Приватні інвестиції

    8. Приватні інвестиції 

    Метою теми є формування у студентів  знань щодо аналізу понять заощаджень та інвестицій, а також вміння та навички з визначення прибутковості інвестиційних проектів. 

    8.1. Заощадження та  інвестиції 

    Інвестиції, згідно макроекономічній теорії, — це потік готової продукції за певний період, що використовується для підтримки або збільшення фондів в економіці.

    Інвестиційні  рішення фірм і домашніх господарств  заслуговують вивчення з ряду істотних причин. По-перше, теорія інвестицій розширює наші уявлення про те, яким чином обсяг випуску даного періоду розподіляється між поточним споживанням і майбутнім. По-друге, коливання інвестиційної активності фірм відіграють важливу роль при визначенні рівнів виробництва й безробіття в економіці. По-третє, інвестиції значно впливають на довгострокове економічне зростання. По-четверте, і це дуже важливо, якщо зростання основних фондів шляхом інвестицій забезпечує зростання виробничих можли-востей у майбутньому, теорія інвестицій повинна бути динамічною.

    Ключем до розуміння інвестиційних рішень є усвідомлення того, що придбання інвестиційних товарів служить іншим способом розподілу споживання у часі. Домашнє господарство (або фірма, якою володіє домашнє господарство) може купувати не облігації, а інвестиційні товари, збільшуючи цим свої споживчі можливості у майбутньому. По суті справи, домашнє господарство у своєму розпорядженні має дві можливості перенесення своєї купівельної спроможності із сьогодення в майбутнє - через фінансові активи або акумуляцію капіталу (тобто нарощування основних фондів). Звідси, інвестиційні видатки варто збільшувати щораз, коли норма прибутку більше відсотка від заощаджень, для чого доцільно купувати інвестиційні товари, а не фінансові активи.

    Загальновідомо, що приватні заощадження – це структуризована система, яка складається із двох сегментів: заощадження домогосподарств і заощадження фірм.

    До найбільш поширених форм заощаджень домогосподарств належать депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій та облігацій. Величина заощаджень домогосподарств може бути визначена за формулою: 

    Заощадження домогосподарств = Особистий наявний дохід –    (8.1)

    – Споживання домогосподарств 

    Заощадження фірм, виходячи із відмінностей між прибутком, чистим прибутком і валовим прибутком фірм, структурно поділяються на чисті та валові. Як відомо, прибуток показує перевищення виручки від реалізації продукції над витратами, пов’язаними з її виробництвом. Тоді чистий прибуток дорівнюватиме прибутку за вирахуванням податку на прибуток. А чистий прибуток можна розглядати по суті як наявний дохід фірми, певна частина якого у формі дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси, чисті заощадження фірм у приватній закритій економіці можна визначити за формулою: 

    Чисті заощадження фірм = Чистий прибуток – Дивіденди  ( 8.2) 

    Валові заощадження фірм можна розрахувати за формулою: 

Валові заощадження  фірм = Чистий прибуток – Дивіденди +  (8.3)

    + Амортизація 

    Узагальнюючи, слід зауважити, що хоча заощаджують  як фірми, так і домогосподарства, майже всі інвестиції все ж таки здійснюють фірми. При цьому потреби фірм в інвестиційних ресурсах, як правило, перевищують їхні заощадження. За таких умов виникає певний дисбаланс, який зумовлює доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове розпорядження фірм. Це переміщення заощаджених коштів у зазначеному напрямку, як правило, здійснюється за допомогою інститутів фінансової системи: фінансових ринків та фінансових посередників.

    Враховуючи це, можна сказати, що заощадження відіграють роль фінансових обмежень інвестицій. У будь-якій економіці заощадження дорівнюють тій частині наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Це твердження стосується і заощаджень приватної закритої економіки, особливість якої полягає у тому, що її наявний дохід дорівнює сукупному доходу, тобто , а споживання – споживанню домашніх господарств. За таких умов приватні заощадження можна визначити за формулою: 

     _.                                                   (8.4) 

    Як відомо, у приватній закритій економіці  C = Y. Підставивши це значення в формулу 8.4, отримуємо:  

    S = (1-b) Y,                                                      (8.5) 

    де  b – гранична схильність до споживання;

    (1-b) – гранична схильність до заощадження. 

