Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Мая 2012 в 20:41, контрольная работа
Національна культура втілює унікальні елементи історичного досвіду нації (особливості колективної психіки, способу світосприймання і світорозуміння), що повинно якось виявитись і в філософському мисленні. Це мають на увазі, стверджуючи, що філософія, попри діалогічне ставлення до національної ментальності («духу нації»), неминуче включає певні видозмінені її елементи. Тобто з огляду на філософські ідеї, теорії, що з'являються у межах національної культури, можна стверджувати, що принаймні в деяких із них виявляються особливості світосприймання і світорозуміння нації.
Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Нація і національна культура…………………………………………………4
2. Джерела і складові української культури…………………………………..10
3. Взаємозв’язок філософських традицій і національної культури. Компаративна філософія……………………………………………………….15
4. Поняття національної філософії. Українська філософія……………….….18
Заключення………………………………………………………………………27
Література……………………………………………………………………….29
Розвиток компаративної філософії сприяє досягненню взаєморозуміння між філософами, які орієнтуються на свої власні традиції, інтеграції філософського знання у глобальному масштабі. Ця тенденція може спричинити інтегроване, глобальне філософське знання за одночасного збереження особливостей кожної традиції. Однак така інтеграція не є знищенням відмінностей, вона являє собою усвідомлення моментів єдності за одночасного врахування різноманітності.
Особливості
історико-порівняльного методу, крайніх
форм релятивізму і голізму
Східні
слов'яни (українці, росіяни, білоруси)
географічно утворюють східну окраїну
Європи. Їх спілкування у межах
європейського культурного
Спосіб
формування української нації є
в основі своїй європейським: формування
етнічної нації, що прийшла на зміну
первісним (племінним) етнічним ідентичностям;
витворення єдиної національної літературної
мови тощо. Завдяки цьому українська
етнічна нація утворює
4.
Поняття національної
філософії. Українська
філософія
Скептичне
ставлення до української філософії,
що у крайніх випадках призводить
до заперечення існування
Національна
культура втілює унікальні елементи
історичного досвіду нації (особливості
колективної психіки, способу світосприймання
і світорозуміння), що повинно якось
виявитись і в філософському
мисленні. Це мають на увазі, стверджуючи,
що філософія, попри діалогічне ставлення
до національної ментальності («духу
нації»), неминуче включає певні
видозмінені її елементи. Тобто з
огляду на філософські ідеї, теорії,
що з'являються у межах
Одним із недоліків традиційного розуміння «духу нації» був есенціалізм, тобто уявлення про нього як про незмінну (тверду) основу, що забезпечує цілісність націй та існує незалежно від діяльності людей. Насправді національна культура є модерним і динамічним утворенням: вона взаємодіє зі світом, запозичує наукові, технічні, культурні винаходи. У її комунікативному просторі внаслідок різних видів діяльності весь час з'являються суперечливі тенденції, що породжують їх внутрішній діалог. Ці тенденції включають також перетлумачення минулих культурних здобутків, актуалізацію «забутого» у культурному надбанні. Їм протистоять зусилля, спрямовані на досягнення синтезу, осмислення національної культури як певної цілісності. У цьому важливу роль відіграють література, мистецтво і філософія, які створюють цілісний образ нації, національний ідеал. Впливаючи на масову свідомість, вони сприяють утвердженню нацією своєї національно-культурної ідентичності.
Нація
існує, доки зберігається основа, що забезпечує
національно-культурну
1)
абсолютизація збереження. Її представники
перебільшують обсяг того в
національно-культурній
2)
абсолютизація зміни.
Перебільшення
кількості ознак того, якими мають
бути український спосіб життя і
побуту, українська релігійна віра,
українська філософія, українське право,
наука, є проявом недоброякісного
національного фундаменталізму. Однак,
з іншого боку, заперечення обов'язковості
мінімального набору ознак, необхідних
для збереження національної ідентичності,
є проявом національного
Непорозуміння і суперечки щодо цих питань спричинені помилковим баченням минулого як чинника, що обмежує творчість. Насправді ж створене в минулому є основою для діяльності сучасних поколінь, якщо його не догматизувати у вигляді певних непорушних канонів чи зразків.
Процес
утвердження європейських націй, їх
культурно-національної ідентичності,
як відомо з історії, поєднувався
з динамічними змінами всіх сфер
суспільного життя. Тобто ознаки
національної ідентичності європейських
націй не були і не є перешкодою
для високого динамізму в різних
сферах діяльності. А прообрази (архетипи),
що визначають унікальні особливості
духовності нації, є своєрідною канвою,
яка уможливлює різні змістові наповнення.
Збереження національної ідентичності
можна уявити як ріку, що прокладає
собі русло залежно від сумарної
дії поєднаних в єдиному потоці
її течій. Для тих, хто цінує і
захищає культурну
Словосполученням
«національна духовність» прагнуть
охопити не лише певний спосіб світосприймання
і світорозуміння, а й різноманітні
ірраціональні складові, зокрема
певні особливості колективної
психіки. Щодо цього стверджують, що
«дух нації» краще висловлюють поети,
ніж філософи у своїх розумових
побудовах. Філософи прагнуть охарактеризувати
колективні способи світосприймання
і світорозуміння розумовими засобами,
однак у такий спосіб важко
осягнути полісемію певних метафор,
символів і міфів, які містить
національна культура. Проте некритичне
орієнтування на інтуїцію, коли кожен
«духовидець» оголошує своє відчуття
«духу нації» єдино правильним, може
спричинити суб'єктивізм у висновках.
Вихід полягає в тому, щоб дослідження
способів світосприйняття і
«Дух нації» не щось заздалегідь цілісне, незмінне, а динамічне утворення, що охоплює внутрішній діалог. У цьому сенсі вислів французького письменника та історика Жозефа-Ернеста Ренана (1823—1892) «нація є щоденний плебісцит» містить момент істини. Однак можливість досягнення порозуміння у будь-якій дискусії передбачає наявність певних пресупозицій (передумов), які забезпечують її результативність. Тобто такий плебісцит вимагає спільного комунікативного простору, основою якого є національна культурна традиція з її запасом певних значень, зафіксованих у мові, символах, легендах, міфах, спільних історичних спогадах, у творах професійної культури (літератури, мистецтва). Про національність філософії як складової культури можна судити з огляду на її зв'язок з цим комунікативним простором.
Отже, словосполученням «національна філософська традиція» позначають певний пов'язаний в історичному часі дискурс, який є частиною комунікативного простору. Така пов'язаність забезпечується усвідомленням важливості інтелектуальної діяльності певних осіб, знання яких вважають запорукою успішного обговорення філософських проблем. Це словосполучення використовують і тоді, коли прагнуть виокремити деякі спільні ознаки, які охоплюють усі напрями і школи філософського мислення у певній національній традиції. Так, вважають, що англійська філософія переважно емпірично-аналітична, французька — раціоналістична, німецька — спекулятивно-ідеалістична тощо. Домінуючою тенденцією в українській філософії іноді називають український варіант «філософії серця». Однак такі загальні характеристики є спрощеними, на що вказував Д. Чижевський, прагнучи знайти певні ознаки національної філософії, які б узгоджувалися з наявними у кожній національній філософії різними школами і напрямами.
Українська філософія, попри релігійно-містичну і релігійно-ідеалістичну філософську антропологію («філософія серця» Г. Сковороди, частково П. Юркевича), містить ідеї, які не відповідають цій традиції філософського мислення. Поза нею знаходяться філософські курси професорів Києво-Могилянської академії, аналітично зорієнтована філософія другої половини XIX — початку XX ст.
Перед
істориком української
Значно
складніше (особливо у зв'язку з довготривалою
бездержавністю) вирішити, тексти яких
філософів дослідник може розглядати
в історії української
Однак
оцінка значущості певного твору
чи діяльності певної особи для національно-
Отже,
замість пошуку одного вичерпного критерію,
за яким діяльність філософів, інтелектуалів,
літераторів чи окремі їхні тексти
мають досліджуватись в історії
української філософії, дослідник
змушений брати до уваги поєднання
різних ознак: належність автора ідей
до певної нації-етносу; його національна
самосвідомість; мова написання твору;
зв'язок філософського мислення з
особливостями української