Шпаргалка по "Истории"

1. Визначити предмет  і завдання курсу "Історія України". Принципи і джерела вивчення історії України.

      Термін "історія"  давньогрецького походження. Спочатку  він означав "дослідження", "розповідь", тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.

Є декілька значень поняття "історія". У широкому розумінні слова історія - це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію людини, природи, науки, культури, тощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, що вивчає минуле людства. Узагальнюючи, можна сказати, що історія - це з одного боку процес, а з другого - пізнання цього процесу.

       Завдання цього  курсу полягає у тому, щоб на  основі наукових джерел, всебічного  системного вивчення й висвітлення генезису українства допомогти молоді опанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомити суть сучасних поглядів на минуле, переглянути колишні оцінки суспільно-політичних процесів, історичних подій, явищ.

    Про історію людського  суспільства свідчать історичні  джерела. Розрізняють п'ять типів  історичних джерел:

     1) речові - пам'ятки матеріальної  культури - археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо); архітектурні споруди;

     2) етнографічні - пам'ятки  про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

     3) лінгвістичні джерела,  тобто дані з історії розвитку  мови;

     4) усні джерела - народні  пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

     5) писемні джерела,  які є основою історичних знань.  Писемні джерела можна поділити  на дві основні групи:            актові матеріали та оповідні  пам'ятки.

Таким чином, основна мета вивчення історії України - вивчити складний історичний шлях її народу, з'ясувати  причини та обставини, що зумовили тривалий період бездержавного розвитку українського народу.

2. Дати характеристику  основних  етапів історії України

    Першою спробою загальної  періодизації історії України була концепція М.Грушевського, викладена у статті "Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України - Русі".

   Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства,

Другий перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польщі. У цей час форми суспільно-політичного життя та побуту піл впливом інших держав змінюються.

   Третій період - це період  народної боротьби з ворожим  суспільно-економічним устрієм. Своєрідною рисою змісту цього періоду є поєднання боротьби національної з релігійною.

     Проблема періодизації українського етногенезу у сучасній українській історіографії є дискусійною - ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Деякі історики поділяють історію України на три основних періоди, що відповідають характерним етапам буття й соціально-політичним формам розвитку суспільства : найдавніша та середньовічна історія України; нова історія України; новітня історія України.

   Інші українські історики періодизацію української історії пов'язують з етапами формування української державності:

- стародавня історія до VI ст.;

- середньовіччя  - Київська Русь,  Галицько-Волинське  князівство.

- ранньоновітня історія - Українська козацька держава.- українські землі у складі Російської та Австрійської імперій ХIХ ст.

- Українська революція 1917-1920 рр.

- Радянська Україна 1921-1991 рр.

- Україна незалежна 1991- до теперішнього часу.

3. Кочові племена на  території України в стародавні часи

       Найяскравішими суспільними утвореннями періоду енеоліту (4-3 тис. років до н.е.) на території України були землеробсько-скотарські племена трипільської культури. Назва її походить від однойменного села на Київщині, де її залишки вперше були досліджені ще на початку 90-х років минулого століття українським археологом чеського походження В.Хвойко.

     В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах : найбільше у середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. Основним заняттям трипільців було землеробство. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, частково коней.

    Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування. Дуже високого рівня досягло керамічне виробництво.

    За рівнем соціально-економічного розвитку племена трипільської культури наблизилися до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не мали державних утворень.

    Феномен трипільської культури, полягає в тому, що вона своєрідно поєднувала   господарські,   антропологічні,   етнокультурні   системи   та вірування представників багатьох найдревніших спільнот південно-східної та центральної Європи. Основні риси господарювання, побуту, ідеологічно-культурні надбання трипільців були засвоєні прослов'янами та іншими індоєвропейськими народами.

 Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів, які прийшли з берегів Балтійського моря. Основу господарства кочовиків становило скотарство, але поруч з ним вони займалися землеробством, ремеслами, володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни.

   У скіфів було розвинуто ремесло і торгівля. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, знаряддя праці, виливали котли тощо. Знайдено численні ювелірні вироби складної роботи. Між скіфами і грецькими містами-колоніями йшла жвава торгівля. Перші вивозили хліб, солену рибу, мед, хутро, рабів, ввозили золото, срібло, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

   На межі IV - III ст. до н.е. почався занепад скіфської держави, а наприкінці ІІІ ст. до н.е. під тиском кочових сарматських племен скіфська держава припинила своє існування.

    Греки заснували міста Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін., перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. З V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї.

   Центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справили значний вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток місцевого населення.

4. Проаналізувати існуючи  концепції походження та заселення  східних слов'ян

У І тисячолітті н.е. на історичну  арену впевнено виходять слов'яни - одна з основних груп давньоєвропейського населення. Проблема етногенезу слов'ян дуже важлива, але й досі не до кінця з'ясована історичною наукою. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішили питання походження слов'ян зробив літописець Нестор, який вважав, що найдавніші слов'яни розміщалися по берегах Дунаю. Дунайська теорія походження слов'ян була домінуючою протягом XIII - XV ст. у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики XIX ст.

    У добу середньовіччя з'явилась скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.), Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які прийшли з передньої Азії узбережжям Чорного моря і осіли у південній частині східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки, з часом, вони розселились на північ і захід.

 Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Чеський славіст започаткував вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. В результаті її розпаду у ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром.

    Польські вчені Я.Чекановський, Ю.Косташевський у 30-40 роках XX ст. висунули вісло-одерську концепції походження слов'ян, яка пов'язує походження слов'ян з лужицькою культурою і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами-річками Віслою і Одером.

     Політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю.У 50 - 60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія яка увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером.

    Суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак. На їх думку, формування слов'янського етносу - процес тривалий, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів З появою зарубинецької культури II - І ст. до н.е. починається новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Дніпром і Віслою.

 

5. Проаналізувати існуючі  концепції походження Київської  Русі

    Слід зазначити, що письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VІІІ-ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Що до назви Русі, то її походження остаточно ще не з'ясовано, хоч різні дослідники робили спробу виводити її то з фінської мови, то з давньошведського слова, то з слов'янської річки Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів. Оскільки ці теорії мають серйозні недоліки, жодна з них не отримала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні.

     Існує декілька точок зору на виникнення східнослов'янської держави. Спираючись на літописну згадку (XII ст.) про призвання новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною, ряд німецьких вчених, зокрема 3. Байєр,

    Антинорманських поглядів трималися також такі провідні українські вчені, як М. Грушевський та М. Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. Як свідчать історичні факти, східні слов'яни задовго до «прикликання варягів» досягли високого рівня культурного розвитку, створили ряд державних об'єднань. Заслуга варягів була у тому, що вони оживили державний організм і підштовхнули до нової творчості.

      Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Від 862 р. київськими князями у «Повісті временних літ» згадані Аскольд і Дір, які були боярами Рюрика. Ця версія, й досі поширена в іноземній літературі, була переконливо спростована О.О. Шахматовим, який вважав Аскольда і Діра нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою. Воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довкола якого наприкінці IX ст, почала зростати Давньоруська держава.

Впродовж XIX - І пол. XX ст. дискусії послідовників  скандинавської і автохтонної концепцій  походження втратили патріотичний підтекст, перемістившись у суто наукову площину. Фахівці об'єктивніше підходять до оцінки ролі „варязького фактора" у політичному житті східної Європи і вважають, що держава у східних слов'ян виникла завдяки поєднанню багатьох елементів, як слов'янських, так і неслов'янських. Вони € прибічниками так званої компромісної або політичної теорії.

В останні роки з'явилася ще одна гіпотеза, автором якої є О. Пріцак (США, Гарвард), яка виводить витоки Київської держави з Хозарського каганату. Ця теорія не має серйозного наукового обґрунтування.

 

 

 

6. Визначити значення  прийняття християнства для розвитку  Київської Русі

    Київська Русь, яка виникла і більше ста років існувала як язичницька держава, з плином часу почала потребувати релігійно-ідеологічного підкріплення державності і влади князів. Перша спроба була проведена близько 980р. за наказом князя Володимира. Роздроблений верховними жрецями Русі пантеон шести богів (Хорса, Даждьбога, Стрібога, Симаргла, і Мокош) на чолі з Перуном, затверджував великокняжу владу, ставлячи на перше місце Перуна, перед яким клялися, положивши мечі, щити і золото. Але переконавшись, що язичництво більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі було офіційно запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Володимир, як видатний політик, зумів оцінити політичне значення прийняття християнства для своєї державної системи. Нова релігія повинна була стати опорою княжої влади і з'єднати всі народи держави єдиною ідеологією і культурою. Аналіз джерел переконує, що введення християнства на Русі не слід розглядати як одноактну подію, пов'язану тільки з Володимиром. Це був тривалий і складний процес, що почався задовго до княжіння Володимира і відбувався після нього. Перші згадки (письмові і археологічні) свідчать про знайомство слов'ян з християнською релігією ще в антську епоху. Відомо також про Аскольдове хрещення, княгиня Ольга була християнкою. У Києві була міцна християнська громада - все це вплинуло на вибір Володимира. Хрещення Володимира відбулося в Херсонесі, після чого відбулося хрещення киян і всієї Русі. Цим актом Русь остаточно визнала своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами і в першу чергу з Візантією. Прийняття християнства мало позитивні наслідки для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської держави підтримувало монарше право на владу, київські князі бачили в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави, Церква засуджувала звичаї родової помсти, рабства, багатоженство тощо. Разом з тим, введення християнства справило великий вплив на розвиток культури Київської Русі. З часів «хрещення Русі» в ній поширилися писемність, книжність. У Києві та інших містах почали влаштовувати школи і книгописні майстерні. Християнізація вплинула на розвиток будівництва, архітектури, малярства. Почалося будування православних храмів. Перший кам'яний храм збудував у Києві Володимир. Його звали Десятинним, бо на його утримання (разом з всією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків.