Форми та взаємодії суспільства та людини

4) духовна,  що охоплює різні форми та  рівні суспільної свідомості, які,  будучи втілені в реальному  процесі життя суспільства, утворюють  те, що прийнято називати духовною  культурою.

Кожна з  цих сфер, будучи елементом системи  званої «суспільство», у свою чергу, виявляється системою по відношенню до елементів, її складових. Всі чотири сфери суспільного життя не тільки взаємопов'язувати, але і взаємно обумовлюють один одного. Поділ суспільства на сфери кілька умовно, але воно допомагає виокремлювати й вивчати окремі області реально цілісного суспільства, різноманітну і складну суспільне життя.

Усі суспільні  відносини можуть бути умовно розділені  на дві великі групи - відносини матеріальні і відносини духовні (чи ідеальні).Принципова відмінність їх один від одного полягає в тому, що матеріальні відносини виникають і складаються безпосередньо в ході практичної діяльності людини, поза свідомістю людини і незалежно від нього, а духовні відносини формуються, попередньо «проходячи через свідомість» людей, детермінуються їх духовними цінностями. У свою чергу, матеріальні відносини поділяють на виробничі, екологічні та відносини з діловодства; духовні на моральні, політичні, правові, художні, філософські та релігійні громадські відносини.

Особливим видом суспільних відносин є міжособистісні відносини. Під міжособистісними відносинами розуміють відносини між окремими індивідами. При цьому індивіди, як правило, належать до різних соціальних верств, мають неоднаковий культурний і освітній рівень, але їх об'єднують спільні потреби та інтереси, що лежать у сфері дозвілля або побуту. Відомий соціолог Питирим Сорокін виділяв такі типи міжособистісної взаємодії:

а) між  двома індивідами (чоловік і дружина, вчитель і учень, два товариші);

б) між  трьома індивідами (батько, мати, дитина) -

в) між  чотирма, п'ятьма і більше людьми (співак і його слухачі);

г) між  багатьма і багатьма людьми (члени  неорганізованої юрби).

Міжособистісні  відносини виникають і реалізуються у суспільстві і є суспільними  відносинами навіть у тому випадку, якщо вони носятьхарактер суто індивідуального спілкування. Вони виступають персоніфікованої формою суспільних відносин.

 

1.3Особливості розвитку сучасного українського суспільства.

 

Соціальний розвиток сучасного  українського суспільства має надзвичайно  складний, неоднозначний, суперечливий характер. Полюси сучасної соціальної ієрархії, соціальної нерівності в  Україні багато в чому мають деструктивні характер й джерела походження. Вони сформовані здебільшого на не природних  об'єктивних еволюційних процесах, в основі яких лежить статусна ієрархія (нерівність статусів), детермінована  природною і соціальною нерівністю людей (зокрема, різними здібностями  особистості, несхожістю людей, плюралізацією  та індивідуалізацією життєвих стилів), а на стихійних, хаотичних, неприродних  чинниках деструктивної саморегуляції. З огляду на це в розвитку соціальної структури українського суспільства  велику роль відіграють чинники "несистемної" організації й відтворення соціальної нерівності, що спрямовують країну до соціального регресу. Деструктивний  характер розвитку "несистемних" чинників, елементів соціальної структури  полягає в тому, що вони неприродно, надмірно поглиблюють соціальну  ієрархію, диференціацію суспільства, соціальну нерівність, оскільки значно звужують, а то й унеможливлюють передумови для становлення і  формування основного джерела соціальної стабільності й мобільності суспільства, його багатовимірної життєздатної соціальної раціональності — середнього класу.

