Шпаргалка по "Макроэкономике"

Залежно від способів грошового  запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити такі: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Реальна процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики. Вона визначає реальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець, або кількість товарів і послуг, яку він може купити за цю кількість грошей. Рівень реальної процентної ставки залежить від багатьох чинників. Серед них головними є такі: адміністративні витрати позикодавців, строк позики, кредитні ризики, оподаткування доходу позикодавця, попит і пропозиція на ринку позичкових грошей. Усі ці чинники враховуються позикодавцем і позичальником у процесі узгодження рівня процентної ставки.

Номінальна  процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Така процентна ставка визначає номінальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець за надання позики. Оскільки ціни з часом, як правило, зростають, то в процесі узгоджування процентної ставки позикодавець і позичальник фактично визначають номінальну процентну ставку. Проте на момент узгодження ціни за позику позикодавець і позичальник не знають, якими будуть фактичні темпи інфляції протягом терміну використання позики. Вони можуть ураховувати лише ту інфляцію, яку очікують. Зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна виразити таким рівнянням:

,(5.23) де і — номінальна процентна ставка; r — реальна процентна ставка; — очікуваний темп інфляції.

Після нескладних перетворень  рівняння (5.23) номінальну процентну  ставку можна визначити за формулою

(5.24)

Рівняння, яке  є сумою реальної процентної ставки та очікуваної інфляції, називається рівнянням Фішера . На базі цього рівняння визначається реальна ставка процента. Якщо від номінальної ставки процента відняти очікувану інфляцію, то отримаємо очікувану реальну процентну ставку . Якщо від номінальної ставки процента відняти фактичну інфляцію, то отримаємо фактичну реальну процентну ставку . Реальна процентна ставка є важливим чинником економічної кон’юнктури. На відміну від номінальної процентної ставки, яка є інструментом, що регулює розрахунки між позикодавцем і позичальником, реальна ставка процента визначає мотивацію до отримання та надання позики.

12. Сутність, показники та види інфляції. Економічні чинники та наслідки  інфляції, графічна інтерпретація. Основні антиінфляційні заходи. Інфляція: сутність, види, методи вимірювання.

Інфляція –  це приріст цін, викликаний надлишком  грошей стосовно до випуску товарів  та послуг. Вона вимір.за допомогою  індексу цін. Підвищення індексу  цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменш.індексу цін – на дефляцію. Показником інфляції є темп інфляції. Для обчисл.темпу інфляції (ТІ) застосов. 2 методи. Перший – на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показ.відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року): ТІ= –100,де – індекс цін аналізованого періоду (року); 100 – індекс цін поперед.періоду (року). Другий – на основі індексу цін поперед.періоду. В цьому випадку інфляція показ.відсоток приросту цін в аналізов.періоді (році) стосовно поперед.періоду (року): ТІ= .

Однією з закономірн.інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей. В залежності від темпу  приросту цін інфляцію умовно можна поділ.на 3 види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу). Помірна (повзуча) інфляція виник.тоді, коли річний приріст цін склад.не більше 10%.Певний час ціни можуть зрост.повільними темпами, що не має негат.наслідків і не відчутним для економ.суб’єктів. Але з часом темпи зрост.цін збільш. Наслідки цього явища стають відчутними насамперед у монополізов.секторах економіки, де почин.прискорено підвищ.ціни на товари у відповідь зростання попиту. Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимір.десятками або сотнями відсотків. На цій стадії окремі групи економ.суб’єктів добив.різкого підвищ.цін, що змушує й інших посил.свої економ.та соц.вимоги. Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбаченим і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави. Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимір.тисячами відсотків. На цій стадії гроші почин.втрачати здатність викон.свої функції.

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Очікувана інфляція спричинюється певними тенденціями в ек-ці або заходами, запланов. держ. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

Неочікуваиа інфляція є результатом непередбачених змін в ек-ці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному По та сукупній Пр. У залежності від характеру кінцевих причин, які виклик.інфляцію, слід розрізн.2 її види: інфляцію попиту і інфляцію витрат. Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни зрост.внаслідок випереджаючого зростання сукупн.попиту стосовно сукупн.пропозиції. Таке зрост.сукупн.попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, держ.витрат, а також ін вест.витрат та ін. Інфляція витрат, як правило, супрводж.падінням вир-ва. Таке явище дістало назву стагфляції. Отже, стагфляція виник.тоді, коли одночасно зрост.ціни і скороч.вир-во. У залежності від можливості передбачити зрост.цін розрізн.очікувану і неочікувану інфляцію. Очікув.інфляція спричин.певними тенденціями в економіці або заходами, заплонов.державою. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь. Неочікув.інфляція є результатом не передбач.змін в економіці, наслідком виникнення незапланов.змін у сукупн.попиті та сукупн.пропозиції.

13.Очікувана  інфляція в теорії адаптивних  і раціональних очікувань. 

Інфляційним очікуванням  відводять важливе місце в  макроекономічному аналізі. Проте  серед макроекономістів не існує  єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. У контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

. (6.3)

З формули (6.3) видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному  періоді  дорівнюють інфляційним очікуванням в передпрогнозному періоді , скоригованим на помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду . Іншими словами, якщо в процесі передпрогнозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очікувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції (g), який залежить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що інфляційні очікування коригуються швидко. Тому g близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

.(6.4)

Отже, за цих умов інфляція, очікувана у майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних  очікувань, запропонований теорією  адаптивних очікувань, може забезпечувати  достатньо точне прогнозування  лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі формування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом  теорії раціональних очікувань є  ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про  спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією і на її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про  майбутні зміни в приватній економіці  та економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю необхідну інформацію і ще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціональних очікувань не можуть бути надійною основою для формування економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.

