Виховання удосконаленої людини у навчально-виховному процесі університету

     У російській мові слово «личность» (семантичний еквівалент слову «persona») спочатку теж означав маску, яку надівали на себе скоморохи. Пізніше, цей термін набув іншого значення. Однак в Росії, як повідомляє К.Левітін, протягом певного історичного періоду цей термін мав образливий відтінок. Звичайно його використовували для характеризування людини з негативного боку. Так, в академічному словнику 1987 року вказується, що особистість – це, по-перше, «ставлення однієї особи до іншої, жодну особистість не годиться терпіти у службі»; та, во-друге, «колючий відзив на будь-яку адресу, ображання. Не можна використовувати особистість». Аналогічний підхід до вживання вказаного поняття ми знаходимо у художніх працях О. Пушкіна та Л. Толстого. Проте існував і інший підхід до вживання цього слова. Так, у О.Радищева це поняття використовується як характеристика індивідуальних особливостей людини, самоусвідомлення яких дозволяє їй дослідити власний внутрішній світ (18).

     Пізніше в Росії це поняття почали використовувати у традиційному для нас сенсі, тобто як відображення соціальної сутності людини. Як вже вказувалося, в українській мові аналогом цього слова є поняття «особистість». У контексті нашого дослідження ми трактуємо цю дефініцію як відображення соціальної сторони людської істоти, котра бере активну участь у життєдіяльності суспільства.

     Проблема особистості завжди привертала особливу увагу відомих діячів суспільства. У різні часи окремі її аспекти висвітлювали у своїх працях такі відомі мислителі, як Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Квінтіліан, І.Кант, Ж.-Ж. Руссо, Г.Сковорода та ін.. Особливий інтерес для нас у контексті окресленої проблеми має філософське вчення персоналізму, прибічники якого (Б.Боун, Ж.Мартен, Е.Муньє та інш.) визнавали особистість первинною творчою реальністю та вищою духовною цінністю (40, с. 583).

     У психологічній літературі також використовуються поняття «персоналізм». Головна ідея цієї наукової концепції виявляється в тому, що розвиток людини як первісної реальності здійснюється через виявлення притаманного їй від природи прагнення до самоактуалізації, внутрішнього самовдосконалення (17, с. 256).

     Психологами в науковий обіг було також введено ключове для нашого дослідження поняття «персоналізація». Так, на думку Р.Немова, персоналізація – це процес перетворення людини в особистість (персону), набуття нею специфічних особистісних властивостей (23, с. 115). В.Шапар і В.Юрчук визначають персоналізацію як процес отримання ідеальної представленості особи в життєдіяльності інших людей, завдяки чого вона репродукується в суспільному житті, свідомості інших людей як особистість (48, с. 331; 52, с. 432).

     Ми дотримуємося з цього питання позиції відомого науковця, фундатора психологічної концепції персоналізації А. Петровського, який підкреслює, що людині притаманна потреба бути особистістю, тобто бути максимально представленою в життєдіяльності інших людей, а також здатність бути особистістю, тобто наявність індивідуальних особливостей, котрі дозволяють задовольнити цю потребу. Задоволення цієї потреби при наявності відповідних здатностей як раз і виступає персоналізацією (27, с. 78-79).

     Отже, якщо фізична потреба людської істоти виявляється в її прагненні продовжувати свій рід, тобто «продовжувати» себе в інших людях, то потреба «бути особистістю» спрямована на забезпечення ідеальної представленості власної особистісної сутності в життєдіяльності інших людей, тобто «продовження» в них свого власного буття. Саме виявлення людиною потреби в персоналізації забезпечує активність включення її «в систему соціальних зв’язків, у практику і разом з цим є детермінована цими соціальними зв’язками» (17, с. 255; 28, с. 247).

     За А. Петровським, потреба індивіда в персоналізації стає важливою умовою формування в інших людей здатності визнавати в ньому особистість, оскільки виявлення цієї потреби спрямовано на підтримку цілісності спільноти, забезпеченні спадковості в передачі способів і результатів діяльності, встановлення взаємодовіри між людьми, без чого вони не можуть успішно взаємодіяти між собою. Це підтверджує суспільну необхідність персоналізації.

     Проте персоналізація є сприятливою не тільки для розвитку суспільства в цілому, але і для розвитку самого індивіда, оскільки вона забезпечує виявлення до нього з боку інших людей поваги, турботи, уваги та інших важливих почуттів. Отже, виділяючи себе як індивідуальність і досягнувши визнання себе як особистості з боку представників ближнього оточення, індивід починає сприймати себе в цій людській спільності як необхідну передумову її існування, оскільки його активні зусилля дозволяють зберегти цю спільність.

     А.Петровський пояснює, що процес персоналізації відбувається таким чином. Спочатку індивід, виявляючи свою потребу «бути особистістю», намагається в процесі спільної діяльності включити власне «Я» в свідомість, почуття, дії інших людей, залучити їх до власних інтересів і прагнень. Наявність позитивних результатів у цьому плані дозволяє йому відчути задоволеність вказаної потреби. Це, у свою чергу, стимулює появу аналогічної потреби, проте вже більш високого порядку. Вказаний процес продовжується на новому, більш високому витку або через розширення об’єктів персоналізації, або через поглиблення цього процесу, тобто посилення ролі індивіда в житті інших людей (28, с1247).

     А.Петровський розвиток особистості теж розглядає крізь призму процесу персоналізації. На його думку, джерелом особистісного розвитку є наявність суперечності між потребою людини в персоналізації та готовністю оточуючих людей сприймати й приймати тільки ті прояви її індивідуальності, які відповідають їх інтересам як спільності.

     У процесі суспільного розвиту людини науковець виділяє три основні фази, які повторюються за спіраллю. Так, на першій із них людина, починаючи входити в нову для неї соціальну спільність, примушена засвоювати діючі в ній норми, цінності тощо. Проте з часом особа починає усвідомлювати суперечність між необхідністю бути «як усі» та власним прагненням до максимальної персоналізації. Тому вона починає шукати засоби та способи для виявлення своєї індивідуальної особистісної сутності. Успішні спроби розв’язати цю проблему переводять людину  на другу фазу особистісного розвитку – фазу індивідуалізації.

     Однак, поступово визріває нова суперечність між наявними в особі прагненням, здатністю бути представленим своїми індивідуальними особливостями, властивостями в інших людях та їх готовністю прийняти тільки ті її властивості, які відповідають їх груповим цінностям  і потребам. При успішному розв’язанні і цієї суперечності, тобто у разі прийняття й підтримки членами групи індивідуальних відмінностей особи, вона переходить на нову фазу власного особистісного розвитку – фазу інтеграції.

      У цьому контексті цікавою є ситуація, коли не особа намагається узгодити свою потребу в персоналізації з потребами спільності, а навпаки, спільнота примушена трансформувати свої групові потреби, підшиковуючи їх до індивідуальних властивостей окремої людини. Така ситуація свідчить, що цю особу через певні її особистісні властивості група сприйняла як лідера.

           А.Петровський підкреслює, що кожна з фаз шліфує особистість у її найважливіших виявленнях і якостях, у яких протікають мікроцикли її розвитку. Якщо людині з якихось причин не вдалося своєчасно перейти на наступну фазу особистісного розвитку, це наносить їй суттєву шкоду. Так, наприклад, якщо особа не змогла своєчасно перейти на наступну фазу індивідуалізації, вона стає занадто залежною від поглядів членів групи, втрачаючи у своїх поглядах і діях самостійність. Якщо не відбувся перехід людини на наступну фазу інтеграції, то починає розгортатися протилежний процес – дезінтеграція, наслідком чого стає витіснення цієї особи з групи.

     Зрозуміло, що людина протягом свого життя входить у різні соціальні групи. У процесі її взаємодії з членами цих груп і протікають основні фази її особистісного розвитку, які циклічно повторюються, проте на різних рівнях персоналізації.

          А.Петровський робить такий загальний висновок: особистість в дитячому, підлітковому чи юнацькому віці формується через послідовне включення в різні за рівнями розвитку спільнотами, які виступають для неї референтними групами на різних вікових ступенях. Причому ефективність розвитку особистості визначається насамперед специфікою процесу розвитку групи, до якої вона належить. Як відомо, найбільш сприятливі умови для формування соціально значущих якостей особистості створює групи високого рівня згуртованості, тобто колектив (25, с.83-84).

     На початку ХХІ століття на підґрунті філософських і психологічних праць з проблеми персоналізації, насамперед     А.Петровського, почала інтенсивно розвиватися педагогічна концепція персоналізації. Найбільш вагомий внесок в її  становлення в Україні зробила Т.Рогова, докторська дисертація якої присвячена проблемі забезпечення персоналізованого підходу в управлінні педагогічним колективом шкільного закладу. Проте, загалом теоретична розробленість цієї проблеми в педагогіці знаходиться в зачатковому стані.