Звідси випливають соціальна нестабільність, розмитість, псевдо-раціональність функціонування сучасної соціальної структури українського суспільства, створення зон непроникнення  в механізми її відтворення і  саморегуляції, переважання в ній "несистемних" елементів структури  зі звуженою перспективою розвитку, невизначеністю соціальних цінностей. Через ці та інші чинники відсутній системний характер процесу структуризації і стратифікації українського соціального поля суспільного буття, несформованість "системних" його складових як основних джерел соціального прогресу. Останні "не працюють" повноцінно, перебувають у стані суперечливого становлення, а тому можна свідчити лише про окремі, розірвані елементи конструктивної, позитивної логіки соціального розвитку. Переважання в соціальному полі "несистемних" елементів свідчить про те, що в суспільстві значною мірою здійснюється не свідомий, цілеспрямований процес упорядкування соціального буття, а стихійні, хаотичні структуризація та стратифікація, а отже, переважає негативна логіка соціодинаміки, позбавлена раціональності. Переважання в соціальній структурі України не повноцінної, нормальної позитивної саморегуляції соціального буття, а стихійних, хаотичних, часто деструктивних елементів і руйнівних чинників призвело до того, що процес соціального розвитку багато в чому набрав гіпертрофованого характеру і перемістився значною мірою в зону нелегітимної самоорганізації соціального життя. Самоорганізація здійснюється "несистемними" елементами соціальної структури відповідно до встановлених ними законів, норм, часто жорсткого практицизму ("збагачуйсь за будь-яку ціну") та індивідуалізму.

Причини формування в суспільстві  несистемних елементів соціальної структури, що діють нелегітимними  засобами, зумовлені складною сукупністю об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких не останню роль відіграють непослідовність у здійсненні ринкових перетворень і реформуванні соціальних відносин, викривлення у здійсненні зваженої економічної та соціальної політики, суперечності реформування політичної системи, тривале протистояння різних політичних сил, невисокий рівень духовної, соціальної культури суспільства, різноманітні соціальні патології  постсоціалістичного суспільства  та інші чинники.

Сучасна соціальна структура українського суспільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити та визначити основні її елементи: 1. значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. показує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробництва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. 2. посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності. 3. зростає чисельність робітничого класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженєрно-технічній інтелігенції. 4. має місце подальше підвищення освітнього рівня та професійної кваліфікації робітників. 5. формуються нові класи — велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявляється у повному обсязі. Соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації українського суспільства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенденції: Вищий клас професіоналів, адміжсірашри, Технічні спеціалісти середнього рівня, Комерційний клас, дрібна буржуазія, Кваліфіковані робітники, Робітники, що не мають кваліфікації, Інженерно-технічні працівники та рядові службовці, Науково-технічната гуманітарна інтелігенція, студенти, Особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, Землероби (фермери, колгоспники). Зміни в соціальній структурі селянства : 1. значно зменшується чисельність зайнятих без посередньо продуктивною працею в полі й на фермах. 2. зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини. 3. збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах. 4. спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці. 5. поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції-формуванні середнього класу. Середній клас— це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють і, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

 

За останніми  даними, в Україні середній клас ще не сформований, малочисельний, охоплює близько 20 % населення, Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже «становлять хребет українського суспільства». Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі становлення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не можна вважати досить стабільним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Людина і суспільство

2.1. Взаємодія особистості  суспільства

Специфіка соціологічного підходу  до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему  соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях.

У буденній свідомості досить часто  ототожнюються поняття «людина», «особистість», «індивід». В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються.

Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність  до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій  планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від  тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям  якостей і особливостей, що знаходить  свій вияв у назві «homo sapiens», або  «людина розумна».

Термін «індивід» вживається у  значенні «конкретна людина», одиничний  представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться  не про все людство загалом  і не про будь-яку людину в ньому.

Термін «особистість» служить  для характеристики соціального  в людині. Якщо «людина» — це перш за все продукт природи, то «особистість»  — продукт суспільства! Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, людина-особистість  трактується переважно як суб'єкт  суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Ця активна творча діяльність стає можливою і продуктивною завдяки  оволодінню особистістю успадкованою від попередніх поколінь культурою. Водночас, як слушно зазначає відомий  харківський соціолог О.Якуба, не можна  відмовлятись від урахування біологічних  особливостей людини, здатних опосередковано впливати на формування соціальних властивостей індивіда. Особистість, на її думку, доцільно визначити як усталений комплекс якостей і властивостей людини, які  набуваються під впливом відповідно культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається. Тому предметом дослідження в соціології виступає «homo socius» — «людина соціальна».