14, Інфляція та безробіття. Економічна, графічна та математична  інтерпретація кривої Філіпcа у короткостроковому періоді. Крива Філіпса у довгостроковому періоді.

Стагфляція виник.тоді, коли одночасно зрост.ціни і скороч.вир-во. Отже, між інфляцією та безробіттям існує залежність. Зазначений зв’язок між безробіттям (U) та інфляцією (і) отримав своє узагальнення за допомогою кривої Філіпа:

Крива Філіпса свідчить, що за зменшення безробіття від U1 до U3 інфляція зростає від і1 до і3. Спираючись на криву, можна зробити такі висновки: 1) велике безробіття не може існувати одночасно з високою інфляцією: можливе лише велике безробіття і низька інфляція або навпаки; 2) стимулювальна політика може забезпечити зменшення безробіття лише ціною підвищення інфляції; 3) вибір співвідношення між безробіттям та інфляцією залежить від пріоритетів уряду, тобто від того, вирішенню якої проблеми він віддає перевагу. Проте наведений варіант кривої Філіпа адекватно описує залежність між безробіттям та інфляцією лише в короткостроков.періоді. Вдовгострок.періоді між безробіттям та інфляцією спостерігається інший зв’язок

Коротко строк.крива Філіпа 1 характ.такий стан в економіці, коли інфляція дорів.і1, а безробіття Un, тобто природній нормі. Тепер припустимо, що уряд хоче зменшити безробіття. З цією метою стимулюється збільшення сукуп.попиту. В корострок.періоді це, з обного боку, зменшить безробіття, а з іншого, внаслідок збільшення сукуп.попиту зросте інфляція попиту до і2, що перемістить  економіку в точку Т2. реагуючи на зростання інфляції, робітники з часом примусять підприємців адекватно підвищити зарплату. Це, з одного боку, зменшить прибутковість вир-ва, скоротить його обсяги і збільшить безробіття до Un, що перемістить економіку в точку Т3. З іншого боку,. Виникне інфляція витрат, яка зросте до і3. Внаслідок цього “крива” Філіпа переміститься в положення 2. Якщо зарплата знову зросте у відповідь на новий виток інфляції, то цей процес повториться на умовах зростання інфляції до і5 і повернення безробіття до природ.норми. З’єднавши точки Т1 і Т5, отримаємо вертикальну лінію,. Яка є кривою Філіпа у довгостроков.періоді.

15. Доходи і витрати домогосподарств в моделі економічного кругообігу. Особистий дохід, особистий наявний дохід і споживання. Роль заощаджень у споживанні. Вартість заощаджуваних грошей з урахуванням часового фактора.

Доходи  і витрати домогосподарств в  моделі економічного кругообігу.

Споживання домогосподарств  — це їхні витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їхніх доходів. Тому виникає питання: як формуються доходи домогосподарств, і зокрема та їх частина, що спрямовується на споживання? Розкриттю цього питання сприятиме розгляд моделі економічного кругообігу (рис. 7.1). В умовах приватної закритої економіки вона пояснює взаємодію лише двох суб’єктів економічної системи: домогосподарств і підприємств, а отже, не відображує державного втручання в економіку та будь-яких зв’язків із зовнішнім світом.

Рис. 7.1 Модель економічного кругообігу

Як видно з  рис.7.1, домогосподарства взаємодіють  з підприємствами через ринок  ресурсів і ринок продуктів. У  процесі цієї взаємодії домогосподарства формують свої доходи і здійснюють витрати на споживання.

У верхній частині рис. 7.1 розміщується ринок ресурсів. Домогосподарства, які володіють усіма економічними ресурсами безпосередньо або опосередковано (через власність на капітал), виходять на цей ринок із своїми ресурсами. Підприємства для здійснення виробництва купують ці ресурси у домогосподарств. У результаті купівлі-продажу виробничі витрати підприємств, що пов’язані з купівлею ресурсів, водночас формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств, або особистим доходом.

У наведеній  моделі економічного кругообігу величина приватного споживання дорівнює сумі доходів домогосподарств. Проте реально витрати на приватне споживання менші за дохід домогосподарств. Це пояснюється перш за все тим, що не весь дохід домогоспо- 
дарств надходить в їхнє розпорядження.

Дохід домогосподарств (особистий  дохід) є головним елементом розподілу  ВВП і джерелом витрат домогосподарств  на споживання (приватне споживання). Величина особистого доходу формується переважно  на ринку ресурсів, де домогосподарства отримують доходи від продажу своїх ресурсів підприємствам. До них входять заробітна плата найманих працівників, змішаний дохід, доходи від активів. У змішаній відкритій економіці до складу особистого доходу входять також соціальні трансферти, які надаються переважно державою, а також рештою світу.

Особистий дохід, особистий наявний дохід і  споживання.

Слід розрізняти особистий  дохід і особистий наявний  дохід. За своїм визначенням, наявний  дохід — це та частина доходу, яка залишається в розпорядженні  суб’єктів приватної економіки після сплати податків. У спрощеній економіці податків немає. Тому весь особистий дохід є особистим наявним доходом. Він дорівнює ВВП за мінусом наявного доходу підприємств. Останній складається з амортизації та нерозподіленого прибутку. Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але певна його частина спрямовується на заощадження. Це означає, що особистий наявний дохід розподіляється на споживання і заощадження.  Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можна визначити за такою формулою: