ШЩпаргалка по "Истории украинской культуры"

 

Вертоліт київського хлопчини

Ще одним видатним українцем, ім’я якого змінило хід  історії, є Ігор Іванович Сікорський. Він народився 1889 року в Києві. Вже з дитинства захоплювався авіамоделюванням. Свій перший невеликий вертоліт з приводом від гумового жгута Сікорський побудував у 12 років. А в 20 на його рахунку було вже дві серйозні роботи. Правда, перші машини Сікорський так і не зміг підняти в повітря разом з пілотом. Після цього вчений зайнявся конструюванням літаків.

“Гранд”, “Руський витязь”, “Ілля Муромець” - ці багатодвигунні літаки були створені на Російсько-Балтійському заводі під керівництвом Сікорського. Всього за роки Першої світової війни  було побудовано 75 чотиридвигунних бомбардувальників Сікорського.

Створенням літаків  Сікорський зайнявся і в США, куди емігрував після Жовтневої революції. Але своє захоплення вертольотами не забув, повернувшись до нього наприкінці 1930-х років. Цього разу спроба була успішною. Вертольоти Сікорського встановили кілька світових рекордів; їх закуповували різні цивільні державні агентства і авіакомпанії, а також армія. Найвідоміша розробка Сікорського - вертоліт S-51, котрий широко застосовувався у бойових операціях.

 

Знаменитий зварювальник

Перелік видатних українських  вчених був би неповним без Євгена Оскаровича Патона - видатного спеціаліста  в галузі зварювання і мостобудування. Народився майбутній український  вчений в Ніцці в сім’ї російського  дипломата. Освіту отримав в Німеччині і Росії.

Патон першим сформулював  принципи розрахунку і побудови клепаних мостів. Але світову славу він  здобув як розробник технології зварювання спеціальних сталей. В роки війни  його розробки були впроваджені у  оборонну промисловість. Саме завдяки Патону і його розрахункам вдалося у вісім (!) разів знизити затрати при виготовленні танка Т-34. Уже після війни вчений спрямував свою діяльність в мирне русло. Він - автор більше 100 зварних мостів. Один з найбільших його проектів - міст Патона в Києві.

 

Хто з наших став лауреатом  Нобелівської премії?

На жаль, жоден український  вчений чи громадський діяч так і  не був удостоєний Нобелівської премії. Однак вихідці із нашої країни неодноразово були лауреатами цього  високого звання.

1908 рік - Ілля Мечніков, знаменитий бактеріолог і імунолог. Народився в селі Іванівка Куп’янського уїзду на Харківщині. Вчений був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини разом з Паулем Ерліхом за дослідження по імунології.

1952 рік - Зельман Ваксман, уродженець міста Прилуки на Черкащині. Нобелівську премію як вчений США він отримав в галузі медицини “за відкриття стрептоміцину - першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”.

 

 

10.Внесок української  культури у світовий культурно – історичний процес

Кожен народ, створюючи  власну національну культуру, тим  самим робить внесок у світову  культуру, здійснюючи за її допомогою  зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту. Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Разом з тим жодна  національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне  право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для: 1) піднесення національного престижу; 2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, «всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу».

 

11. Вплив грецькоъ  та римськоъ культури на культурний процес населення Пывнычного Причорноморя.

Побут і культура північнопричорноморських античних держав мали багато спільного  із способом життя та культурою всього античного світу.Під впливом давньогрецької культури поширюється грамотність.Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян.Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімназії.Популярністю користувалися спортивні змагання з п'ятибор'я ,бігу,стрільби з лука тощо.Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів.В Ольвії існувала аптека. Певного розвитку набули історія,географія,філософія.Історію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІ ст.до н.е.).З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського(І ст до н.е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр.Театри діяли в Ольвії,Херсонесі,Пантікапеї.Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен.Для мистецтва VI-І ст.до н.е. характерне переважання еллінських художніх традицій.У I-VI ст.н.е. значно поширюються варварські елементи,водночас відчувається вплив провінційної римської традийії.Набув поширення живопис,розвивається мистецтво мозаїки,вазопис ,скульптура.Розвивається коропластика-виробництво теракотових статуеток.Теракоти зображають персонажів античної міфології,різних птахів,тварин.Було також розвинені різьба по дереву та кістці.Релігія була політеїстичною.Існують 2 етапи у розвитку релігії населення причорнорноморських міст.Перший (VI-I ст до н.е.)характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств,другий (I-IV ст.н.е.)-появою в релігії полісів культів негрецького походження,запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії - християнства.У кінці ІІІ ст н.е. на Боспорі з'являються перші ознаки християнства,а протягом перших десятиліть IV ст. н.е. тут формується християнська община на чолі з єпископом.У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково–торговцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я, причому мирне.

