Інвестиційний ризик

    Аналіз  і оцінка ризиків включає:

    – моделювання наслідків кожного  фактору ризику;

    – виключення можливості повторної дії  того чи іншого ризику;

    – ранжування факторів ризику за їх значенням і вибір найменш вразливих ризиками видів діяльності;

    – створення бази даних аналогів ризиків;

    – вибір альтернативних критеріїв  та граничних втрат для визначення стратегії управління ризиками;

    – максимізація прибутковості для фіксованих рівнів ліквідності і ризику;

    – мінімізація ризику для фіксованих рівнів ліквідності і рентабельності.

    Стратегія і тактика управління ризиками (ризик-менеджменту) налічує велику кількість різноманітних  принципів, з яких основними є:

    – максимум доходу;

    – оптимальне поєднання доходу і величини ризику;

    – задана імовірність кінцевого результату;

    – допустимі відхилення від кінцевого  результату;

    В залежності від результатів ідентифікації  ризиків та їх аналізу стає можливим прийняття однієї із 5 відповідних схем рішень (ухилення, зменшення, оптимізація, прийняття, розподіл або передача), а з метою зменшення збитків застосовуються такі основні методи (диверсифікація, лімітування, самострахування, страхування, перестрахування і т.п.). Слід відмітити, що окрім вище визначеного методу провідні західні корпорації вже протягом тривалого часу також використовують теорію «динамічного хаосу», алгоритми нелінійного регресивного аналізу та інші.

    Проте, як свідчить світовий досвід зовнішньоекономічної діяльності найголовнішою передумовою від ризиків є відповідним чином створений і відлагоджений зовнішньоекономічний механізм, від якого в повній мірі залежить ефективність і безпечність у діяльності.

    Управління  ризиками є сукупністю процесів усередині  організації, направлених на обмеження рівнів ризиків, що приймаються організацією, відповідно до інтересів акціонерів (власників) організації – схильністю до ризику.

    Основною  проблемою при управлінні ризиками є конфлікт інтересів між власниками організації та її керівництвом і співробітниками.

    Власники (акціонери) організації фактично покривають власними коштами можливі збитки організації, тому не зацікавлені в  збільшенні потенційного рівня таких  збитків. Їх інтереси можна сформулювати як збільшення прибутковості операцій з істотним обмеженням на ризик.

    Менеджмент  і співробітники організації  не покривають збитків організації  своїми коштів, за винятком ситуацій, коли доведені корисливі або недбалі  дії співробітників, що привели до збитків, що вкрай рідко трапляється. Зростання доходів співробітників організації, як правило, пов'язане із збільшенням прибутковості операцій (бонуси, премії і т.д.), і із збільшенням об'ємів і ризикованості операцій (об'єм і рівень ризику визначають потенційну прибутковість і можливості по отриманню непрямих, корисливих доходів – маніпуляція цінами, «відкати» і т.д.). Таким чином, інтереси співробітників організації можна сформулювати як збільшення доходностей, об'ємів і рівнів ризику операцій – тобто інтенсивності, агресивності діяльності організації.

    Управління  ризиками має на увазі, зокрема, усунення даного розриву інтересів. Управління ризиками може здійснюватися з різних позицій:

    1. Пряме директивне управління  ризиками – підхід до управління ризиками, в рамках якого при проведенні окремої операції оцінка передбачених ризиків доводиться до вищого керівництва організації, яке ухвалює остаточне рішення про доцільність проведення операції. Такий підхід ефективний при невеликій кількості операцій, що проводяться, тобто або в невеликій організації, або при проведенні крупних операцій (наприклад, комерційне кредитування в банку) в середніх і крупних організаціях.

    2. Обмеження ризиків за рахунок лімітування операцій – тобто обмеження кількісних характеристик окремих груп операцій, виділених або по їх типу або по особах, що несуть відповідальність за операції;

    3. Обмеження ризиків за рахунок  механізмів оцінки їх ефективності  з урахуванням ризику.