     Однак, важливо зазначити, що окремі аспекти феномена персоналізації тісно пов’язані з іншими соціально-педагогічними феноменами, котрі достатньо глибоко досліджені в наукової педагогічній літературі, а саме: соціалізацією (С.Воронов, Я.Гілинський, Є.Головаха, Ю. Зубок, С. Іваненков, А. Кусжанова та ін..), індивідуалізацією (А. Кірсанов, І. Унт, В. Лозова, Г. Троцко та  ін..), диференціацією (Н. Волкова, П. Сикорський, М. Фібула) та ін. Ураховуючи взаємозумовленість, взаємозв’язок між вищеназваними процесами, слід підкреслити, що врахування наукових наробок з дослідження визначених вище процесів є необхідною умовою для успішного впровадження ідеї персоналізації у вищий навчальний заклад.

     Зазначимо, що під соціалізацією науковцями звичайно мається на увазі багатогранний процес засвоєння людиною досвіду суспільного життя й суспільних відносин (17, с.11). Сучасні вчені підкреслюють, що цей процес не можна звести до адаптації особи до певного соціуму. Беручи активну участь у засвоєнні соціальних норм, культури людських взаємостосунків, індивід водночас активно впливає на оточуюче соціальне середовище, перетворюючи його відповідно до власних потреб. Як відомо, процес соціалізації молодої особи відбувається як під дією стихійних, різнопланових впливів на неї з боку різних життєвих обставин, реалій сьогодення, так і за допомогою спеціально організованих процесів навчання й виховання, які дозволяють впливати на людину цілеспрямовано, забезпечуючи формування в неї певних соціально значущих якостей. Процес соціалізації дозволяє людській істоті як члену суспільства навчитися ефективно спілкуватися, взаємодіяти з іншими людьми, вносячи власний внесок у подальший розвиток соціальної спільноти.

     Вважаємо, що в світлі визначеної нами проблеми взаємозв’язок між процесами соціалізації й персоналізації можна розкрити таким чином. У процесі отриманні молодою людиною освіти, що виступає частковим способом соціалізації, вона засвоює певні фахові компетенції, вдосконалює необхідні особистісні якості, опановує вміння співпрацювати з іншими людьми. Проте, у процесі спільної навчальної діяльності, під час взаємодії з іншими людьми вона цілеспрямовано впливає на їх інтелектуальну й афективно-потребну сферу, тим самим задовольняючи свою потребу в персоналізації. Причому ця потреба може виявлятися по-різному: в мотивації досягнень, у претензіях на славу, увагу, дружбу, положення лідера тощо. Нерідкими є і випадки, коли ця проблема з боку самої особи взагалі не рефлектується. Зрозуміло, що ефективність процесів соціалізації й персоналізації у ВНЗ значною мірою залежать не тільки від організації й змісту навчальних занять, але і від ступеня згуртованості студентської групи.

     Поняття індивідуалізації в науковій літературі трактується по-різному. Так, за К.Г. Юнгом, індивідуалізація – це процес становлення особистості, який включає налагодження зв’язків між Воно і Самістю, тобто поєднує несвідоме і свідоме. На думку     А.Петровського, сутність цього поняття полягає в прагненні людини визначити свою особистісну своєрідність, щоб потім транслювати свою індивідуальність іншим людям, отримуючи власну ідеальну представленість у життєдіяльності інших людей (27), тобто індивідуалізація є компонентом персоналізації. Підходи психологів зближує те, що вони розглядають індивідуалізацію з точки зору самої особистості.

     У педагогічній літературі процес забезпечення індивідуалізації традиційно розглядається з точки зору педагога, який має створювати оптимальні умови для розвитку особистості як унікальної індивідуальності. Зокрема, поняття «індивідуалізація навчання» в педагогічних працях трактується як:  

1)     організація навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності осіб, рівень розвитку їх здібностей до учіння;

2)     система виховних і дидактичних засобів, що відповідають меті діяльності й реальним пізнавальним можливостям колективу, окремих осіб і груп, що дозволяють забезпечити навчальну діяльність тих, хто навчається, на рівні їх потенційних можливостей з урахуванням мети навчання;

3)     будь-які можливі форми й методи врахування індивідуальних особливостей тих, хто навчається: варіювання темпу навчання, мети навчання, методів навчання, потрібного рівня успішності;

4)     удосконалення самостійної роботи учнів відповідно до їх індивідуальних здібностей;