Исторія украинской культури

     Культура  цього періоду досягла високого рівня, що пояснюється значними здобутками попередніх етапів розвитку схід них  слов'ян, розквітом Київської держави  та творчим засвоєнням досягнень  Візантії та Західної Європи.

     Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов'янську азбуку створили близько 863 р. болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Поширення  писемності сприяло розповсюдженню освіти на Русі, яка опікувалася  церквою та князем і зосереджувалася  переважно в монастирях. Перша  школа в Києві при Десятинній церкві була відкрита Володимиром Великим, ще більшого поширення набули школи  за правління Ярослава Мудрого. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці  за допомогою писал-стрижнів із загостреним кінцем. Великі текс ти писали на березовій корі (берестяні грамоти). 1037 року при Софійському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи філософії і медицини. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який умів робити хірургічні операції.

     Багата  і різноманітна усна народна творчість  доби Київської Русі. Одним з найстаріших  фольклорних жанрів є народні  перекази (про трьох братів, що заснували  Київ, про Вольгу Святославича, про Кожум'яку). Існував і дружинний епос, який знайшов своє відображення в билинах. Найпопулярнішими героями билин були князь Володимир «Красне Сонечко», Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, Микула Селянинович.

     Виникнення  писемності створило передумови для  перетворен ня усної народної творчості в писемну літературу. Одним з най давніших зразків літератури є «Слово про закон і благодать», написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. В ньому піднімається значення християнства, яке протиставляється язичництву, високо оцінюється діяльність князя Володимира Великого за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, висловлюється гордість за неї.

     Видатним  письменником свого часу був великий  князь Володимир Мономах, який написав  «Повчання дітям». Цей твір є автобіографією князя і разом з тим викладом його політичних та філософсько-етичних  поглядів. Володимир вважав, що князь  сам повинен входити до всіх галузей  управління, не кривдити людей, зберігати  мир, єдність Руської держави, зміцнювати великокнязівську владу.

     Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 pp.). У ньому з великою художньою силою викладено історію походу 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який закінчився поразкою і полоном князя. Головна ідея твору — заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами.

     Значна  частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського».

     Визначними  пам'ятками оригінальної давньоруської  літера тури є літописи, тобто історичні  твори про події, подані в хронологічному порядку за роками. У Києві був  укладений перший давньоруський  літописний звід 1037-1039 pp. Найвідомішим є літопис «Повість временних літ» (1113 p.), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором (1056-1114 pp.), в якому виклад відноситься до 1110 року. «Повість» є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов'ян на всій території їх розселення. Історія Русі розглядається в контексті світової історії. Основна ідея Нестора — ідея єдності Руської землі, а символом об'єднання є князівська династія Рюриковичів. Завдяки глибоким філософським роздумам та концептуальним підходам, високим художнім якостям, «Повість временних літ» стала вершиною літератури Київської Русі.

     Серед пам'яток архітектури слід відзначити Золоті ворота і Софійський собор, який став перлиною давньоруського мистецтва. Шедеврами світового значення є  мозаїки собору. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків  на золотистому тлі. Серед них  вражає зображення Богоматері-заступ-ниці з піднятими вгору руками («Оранта») висотою 5,45 м.

     Значного  розвитку набув іконопис. Видатним живописцем ХП ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону «Богоматір велика Панагія». Зразками високого рівня мистецтва книжкової мініатюри є «Остромирово Євангеліє» (1056-1057 pp.) та «Ізборник Святослава», прикрашені чудовими заставками і мініатюрами.

     На  досить високому рівні знаходилось  музичне мистецтво. Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили  скоморохи — виконавці усної  поезії, музичного фольклору. На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки, лютні), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни, металеві тарілки).

     До  моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятичною системою рахунку від одного до десяти тисяч, дробами. До XII ст. рахунок розширився до 10 000 000. Ботаніка обмежувалася вивченням лікарських трав. Досить поширеними були знання про тваринний світ, оскільки полювання мало суттєве значення і русичі добре знали звички тварин та птахів. Уже в XII ст. згадується лісопильна рама, яка діяла енергією води водоспаду.

     Основними продуктами харчування в раціоні  руських князів були хліб та м'ясо. У  свята подавався здобний хліб з медом і маком. Ікра вперше згадується в джерелах у XII ст. Пшонна та вівсяна каші були найпоширенішими серед простого народу. Вживали три види напоїв: квас, мед та імпортне вино. Одежу в основному шили з льону, але бояри та їх жінки надавали пере вагу одягу з шовку та парчі.

     Таким чином, культура Київської Русі мала значні досягнення, які увійшли до скарбниці світової цивілізації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Бароко  як відображення патетики національно-визвольної боротьби, з’єднання творчих сил  духовенства, братств і козацтва. Характерні риси бароко: його дивовижність, динаміка, емоційність, експресивність, пишність, драматизм, містицизм. 

       Формування бароко в літературі, філософії, архітектурі, живопису. 

       Характерні риси літературного  бароко: багатослів’я, пишномовність,  патетика, епітети, метафоричність, антитези. Бароко в поезії, драматургії,  полемічній літературі. Коротка  характеристика літературних пам’яток  від культурно-національного відродження  20-х—30-х років XVII ст. до творчості  Г. Сковороди та «Історії Русів». Творчість С. Яворського, Ф. Прокоповича, Захарія Копистенського, Лазара Барановича, М. Смотрицького та ін. Козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки. Прихильність українських діячів до західної моделі культури.

     Філософія бароко професорів Києво-Могилянської академії. Ідеї гуманізму, реформації, просвітництва; залежність прогресу від  розвитку освіти і культури. Людина та її досконалість як об’єкт дослідження  філософів бароко і розуміння  залежності людини від сил Всесвіту. Людина як мікрокосм у макросистемі Всесвіту. Мислення і дух як засіб  єднання людини з Богом. Прагнення  добра і блага через очищення від гріховності.

     Українське, або козацьке, бароко в архітектурі. Характерні риси: планово-ландшафтно-просторова підпорядкованість ідеї тріумфу, динамізм, експресія, пишність.

       Барокова споруда як частина  просторово-архітектурно-ландшафтного  ансамблю. Пишність ліплення, його  широкі декоративні можливості. Зразки бароко: Михайлівський Золотоверхий  собор, Успенський у Києво-Печерській  лаврі, там само церква Різдва  Богородиці, дзвіниця Й. Г. Шеделя, дзвіниця Степана Ковніра, будинок музею книгодрукування в лаврі, церква Спаса на Берестові, будинок полкової канцелярії в Чернігові, Воздвиженський собор у Полтаві.

     Школи архітектурного українського бароко. Розвиток барокового живопису. Характеристика барокового іконопису та світського живопису. Епітафіальний, ктиторський, парсунний, монарший портрет. Характерні риси живопису бароко: рослинний орнамент, використання елементів фольклору; поєднання світських та іконописних елементів в одязі; реалізм трактування обличчя; уквітчаність, незвичайність, дивовижність, їх протиставлення реалістичності, героїчна патетика.

       Характеристика української музичної  культури XVII—XVIII ст. Творчість М.  Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського. 
 
 
 
 
 
 

     Сліди найдавніших міграцій ми тепер не бачимо у певних етнічних рисах (мові, культурі, світогляді тощо). Сьогодні ми їх можемо помітити у змінах генетичних ознак давніх людей і людей  історичного часу (що виявляються  за рештками кістяків), в їх антропологічних  рисах[3], в міграціях технологій та культури, і, певною мірою, в територіальному  розподілі генеалогічних ліній  сучасного людства.

     На  початку V ст. слов'янський етнічний масив охоплював близько половини сучасної території України. Східна частина країни була етнічно неоднорідною, заселена вкрай нерівномірно. Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі  колонії, розташовані на півдні України, відбулась еміграція більшої  частини готів. Чимало з етнічних спільнот, що з'являлися на півдні, були тимчасовими мешканцями України. Вони або емігрували, або зазнали етнічного  перетворення (трансформації).

     Міграційний обмін українських земель з рештою світу періоду V–XІІІ ст. призвів  до збільшення кількості етнічних спільнот, представлених у сучасній Україні, та започаткував формування величезного  етнодемографічного ресурсу для майбутньої імміграції чужинців. Імміграція хозар до Криму в другій половині VII–IX ст., євреїв (тоді — жидів) на початку IX ст. (і, можливо, пізніше), татаро-монголів у ХІІІ ст. була важливим чинником початку етнічного творення З нових етнічних спільнот – караїмів, кримчаків та кримських татар. Частина України (Кримський півострів) для них є історичною батьківщиною, а Україна — головною країною проживання.

     Міграція  людності з території сучасної України  на південь, захід, північ була першопричиною  формування низки нових слов'яномовних етнічних спільнот (болгар, македонців, сербів, хорватів, чорногорців, босняків, словенців, словаків, чехів, білорусів, росіян), які пізніше іммігрували й тепер представлені в Україні, а також вплинула різною мірою на формування та етнічний розвиток, відповідно й на сучасну етнічність румунів, молдаван, угорців, литовців та багатьох інших народів, представлених тепер і в Україні.

           Потужна, етнічно строката «транзитна» міграція через Україну  вплинула на ґенезу та розвиток багатьох європейських народів, які пізніше  мігрвали в Україну. Насамперед це стосується гагаузів, болгар, угорців. До вже наявних у Криму греків у Х–ХІ ст. додалися вірмени. Ті вірмени, що у XIII ст. почали селитися на заході України, пізніше частково асимілювалися, частково емігрували. Малочисельні групи угорців, румунів, європейських германомовних євреїв та, можливо, німців почали з'являтися в Україні ймовірно в період ХІ–ХІІІ ст. Зазначимо, що сучасні етнічні сліди імміграції V–XIII ст. знаходимо лише на етнічній периферії українців — у Криму та переважно у прикордонних районах Закарпаття й Північної Буковини. Виняток становлять залишки євреїв у західноукраїнських містах. А приазовські греки переселилися з Криму порівняно недавно.