Термін «індивідуальність» означає  те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно  з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і  набутими якостями. Але і у випадку  вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність  та індивідуальність, а її вплив  на соціальні процеси та місце  в них.

Соціологія у розгляді цих категорій  та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів. По-перше, кожен індивід є людиною, але  не кожен — особистістю. Особистістю  не народжуються, — нею стають. Індивід, у даному випадку, є висхідним  пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу, — це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей.

По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно  втіленням соціальна значущих рис  і властивостей даного суспільства  та його культури. Немає людини і  особистості «взагалі» — обидві вони чітко ідентифікуються з  певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.

По-третє, включення особистості  у суспільство здійснюється через  її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя. Особистостями стають у  спільнотах, але і сама людина-особистість  згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що змінюються.

Можна погодитись з авторами вітчизняного навчального посібника «Соціологія: Наука про суспільство» (Харків: 1996), які вважають, що соціологія особистості  зосереджується на трьох основних проблемах: вивченні особистості як елемента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інститутів; аналізі  особистості як об'єкта соціальних відносин (коли на перший план висувається  вплив суспільства на особистість  в процесі її формування, соціалізації, виховання, тощо) і розгляді особистості  як суб'єкта суспільних відносин (включно  з її соціальною діяльністю, активністю і творчістю в суспільному  житті).

З'ясування місця і ролі особистості  в системі соціальних спільнот, на думку О.Якуби, можливе через розкриття  поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості — це її позиція  в соціальній системі, пов'язана  з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні  зв'язки, — тобто все те, що Р.Мертон називає «статусним набором». В соціології вирізняються соціальні статуси  привласнені, або одержані незалежно  від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і  досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки, тощо).

Соціальна роль — це очікувана  типова поведінка людини, пов'язана  з її соціальним статусом. Людина в  суспільному житті, як правило, виконує  декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р.Мертона, «рольовий  набір». Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись формально (через посередництво  закону чи іншого правового акту) або  носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Помітне місце у соціологічній  думці сучасності займають теорії соціальної установки, в яких особистість являє  собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоби бути особистістю.

 

2.2 Спілкування - специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми як членами суспільства.

Спілкування - специфічна форма взаємодії  людини з іншими людьми як членами  суспільства; в спілкуванні реалізуються соціальні відносини людей.

 

У спілкуванні виділяють три  взаємопов'язаних сторони: комунікативна  сторона спілкування полягає  в обміні інформацією між людьми; інтерактивна сторона - в організації  взаємодії між людьми: наприклад, потрібно узгодити дії, розподілити  функції або вплинути на настрій, поведінку, переконання співрозмовника; перцептивна сторона спілкування - процесі сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

 

До засобів спілкування відносяться:

 

Мова - система слів, висловів і  правил їх з'єднання в осмислені  висловлювання, використовувані для  спілкування. Слова і правила їх вживання єдині для всіх мовців на даній мові, це і робить можливим спілкування за допомогою мови. Якщо я кажу "стіл", я впевнений, що будь-який мій співрозмовник з'єднує з цим словом те саме поняття, що і я, - це об'єктивне соціальне значення слова можна назвати знаком мови. Але об'єктивне значення слова заломлюється для людини через призму його власної діяльності і утворює вже свій особистісний, "суб'єктивний" сенс, тому не завжди ми правильно розуміємо один одного.

 

Інтонація, емоційна виразність, що здатна надавати різний зміст одній і  тій же фразі.

 

Міміка, поза, погляд співрозмовника можуть підсилювати, доповнювати або  спростовувати зміст фрази.

 

Жести як засобу спілкування можуть бути як загальноприйнятими, тобто  мати закріплені за ними значення, чи експресивними, тобто служити для більшої  виразності мовлення.