», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та ін.).

     Значну  увагу приділяє Ольга Кобилянська  проблемі освіти і виховання майбутніх  поколінь української інтелігенції, зокрема інтелігентного жіноцтва, і  чималу роль у цій справі відводить  літературі, що має створювати відповідні зразки-моделі для наслідування. Письменниця  подає читачам ідеальні образи, що мають певною мірою автобіографічний характер. Етичний ідеал Ольги Кобилянської - духовно чиста, тонка, високоінтелектуальна, горда, цільна і незалежна особистість з розвиненим почуттям власної гідності, з високим, аж до жертовності, почуттям обов’язку перед іншими людьми, перед своїм народом. Однак шлях Ольги Кобилянської до осмислення власного морального ідеалу був складним і тривалим, причиною чого, безумовно, стало самотнє, вимушено ізольоване від широкого світу через важку хворобу особисте життя письменниці, її глибокий душевний конфлікт між високим ідеалом і життям. Внаслідок цього позитивний образ, а отже, й етичний ідеал Ольги Кобилянської пройшов певну еволюцію від абстрактно-гуманістичного до громадсько-патріотичного звучання [18, с.4].

     Початковий  художньо-етичний ідеал письменниці  представлений своєрідним мистецьким типом особистості, який вповні розкривається в новелах «Природа», «Impromptu phantasie», «Valse melancolique» та повісті «За ситуаціями». Цьому артистично-індивідуалістичному типові характеру - Софія Дорошенко («Valse melancolique»), Аглая-Феліцітас («За ситуаціями») та ін. - властивий нестримний потяг до волі, краси і гармонії, прагнення до творчої самореалізації, до визволення з пут буденщини, з вузького й задушливого світу, де панують закони і приписи філістерської моралі. Героїні Ольги Кобилянської цього абстрактно-гуманістичного типу ще не виявляють чітких громадсько-політичних чи національно-патріотичних поглядів і переконань, проте вони палко вірять у гасло: «Краса врятує світ!». Це високодуховні, багаті особистості, непересічні індивідуальності, у свідомості яких нероздільно спаяні поняття добра і краси.

     У повістях «Людина», «Царівна», «Ніоба», «Через кладку» та новелі «Він і Вона» Ольга Кобилянська, модифікуючи попередній, артистично-індивідуалістичний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток (Олена Ляуфлер, Наталка Веркович, Зоня Яхнович, Маня Обринська), що належать до іншого - громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями.

     Ідея  власного духовного самовдосконалення  - вже не самоціль для героїв нового типу - Наталки Веркович («Царівна»), Нестора Обринського («Через кладку»), Юліяна Цезаревича («Апостол черні»). Вона спрямована на духовне піднесення всього народу. Це соціально активні, цільні особистості. У свідомості цих героїв нерозривно поєднуються поняття свободи особистості і громадянського обов’язку. Важливе місце в системі їх цінностей посідає пам’ять роду. Високодуховні, сильні і стійкі, вони засуджують будь-які прояви духовного та національного ренегатства.

     Отже, у творах Ольги Кобилянської з  життя української інтелігенції, зокрема жіноцтва, чітко і послідовно простежується прямування від початкового, артистично-індивідуалістичного типу характеру, хаотичного і трагічного, до духовно більш організованого і стійкого - громадсько-інтелектуального, а згодом - до ідеального, громадсько-патріотичного типу характеру.

1. Жiночий iдеал Ольги Кобилянської за повiстями «Людина» i «Царiвна»

     Уся творчість Ольги Кобилянської спрямована на художнє осмислення важливих людинознавчих  проблем. Людина, її місце і призначення  в житті, внутрішня логіка формування її характеру, зовнішні фактори її духовного  розвитку, багатство її душі, мета людського  життя і все те, що перешкоджає  розквітнути її красі і силі, - постійний предмет художнього мислення Ольги  Кобилянської.

     Етичний ідеал Ольги Кобилянської,  «туга  за вільною, гармонійною, верхівною  людиною», втілився в «благородний сплав слова, образу, характеру». «Не  вірте спокійному полискові того сплаву. Торкніться його живим серцем і відчуєте полум'яне, горіння його нутра, повне пристрастей і муки, тільки владно сублімованої в мистецтві слова» [22, с.368].