    Ліміт є найбільш популярним інструментом управління ризиками в підприємстві при здійсненні операцій. Часто саме встановлення лімітів на ті або інші види операцій розуміється під управлінням ризиками. Проте, при її простоті, розробка якісної системи лімітів вимагає досить великих зусиль і на цьому шляху є певна кількість «підводних каменів». У даному процесі важливо дотримуватися деякої вибраної єдиної стратегії, не дозволяючи процесу лімітації операцій зірватися в хаотичне і деколи безглузде обмеження операцій.

    Ліміт є кількісним обмеженням, що накладається на якісь характеристики операцій підприємства. Ліміт необхідний в тих випадках, коли при проведенні операцій в розрахунок через ті або інші причини не приймаються необхідні характеристики ризикованої операцій. Причинами для встановлення ліміту можуть служити:

    – технічна неможливість оцінювати ризики безпосередньо при проведенні операцій. Так при укладенні угоди комерційного кредитування оцінити стан позичальника практично неможливо;

    – недостатня зацікавленість бізнес-підрозділів  підприємства в проходженні вибраної стратегії управління ризиками – «конфлікт інтересів– між акціонерами і співробітниками підрозділів бізнесу. Наприклад, ліміт на терміновість (дюрацію) облігацій в портфелі – співробітники підрозділу, що здійснює операції з облігаціями, зацікавлені в придбанні облігацій більшої терміновості, оскільки це збільшує їх можливості по отриманню прибутку, але з іншого боку довгі облігації можуть нести в собі неприйнятний ризик.

    Лімітація недоцільна, якщо ухвалення рішень щодо проведення операцій здійснюється з урахуванням необхідних оцінок ризику. Наприклад, для підприємства з невеликим обсягом діяльності не обов'язкова лімітація операцій комерційного кредитування, оскільки ризик можна оцінити і необхідним чином обмежити безпосередньо в процесі розгляду угоди.

    Очевидно, що ліміт має сенс тільки в тих  випадках, коли бізнес-підрозділ, діяльність якого лімітується, володіє необхідними  можливостями за визначенням рівнів ухвалення ризиків.

    Є наступні види лімітів:

    а) позиційний ліміт - обмеження характеристик окремих вкладень в ті або інші активи, позицій на певних ринках, певних портфелів.

    б) під структурними лімітами розуміються обмеження на частку тих або інших активів, пасивів, позицій, вимог і зобов'язань в балансі організації або деякому портфелі. Основним завданням структурних лімітів слід вважати реалізацію довгострокових стратегій розвитку організації, що включають зокрема обмеження ризиків ліквідності фондування, забезпечення належної диверсифікації активів і пасивів (ліміти концентрації). Групи активів, що лімітуються, пасивів, позицій, як правило, ширші ніж групи, використовувані при встановленні позиційних лімітів.

    Встановлення  структурних лімітів може проводитися  як на рівні окремих груп інструментів, так і на рівні їх характеристик, можливо в декількох площинах. Так, наприклад, при першому підході при лімітації активів організації можна встановити частки для вкладень в комерційні кредити, ліквідні цінні папери, номіновані в гривні, валютні облігації і т.д. Іншим підходом буде встановлення наступних пайових обмежень:

    – за валютами вкладень;

    – за терміновістю вкладень - до 1-го дня, до тижня до місяця і т.д.;

    – за кредитним рейтингом і забезпеченістю вкладень – крупні банки країн, вітчизняні банки першої десятки, інші банки, українські нефінансові організації, бюджети і т.д.

    – за рівнями операційних ризиків, що приймаються.

    При цьому обидва підходи можуть використовуватися  одночасно.

    На  відмінну від позиційних лімітів структурні ліміти не втрачають актуальності при зміні валюти балансу організації. Через це термін життя структурних лімітів більший, ніж позиційних – вони підлягають перегляду при зміні стратегії компанії і значної зміни макроекономічної ситуації.

