Шпаргалка по "Истории"

38. Визначити причини  та наслідки голодомору 1932-1933 рр.

Серед істориків у трактуванні  цього питання одностайності  немає. Вони виділяють декілька причин цієї жахливої катастрофи. Західні історики (Дж. Мейс, Р. Конквест, А. Безансон) вважають, що основними були національно -політичні фактори. Вони стверджують, що голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Група російських, українських і західних істориків (В. Данилов, В. Марочко, Н. Верт) визнають, що основні причини голоду 1932-1933 рр. в Україні зумовлені дією соціальне - економічних чинників, насамперед насильницькими хлібозаготівлями, поверненням до економічно необгрунтованої та політичне скомпрометованої політики продрозкладки. Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії „Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки"(В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які вважають необхідність синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми, що треба об'єднати обидві гіпотези. В 1932 р. в селах України та деяких інших регіонів тодішнього СРСР розпочався голод. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Конфіскації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали ціпі села. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення за кордон, нерідко просто гнили під небом. Але охорона не підпускала до них селян. Влітку люди у відчаї збирали у полі колоски, вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу. Але 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову „Про охорону соціалістичної власності", яка отримала у народі назву „закон про п'ять колосків" За цією постановою навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, або декілька колосків, щоб нагодувати голодних дітей, кваліфікувалась як крадіжка колгоспного майна. Отже за так звану крадіжку вводилася „вища міра соціалістичного захисту" - розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. На початку 1933 р. за цим законом було засуджено 54.645 чоловік, з них 2.110 де найвищої міри покарання.

Щоб попередити відхід селян з колгоспів у пошуках заробітків, вводилася паспортна система. У листопаді 1932 р. був прийнятий закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі. Підрахунки показують, що на початку зими 1933 р. на середню селянську родину з 5 чоловік приходилося близько 80 кг. зерна до наступного врожаю, тобто кожен член родини одержував для виживання 1,7 кг. зерна на місяць.

Усі ці мери досягнули своєї мети - вирвати_ із рук вмираючого українського селянина близько 200 млн. пудів хліба. Починаючи з березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло від 3 до 9 млн. чоловік. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи - їх більше нікому було відвідувати. Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921-1923 р.р., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Офіційні органи

39. Охарактеризувати політику  сталінських репресій в УРСР в ЗО-ті роки 20 ст.

Наприкінці 20-х років опозиційні сили більшовиків були усунуті з  політичної арени, Сталін утверджував  режим особистої влади. Одним з основним постулатів сталінізму було признання загострення класової боротьби в галузі ідеології по мірі укріплення і розвитку соціалізму. Цей постулат дозволяв підтримувати постійну ідеологічну напругу в суспільстві, спрямовану проти найменших відтінків інакомислення, самостійних суджень.

У першу чергу під репресії підпадала  наукова, науково - технічна, воєнна, мистецька, партійна інтелігенція, тому що саме інтелігенція очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно і прагнення реального суверенітету. У 1930 р. відбувся процес над керівниками вигаданої „Спілки визволення України". Всього було звинувачено 45 провідних учених, письменників, діячів культури, включаючи С. Єфремова, М. Слабченка, А. Ніковського, Й. Гермайзе, В. Чеховського. Разом з ними до судової відповідальності притягалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ - „Спілці української молоді". Підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були фізично ліквідовані. У 1931 р. значну частину інтелігенції на чолі з М. Грушевським було звинувачено в належності до іншої „ворожої організації" - „Українського національного центру". Багатьох заарештували, а М. Грушевського вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Жертвами репресій насамперед ставали відомі представники нової української інтелігенції, що з'явилася в 1920 роки: М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Загалом, за деякими даними, в УРСР у 30-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період „розстріляним відродженням".

З величезною силою репресії обрушилися на КП(б)У, тому що старі більшовицькі кадри з критикою відносилися до "батька народів" і могли скласти проти нього опозицію. 1933 рік пройшов під знаком „ викривання" націоналістичного ухилу в КП(б)У; проведена чистка КП(б)У дала 51 тис, виключених з партії. В тому ж році почалось цькування Н. Скрипника, який покінчив життя самогубством. До жовтня цього року зі своїх посад було усунено 80% секретарів парторганізацій і 75% всіх чиновників у місцевих радах. У 1937 р. репресії набули масового характеру. На Україні була розкрита так звана „національне - фашистська організація", яку очолював голова РНК УРСР А.Любченко, її членами були визначені В. Затонський, І. Якір, Г. Гринько, А. Баліцький Внаслідок „чисток" кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 рр. зменшився на 266.281 особу, тобто майже наполовину, Терор був настільки загальним і настільки „швидкостиглим", що законні органи влади фактично розпалися. Присланому з Москви М. Хрущову протягом 1938 р. пришилось заново будувати на Україні партійне -державний апарат. На керівну роботу із партійних низів були висунути тисячі нових людей, які спокусились приватністю влади.

У цілому від репресій у 1927-1938 рр. прямі  людські втрати в УССР

40. Охарактеризувати суспільне  - політичне і економічне становище  в Західній Україні в 20-З0-ті  роки 20 ст.

Після першої світової війни волею  країн АНТАНТИ частина українських  земель залишилася за межами УРСР. Румунія  окупувала Північну Буковину і придунайські землі, під владою Польщі виявилася західна Україна, до складу Чехословаччини ввійшло Закарпаття.

Переважна більшість українців, що складали три чверті населення Західної України, жили в селах. Значна частина з них були безземельними. Більшість населення була неписьменною. У краї було мало українських шкіл, в офіційних документах заборонялося вживати навіть назва "Україна" чи "українець". У 1924 р. був прийнятий закон про усунення української мови з державних і самокерованих установ західної України.

У пошуках кращої долі тисячі українців  емігрували в Північну і Південну Америку, в Австралію.

У визвольній боротьбі трудящих західноукраїнських земель брали участь різні політичні сили, що відбивали інтереси різних класів і соціальних груп. Це трудова, радикальна та інші партії. У 1925 р. фракції трудової партії і інші політичні угруповання об'єдналися і утворили Українське національне - демократичне об'єднання /УНДО/ під керівництвом Д. Левицького. УНДО користалося серед українців значним авторитетом. Воно робило ставку на завоювання незалежності України.

У 20-х р., коли в Україні стали помітними успіхи в здійсненні НЕПу, проведення політики українізації, досить значна частина населення західноукраїнських земель виступила за возз'єднання з радянською Україною. На цьому тлі зросла популярність комуністичних партій регіону і їхніх союзників - Української партії праці, Українського селянського робітничого соціалістичного об'єднання й ін., хоча їхній вплив на суспільне -політичне життя було значно менше, ніж УНДО.

Пізніше авторитет комуністів і  привабливість ідеї возз'єднання  з радянською Україною стали падати в зв'язку зі згортанням політики українізації, колективізації, голодомором, масовими репресіями.

На значну частину українського населення істотний вплив робили різні націоналістичні угруповання, зокрема Організація українських націоналістці /ОУН/, утворена в 1929 р. у Відні й очолена Е. Коновальцем. Свою діяльність вона підкорила антипольській боротьбі, духовному відродженню нації і її історичних традицій, утворенню суверенної української держави. ОУН виступила за трудову приватну власність, підприємництво в промисловості і торгівлі, розвиток кооперації.

Українське Закарпаття, що було під  владою Чехословаччини, жило трохи  краще. Українські селяни володіли тут земельними наділами. На відміну від Польщі і Румунії тут не проводилася відкрита дискримінація і асиміляція українців. Українська інтелігенція, що емігрувала в Чехословаччину після ліквідації УНР, заснувало в Празі український університет, що готував українські кадри.

Наприкінці 30-х рр. в умовах наростання погрози світової війни й агресивної політики Німеччини а також експансії СРСР, Західна Україна виявилася в сфері політичних інтересів цих держав.

41. Дати оцінку радянсько-німецьким  договорам 1939 р. і пов'язаної  з ним долі західно-українських земель.

У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних країн. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячи кола Японії, Німеччини та Італії почали вести підготовку до нового пере розділу світу. Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і із своїми свіжими силами нав'язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови, У таких умовах пропозиція Радянського Союзу про створення системи колективної безпеки дозволила б уникнути війни. Однак влітку 1939 р. англо-франко-радянські переговори в Москві зайшли в безвихідь. Радянський Союз опинився перед погрозою війни на два фронти - на Сході і на Заході, без підтримки союзників. У цих умовах 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад. Договір давав визначенні гарантії захисту західних кордонів, всесвітній нейтралітет у війні, що насувається (10 років). Однак він викликав негативні наслідки компромісу політичного, ідеологічного і військового характеру з німецько-фашистським режимом.

