Философия украинской культуры

     Отже, проявом догматизму було б попереднє  визначення набору незмінних ознак, за якими дослідник має добирати тексти, які повинні розглядатися в історії української філософії. Однак це не означає відкидання засадничих принципів, які, не окреслюючи чітких меж  предмета історії української філософії, служать важливим орієнтиром. Найважливіший  принцип полягає в тому, що історик  української філософії розглядає  філософію у зв'язку з історією суспільних та культурних процесів, що відбувались у тому географічному  просторі, який став джерелом формування української модерної нації. І найважливішою  «точкою опори» у визначенні ознак  «українськості» у всіх історичних дослідженнях є утвердження модерної української нації як суб'єкта світової історії. Саме цим історик керується у відборі того, які історичні події вважати важливими в суспільно-політичній, культурній чи інтелектуальній історії України. Тому «українськість» культурної та гуманітарної творчості ґрунтується на поєднаності ретроспекції і перспективи.

     Однак вибір «точки опори» не повинен спонукати  до знецінення минулого заради сучасного. Якщо обрати помірковану позицію  між примордіалізмом (відповідно до якого формування націй розпочалося  у найдавніші періоди історії) і  модернізмом (згідно з яким нації  є новочасними утвореннями), то така позиція не є приводом для нехтування різнорідністю та своєрідністю минулого у порівнянні з модерними націями. Навпаки, йдеться про поєднання  контекстуалізму (уваги до своєрідності просторово і часово локалізованих  історичних процесів) з перспективізмом  — дбанням про забезпечення майбутнього  буття української нації і  людства загалом. На важливості культурного  контексту в історії української  філософії наголошували такі історики української філософії, як В. Горський, В. Нічик та ін.

     Кожен історик національної традиції прагне сполучити відбір і збереження позитивних здобутків минулого шляхом її оновлення  та поєднання з радикально новими винаходами. «Українськість» розпізнається  по тому, наскільки певний історичний досвід та культурні здобутки минулого (звичаї, міфи, символи, мова як носій  певних значень і смислів, історичні  перекази тощо) входять явно чи імпліцитно в ту інтелектуальну традицію, що її витворюють українські філософи. Проте  філософія знаходиться у діалогічно-діалектичному  зв'язку з наявними суспільним і  культурним середовищами. Вона не є  пасивним відображенням наявної  культури і ментальності, оскільки критично ставиться до наявної ментальності, поширених поглядів і міфів. Винаходячи та творчо використовуючи запозичені ідеї і теорії, українські філософи витворюють власну інтелектуальну традицію: вона поєднує в собі ідеї універсальні (вселюдські), цивілізаційні (західні) та національні. Говорячи про пов'язаність цієї інтелектуальної традиції з культурним контекстом (в антропологічному значенні терміна «культура»), необхідно мати на увазі, що йдеться про певне тлумачення цього контексту. Тому посилання на культурний контекст потребує використання ідей герменевтики, яка включає постійний діалог з традицією (наприклад, у герменевтиці Гадамера).

     Ця  відносна автономія філософії щодо наявного суспільного і культурного  середовищ найвиразніше виявляється  у критиці успадкованих стереотипів  української ментальності. Об'єктом  гострої критики є, наприклад, успадкована  схильність українців до анархістських  різновидів індивідуалізму, того протиборства («духу руїни»), яке заважає їм досягти мінімально необхідних передумов  для національної єдності. Свідченням цього є сучасна Україна. Етика  відповідальності за майбутнє нації, людства, включає цілу низку напрямів інтелектуальної  діяльності, націлених на відвернення  загроз, що підважують буття нації  чи людства.

     Заключення 

     Джерелами кожної національної культури є:

     а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв;

     б) етнокультурні успадкування від  давніх історичних періодів;

     в) особливості історії;

     г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні  впливи;

     ґ) професійна культурна творчість, у  т. ч. інтелектуальна культура, зокрема  філософія.

     До  найважливіших джерел української  культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування  й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують  роль християнства як джерела української  культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим.

     Однак применшення ролі одного джерела  за рахунок іншого не сприяє пошукові істини. Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної  культури (у т. ч. філософії), а й  визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української  національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських  вірувань як складової української  культури. З цього приводу митрополит Іларіон, який не був прихильником язичництва, писав: «Віра народу лежить в основі його культури, й цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше — лежить-таки його віра дохристиянська. У цьому  вага дохристиянських вірувань. ...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських».

     З огляду на українську професійну художню  творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні  впливи через Південь, а пізніші  через Захід постійно сприяли  розвитку української культури, засвоювалися нею. Від часів Київської Русі, а потім у литовський період важливим було також засвоєння деяких європейських політичних і правових ідей та установ. Це дає підстави віднести українську культуру до сім'ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток. Важливо, щоб будь-які гіпотези, теорії піддавались  критичній перевірці, особливо якщо вони видаються фантастичними, створеними з компенсаційних мотивів, наприклад, розповіддю про велике минуле часто  прагнуть компенсувати певні труднощі в самоутвердженні сучасної української  нації.

     Література

1. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наук, думка, 1997.
2. Горський В. С. Нариси з історії' філософської культури Київської Русі (середина XII — середина XIII ст.). — К., 1993.
3. Горський В. С. Святі Київської Русі. — К., 1994.
4. Горський В. Філософія в українській культурі. — К., 2001.
5. Горфункель А. X. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.
6. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо. — К., 1992.
7. Грабовський П. Данило Михайлович Кавунник-Велланський // Хроніка — 2000. — К., 2000. — № 37—38.
8. Громов М. Н. Структура и типология русской средневековой философии. — М., 1997.
9. Громов М. Н., Козлов Н. С. Русская философская мысль X—XVII веков. — М., 1990.
10. Грот М. Про душу // Хроніка — 2000. — К., 2000. — № 39—40.
11. Грот Н. Я. Основные моменты в развитии новой философии. — М., 1894.