Другий  великий період історії античних держав Північного Причорномор’я –  римський (середина 1 ст. до н.е. - 70 роки 4 ст. н. е.)–характеризується передусім входженням Тіри, Ольвії , Херсонеса , до складу римської провінції – Нижньої Мезії. Цей період позначався  нестабільністю воєнно-політичної ситуації, певною варваризацією населення, натуралізацією господарства, частковою переорієнтацією культурно-економічних зв'язків. Держави Північного Причорномор'я  стали для  римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочових племен  на її східні кордони, що проходили  по Дунаю. Спостерігається  деяке економічне піднесення  Тіри, Херсонеса, Баспору, їхня  культура потроху нормалізується .

 

12.Вплив російської  державно-культурної політики на формування української культури (XVIII-XX).

 

 

 

13.Вплив ситуації поліконфесцйності на культурний ландшафт сучасної України

Протягом ХХ ст. набуває  визнання той факт, що втрата релігійної однорідності – не трагедія чи помилка, а об’єктивна закономірність розвитку сучасних суспільств. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель державно-церковних відносин, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільстві віросповідань, – поліконфесійність залишається джерелом соціальної напруженості. Що ж до перехідних суспільств, то в складних умовах соціально-економічної й політичної нестабільності, аномії соціальних інститутів, інтенсивної економічної й політичної стратифікації, підвищеної психологічної напруженості, високого рівня масової активності – поліконфесійність, витворена за лічені роки (оскільки бурхливий приріст релігійних конфесій не просто полегшується, а стимулюється розшарованим соціумом), перетворюється на потужний конфліктогенний чинник. У сучасному взаємозалежному, глобалізованому просторі цей чинник набуває додаткових можливостей для актуалізації, загрожуючи ескалацією світових релігійних протистоянь. З огляду на це феномен поліконфесійності стає предметом підвищеної уваги науковців. Взаємозв’язок конфесійної диференціації із сучасними політичними, етнонаціональними, соціально-психологічними процесами досліджували І.Курас, М.Кирюшко, М.Рибачук, Ю.Тищенко, О.Уткін.

В умовах політичної та економічної  нестабільності, незрілої демократії, несформованої національної самосвідомості – поліконфесійність здатна серйозно загальмувати процеси національного  розвитку, інтеграції соціуму, розбудови  громадянського суспільства [2, 73]. Повною uмірою це відчула й українська нація: “міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення” [3, 32], зумовили усталення розбіжних культурних, ментальних, світоглядних, мовних архетипів, склали реальну загрозу для консолідації соціуму, що вельми необхідна в умовах прискореної модернізації та завдань національного відродження.

Власне, й українська культура завдячує своїй усталеній  поліконфесійності тим, що досить тривалий час існувала як культура європейська, як відкрита система цінностей. Маємо всі підстави твердити, що саме сьогодні в Україні витворилася історично унікальна ситуація, коли найрізноманітніші конфесії справді отримали чимало можливостей для свого утвердження, віднайдення власної ніші в соціумі. Ніколи за всі історичні часи церковні та релігійні структури не знали такого ступеня свободи і правових гарантій, не перебували в обставинах, коли релігійне життя “визначається не державною доктриною чи політикою релігійного керівництва, а самовідтворюючими процесами взаємотолерування релігійних груп

Поліконфесійність українського суспільства вимагає знаходження  якісно нової, “інтегральної” ідентичності на основі світоглядного плюралізму.

 

14.Дисиденський  рух в Україні.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

,,

Зародження дисидентського руху

Зародження дисидентського руху

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого  контролю й при всіх наявних засобах  ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло  з десталінізації, з послаблення  «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.