Наступний розвиток подій і дипломатичне листування дали історикам підставу зробити висновок, що основною частиною договору був секретний протокол (знайдені копії), відповідно до якого розмежовувалися інтереси двох країн (приблизно уздовж ліній рік Нарва, Висла, Сан). Був установлений військовий рубіж, перейти який німецькі війська не мали права. По цьому протоколі Західна Україна , разом з іншими територіями, повинна була увійти до складу СРСР. Підписання секретного протоколу було не тільки імперським проявом неповаги до моральних критеріїв і політики. Воно являло собою прямий відступ від тих принципів зовнішньої політики, по яких не визнавалися прямі угоди за спиною третіх країн, особливо в питаннях, що торкались їхніх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі. Радянсько-німецький договір 1939 р. про ненапад мав для України як позитивні, так і негативні наслідки, позитивним було те, що почалося реальне возз'єднання українських земель у єдине ціле. Негативним - те, що запобігти нову світову війну так і не вдалося. А фашистська Німеччина виграла від підписання договору для себе багате чого. Зміцнивши свої позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, зосередила у своєму розпорядженні значні людські і матеріальні ресурси. Зокрема, за рахунок регулярних постачань Німеччині воєнно-стратегічних матеріалів, сировини і продовольства з СРСР (здебільшого з України). Усе це привело до серйозної зміни співвідношень сил у Європі на користь Німеччини.

Виходячи з такої ситуації, одні дослідники, відзначаючи суперечливий характер і наслідки договору, вважають, що він відбивав недалекоглядність керівництва СРСР щодо національних інтересів країни. Інші схвалюють його. Треті не виключають того, що без договору 1939 р. Гітлер не ризикнув би напасти на Польщу. Зв'язані з Польщею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.

42. Охарактеризувати політику радянської влади в Західній Україні в 1939 - 1941 рр.

17 вересня 1939 р. Червона Армія  вступила на територію Західної  України щоб, як офіційно повідомлялося, запобігти окупації західноукраїнських земель.

Деякі трудящі Західної України з радістю зустрічали радянські війська. Колишні члени Комуністичної партії Польщі і Комуністичної партії Західної України вийшли з підпілля і активно включилися в створення революційних органів влади - ревкомів, сільських комітетів. Правда, багато хто з них незабаром потрапили під чергову хвилю сталінських репресій. Однак багато хто були настроєні антирадянські.

У 1939 р. У Західній Україні була заборонена діяльність всіх українських політичних партій, суспільних, культурних, наукових, торгових і промислових товариств і установ. Перестали діяти, зокрема, "Просвіта", наукове товариство імені Т.Г. Шевченко. У підпіллі залишилися тільки ОУН. 22 жовтня 1939 р. були скликані Народні збори Західної України. На основі звернення Народних зборів 5-а позачергова сесія Верховної Ради СРСР (1-2 листопада 1939 р.) прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднанні її з Українською РСР.13-15 листопада 1939 р. відбулася позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР, що одноголосно схвалила закон про входження Західної України до складу УРСР. На знов приєднаній території було утворено 6 областей - Львівська, Станіславська (пізніше   Івано-Франківська),   Волинська,   Тернопільська,   Ровенська і Дрогобичська (у 1959 р. об'єднана зі Львівською). Так було покладене возз'єднання українських земель у єдиній державі.

Наступним кроком у реалізації статей радянсько-німецьких договорів, що безпосередньо стосувалися України, було рішення проблеми Бессарабії. У червні 1940 р. радянський уряд в ультимативній формі зажадав відновлення в Бессарабії своєї влади. Повернення Бессарабії зв'язувалось з передачею Радянському Союзу тієї частини Буковини, більшість населення якої мали загальну з народом радянської України історичну доля і мову. Румунія змушена була задовольнити ці претензії уряду СРСР. Відновлення Радянської влади на території' Бессарабії і приєднання Північної Буковини відбулося мирним шляхом. Після возз'єднання в складі УРСР Західної України, Північної Буковини і Бессарабії населення республіки збільшилося на 8,8 млн. чол. І до середини 1941 р. склало 41,5 млн. чол., а територія розширилася до 565 тис. км.кв. Головна увага приділялася конфіскації і перерозподілу існуючих засобів виробництва і побутового майна. Приватна власність замінялася загальнонародною. Було експропрійовано близько 2 тис. промислових підприємств. Більш мільйона гектарів землі, худобу, насіння, техніку було конфісковано у поміщиків і передано безземельним і малоземельним селянським господарствам. Розширилася мережа лікарень, поліклінік. Реорганізовано систему народної освіти. Ліквідувалися неграмотність і малограмотність серед дорослого населення.