    Існує декілька підходів до визначення заощаджень. У широкому загалі під заощадженнями розуміють частину доходу після сплати податків, яка не витрачається, а заощаджується. В кейнсіанській теорії під заощадженнями розуміють пасивну компоненту доходу, тобто ту його частину, яка залишається після споживання. У визначенні  
Дж. Сломана, заощадження, навпаки, – це активний компонент доходу, тобто та його частина, яку економічні суб’єкти залишають для витрачання на певні цілі у майбутньому і не споживають у поточному періоді, а їх мотиви є рівноправними з мотивами споживань за своїм впливом на розподіл доходу. Існує і спроба «примирення» та об’єднання цих підходів, що належить М. Алексеєнко. На його думку, заощадження – це частина доходів суб’єктів економіки, що не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів та призначена для задоволення потреб у майбутньому.

    Для характеристики заощаджень звичайно використовують декілька показників, серед яких – проста функція заощаджень: 

                                                (8.6) 

    де  – заощадження; – автономне споживання;

    _{s або (1-b) або MPS – гранична схильність до заощадження;}

      – величина доходу; – податкові відрахування;

    TR – трансферти.

    Графічна  інтерпретація функції заощаджень приведена на рис. 8.1.

    

    Рис. 8.1. Графік функції заощаджень 

    Як бачимо, крива заощаджень має позитивний нахил, оскільки між рівнем доходу та обсягом заощаджень існує позитивний зв’язок. Кут її нахилу визначається граничною схильністю до заощадження s.

    На вертикальній осі зазначені зміни заощаджень, на горизонтальній – зміни у рівні доходу. Якщо післяподатковий дохід економічних суб’єктів менше, ніж автономне споживання, то заощадження мають від’ємне значення.

    Середня схильність до заощаджень (APS) – коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу або відношення заощаджень до доходу, з якого вони здійснюються: 

     ,                                                         (8.7) 

    де  – середня схильність до заощаджень; – величина заощаджень; – величина доходу, який розподіляється (після сплати податків).

    Гранична схильність до заощаджень (MPS) – це частка зростання заощаджень у будь-якому збільшенні доходу або, інакше кажучи, відношення зміни у заощадженні до зміни доходу, яка викликала зсув у заощадженнях: 

     ,                                                  (8.8)

    де  – гранична схильність до заощаджень;

      – приріст заощаджень;

      – приріст доходу, який  розподіляється (після сплати податків).

    У короткостроковому періоді зі зростанням поточного доходу середня схильність до споживання зменшується, в той час як середня схильність до заощаджень зростає. Це положення було використано як аргумент послідовників кейнсіанської теорії для обґрунтування заходів економічної політики держави щодо стимулювання сукупного попиту. А саме: прогресивна шкала оподаткування доходів фізичних осіб розглядалась ними як засіб, що збільшує споживчі витрати, утримуючи як податки меншу частку доходу у низькодохідних груп населення, в яких середня схильність до споживання більше, та більшу частку доходу у високодохідних груп населення, в яких середня схильність до споживання нижча.

    Але для  довгострокового періоду такий підхід щодо зменшення середньої схильності до споживання при зростанні доходу виявився непридатним внаслідок того, що у довгостроковому періоді середня схильність до споживання стабілізується.

    Якщо  заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій, цілком виправданим  є твердження про об’єктивну необхідність рівноваги між ними, тобто S = I. Але, враховуючи, що заощадження не є чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням, слід визнати: у кожному окремому поточному періоді жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями бути не може. Вона може проявитися лише за тривалий період. Отже, в макроекономічній науці не існує єдиної думки щодо досягнення такої рівноваги. Мова йдеться про існування зако-номірності, яка зазвичай враховується в моделях економічного зростання і яка традиційно дискутується представниками класичної та кейнсіанської теорій.

    Згідно  із класичною теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями досягається завдяки коливанню процентної ставки під впливом попиту на позикові кошти (інвестиції) та їх пропозиції (заощаджень). Так, відхилення економіки від стану повної зайнятості внаслідок зменшення інвестицій знижує процентну ставку, яка зменшує заощадження до рівноважного рівня. Зменшення заощаджень, на думку класиків, супроводжується адекватним збільшенням споживання, що відновлює повну зайнятість.