     Доля  жінки з самого її народження непевна, бо « не знати чи здобуде собі чоловіка, котрий мав би статись  її кормильцем і заступником вітця і матері, чи ні» [16, с.564]. Жінка повністю залежна від чоловіка, «котрий стає для неї паном». «Горе тій, котрій не вдається здобути... того пана! Окрім того, що останеться без кормильця, без товариша й оборонця - тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість і значення, бо і яким значенням тішиться отепер незамужня жінка?..» [16, с.564]. Головна мета жіночого руху і полягає, на думку доповідачки, в тому, «щоб поліпшити долю жіноцтва незамужнього, а жіноцтва взагалі - верстви середньої», звернути на це увагу «всіх мислячих умів, гуманних серць» [16, с.563]. Ольга Кобилянська оперує також словесно-образними визначеннями, запозиченими з середовища, що було вороже емансипації жінки. Жінку називали чи то нерозгаданим «сфінксом», чи то якимось «попурі різних противобіжних почувань», або ж вважали, що «женщина існує лише на те, щоб статись матір'ю і жінкою, і що їй, крім того, не треба нічого більше». Такі ходячі фрази - «се також сфінкси», хоч «для мислячих умів» вони вже перестали бути загадкою. А сфінкси, яких розгадано, «можуть спокійно кинутись у пропасть», отже і подібним поглядам на жінку «місце не 19 століття, а тихий куточок у пропасті коло сфінксів минувших періодів» [6, с.25].

     На  основі таких міркувань, письменниця  приходить до висновку, що жінка  «побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою і матір'ю, посідає  й надане тою самою природою право - бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю  мужчина, а то - учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном...» [16, с.565]. За існуючими в тогочасному суспільстві моральними нормами, жінка була, фактично, лише «ціллю» для чоловіка, вона не належала сама собі. Це становище і абсолютно несправедливе, абсурдне, антиприродне. Щоб довести алогічність пануючого погляду на жінку як на щось залежне від чоловіка, щоб всебічно аргументувати рівноправність жінки і чоловіка, Ольга Кобилянська вдало включає в процес мислення образну персоніфікацію: «Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа каже: лише: «Ось ти, і жий!» Так каже вона і до чоловіка» [16, с.565].

     Повiсть "Людина" (1892) присвячена Наталi Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Варто  зазначити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя  щодо ролi жiноцтва в суспiльствi.

     Епіграфом до повісті Ольги Кобилянська  бере словесно-образне визначення загального стану речей в приватновласницькому суспільстві: «Всюди панує брехня, як ще ніколи дотепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві  ганчірки...» [14, с.15]. Викрити цю брехню і здерти з правди оті «привабливо-яскраві ганчірки», тільки в яких вона і «відважується виповзати зі свого кутка», показати дійсність не прибраною, а у всій її наготі, суворій правді - така вихідна позиція осмислення етичного ідеалу в цій повісті [14, с.15].

     Героїня твору Олена Ляуфлер - донька лісового радника, - відкриваючи ряд жіночих  образів усіх майбутніх «феміністичних»  творів Ольги  Кобилянської, вводить  нас у нову для тогочасної української  літератури проблематику. Поряд з  давно усталеним і звичним  світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним  особистісним світовідчуттям, з багатим  внутрішнім світом, наділена відкритим  розумом, щирим серцем, волею і  правом до щастя, дарованого їй життям.

     Твердiсть  в характері, неначе в неї справді  чоловiчий характер, вражає читача. Та цьому хибному враженню заперечують  її суто жiночi риси: вона прагне до жiночого щастя (однак лише з чоловiком, що переймається її поглядами); вирiшує наблизити до себе Фельса i в той же час пiдсвiдомо намагається вiддалити час освiдчення; панiчно боїться свого майбутнього, але має твердий намiр здiйснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лiєвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

     Головна героїня повiстi - особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння  мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями. Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна  вийти замiж за лiсника. Та вона з  гiднiстю ставиться до цього насильства над собою, зберiгаючи внутрiшню  волю. Оленину душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою iронiєю, їхнє протиборство.

     Ольга Кобилянська своєю повiстю стверджує, що жiнка - неповторна особистiсть, яка  має право вибору, можливiсть чинити так, як пiдказує їй серце. Вона - людина!

     У такому ж напрямі йде словесно-образне  осмислення обставин міщанського життя  і в повісті «Царівна», яка  тематично та ідейно тісно пов'язана  з повістю «Людина». Але, на вiдмiну вiд Олени Ляуфлер, Наталка Верковичівна, головна героїня з повiстi «Царiвна» справді стала царiвною своєї долi. Читача захоплює її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями: «В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв...» - зiзнається вона. «Довкола мене глухота і нудьга», - пише героїня повісті Наталка Верковичівна в своєму щоденнику [16, с.123]; спостерігаючи містечко, де живуть тупі, бездушні люди, вона сприймає його, як «брудну долину» [16, с.128], бо в ній панує «бездушна одностайність, що пригнетає душу», «вузькоглядність», «самолюбство», «груба сила» [16, с.129]. «Світ широкий»; для молодої дівчини не доступний, від неї він «муром обведений» [16, с.105], а «кругом мене, - пише вона, - глухо і пусто, якась порожнеча аж до божевілля» [16, с.132]. Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батькiвщини: «Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня...» - говорить Наталка.