    Особливістю структурних лімітів, яку слід підкреслити  особливо, є повнота охоплення  ними балансу і операцій організації. Якщо позиційні ліміти можуть встановлюватися  тільки для окремих груп активів, пасивів операцій (в першу чергу торгових), то якісна система структурних лімітів повинна охоплювати всі операції організації, будучи засобом розподілу «ризик-капіталу» організації по окремих видах діяльності. Тобто до кожного із структурних лімітів тим або іншим чином повинна бути прив'язана сума «капіталу» ризику. Загальна сума «капіталу» ризику, прив'язаного до всіх структурних лімітів повинна бути рівна сумі «ризик-капіталу» підприємства.

    Важливо особливо відзначити також, що за своєю природою структурні ліміти служать не тільки цілям менеджменту ризику. В першу чергу структурні ліміти є механізмом формального визначення стратегії роботи підприємства при здійсненні діяльності, тобто при їх встановленні враховуються не тільки можливі втрати, але і шляхи досягнення стратегічної мети акціонерів, максимізація ефективності його діяльності з урахуванням можливості активної роботи на тих або інших ринках, завдання і шляхи взаємодії з дочірніми, зв'язаними структурами і т.д..

    в) ліміти фінансового результату або як частіше їх називають ліміти «стоп-лосс» є жорстким обмеженням фактично виникаючих збитків по портфелю або позиції. Порушення ліміту «стоп-лосс» повинне викликати негайне закриття позиції, згортання деякої діяльності або зміну стратегії роботи організації в тому або іншому масштабі.

    Встановлення  даних лімітів, як правило, проводиться  в тісній зв'язці з позиційними  лімітами. Позиційні ліміти при такому підході визначають граничну ризиковану позиції/портфеля, оцінену за допомогою  того або іншого методу, а «стоп-лосс» дозволяє відсікти надмірні втрати, які можуть виникнути в результаті стресових ситуацій, не врахованих оцінкою, погрішностей моделей, використовуваних при оцінці ризику і т.д..

    Також ліміт «стоп-лосс» сам по собі може служити механізмом обмеження ризиків (обмеження втрат). Тобто в рамках позиційного ліміту можна санкціонувати формування позиції, за якою із значущою вірогідністю можуть виникнути значні, неприйнятні втрати, а за допомогою ліміту «стоп-лосс можна визначити точки примусового закриття позиції у разі виникнення значного рівня збитків.

    Для встановлення лімітів «стоп-лосс»  можуть бути використані два підходи, що ідеологічно відрізняються, –  встановлення лімітів з позицій  реалізації торгової стратегії і  встановлення лімітів з позицій управління капіталом.

    Перший  підхід має на увазі встановлення ліміту як визначення «точки виходу з  ринку» у разі виникнення ситуації, коли подальше проведення операцій економічно безперспективне – вони з високою  вірогідністю не принесуть прийнятного доходу. Класичним прикладом такого встановлення лімітів є ліміти «стоп-лосс», які встановлюються інвесторами при торгівлі цінними паперами або грі на біржі. Ухвалюючи рішення про вкладення в цінні папери або деякий біржовий інструмент сподіваючись на їх зростання, обережний інвестор визначає рівень цін або рівень втрат, досягнення яких означатиме, що його припущення про майбутнє зростання ринку виявилося помилковим. Таким рівнем найчастіше є «рівні підтримки/опору», перехід цін через які означає принципову зміну настроїв на ринку, зміна трендів і т.д.

    Ліміт «стоп-лосс», встановлюваний з позицій  реалізації торгової стратегії може обмежувати як безпосередньо виникаючі  збитки, так і рівні цін, значення індикаторів, використовуваних в технічному аналізі ринків, і т.д.

    З позиції управління капіталом встановлення ліміту «стоп-лосс» означає необхідність закривати позиції, згортати деяку  діяльність у разі виникнення збитків, неприйнятних для організації незалежно  від ринкової кон'юнктури. «Стоп-лосс» при такому підході повинен бути тісно пов'язаний з поняттям «ризик-капіталу». В рамках встановлених лімітів «стоп-лосс» не повинно виникати ситуації, коли втрати по позиції/портфелю перевищать прив'язаний до них «ризик-капітал». Природно, даний спосіб має на увазі обмеження в першу чергу фактично виникаючих збитків.