    Згідно  із кейнсіанською теорією, відхилення економіки від стану повної зайнятості внаслідок зменшення інвестицій також знижує процентну ставку. Але не процентна ставка, а скорочення обсягів виробництва і величини доходу зменшує заощадження до рівня інвестицій. Це означає, що у кейнсіанців рівновага між заощадженнями та інвестиціями може досягатися за неповної зайнятості.

    Невідповідність планів інвестицій та збережень обумовлює  коливання фактичного обсягу виробництва навколо потенціального рівня, а також невідповідність фактичного рівня безробіття величині NAIRU (термін, впроваджений Е. Фелпсом, для визначення неприско-рюючого показника інфляції рівня безробіття, синонім показника безробіття рівноваги). Цим коливанням сприяє низька еластичність заробітної плати і цін у бік пониження. Звідси циклічне безробіття, що має вимушений, а не добровільний характер, є економічною закономірністю.

    Держава через заходи, спрямовані на стимулювання заощаджень та інвестицій, може впливати на рішення економічних суб’єктів стосовно споживчих та інвестиційних витрат. Так, за інших незмінних умов, податкові пільги для доходів, що інвестуються, і високі ставки податків на споживання сприятимуть скороченню споживчих витрат, збільшенню заощаджень та інвестицій.

    Трансформація заощаджень в інвестиції потребує сприятливого інвестиційного клімату в країні, розвинутих інститутів фінансового  ринку, формування довіри економічних  суб’єктів до кредитно-банківської системи та фондового ринку. Ці завдання стоять для будь-яких перехідних економік, у тому числі і перед економікою України. 

    8.2. Інвестиції в основний капітал 

    В макроекономіці під інвестиціями розуміють витрати фірм та приватних осіб з метою збільшення нагромадження капіталу, яке, у свою чергу, передбачає створення нового капіталу та відшкодування зношеного. Інвестиції, на відміну від відносно стабільних споживчих витрат, характеризуються мінливістю. Вони дуже чутливі до будь-яких змін в економіці та очікувань економічних суб’єктів. І це має своє пояснення.

    Господарча  діяльність потребує постійних інвестицій. Вони забезпечують процеси простого та розширеного відтворення, відіграють важливу роль у формуванні макроекономічних пропорцій. Інвестиції невипадково  називають барометром економіки: їхні обсяги скорочуються перед кризою, сигналізуючи про майбутній спад в економіці. Стабілізація економіки не може бути довготривалою, якщо не супроводжуватиметься зростанням обсягів інвестування. Це ж стосується і створення фінансової основи економічного зростання. Отже, розробка та впровадження ефективної державної інвестиційної політики є запорукою економічного розвитку будь-якої країни.

    Слід  зауважити, що необхідною передумовою  нагромадження капіталу є виробництво  інвестиційних товарів, тобто засобів виробництва (будівельних матеріалів, машин, устаткування, приладів, інструментів тощо). Це дає підстави для визначення впливу інвестицій на економіку з урахуванням часового інтервалу за такими напрямами: перший напрям – пов’язаний із сукупним попитом (короткостроковий період); другий напрям – пов’язаний із капіталоутворенням (довгостроковий період).

    Розглянемо  кожний із них послідовно.

    1. Приріст інвестицій – це приріст попиту на інвестиційні товари, який є компонентом сукупного попиту. У зв’язку із цим збільшення інвестиційного попиту, за інших незмінних умов, викликатиме зростання сукупного попиту та обсягів виробництва, тобто ВВП. Отже, першим результатом зростання інвестицій є збільшення сукупного попиту і ВВП у короткостроковому періоді. Наприклад, коли інвестиції зростають, то у короткостроковому періоді відбувається зростання попиту на інвестиційні товари. Це зростання відбувається за умови, що обсяг інвестицій у наступному періоді (I_t) збільшується порівняно із попереднім періодом (I_t-1). Тоді, якщо у попередньому періоді інвестиції становили (I_t-1), а у наступному — (I_t), то різниця між ними відображатиме приріст інвестицій у періоді t порівняно із періодом (t-1). Отже приріст інвестицій у періоді t порівняно із періодом (t-1) дорівнюватиме: