Актуальні проблеми зовнішньої політики Італії

Міністерство  освіти і науки  України

Київський Міжнародний Університет 
 
 
 
 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

з дисципліни: «Актуальні проблеми зовнішньої політики країн/регіонів»

Тема: «Актуальні проблеми зовнішньої політики Італії» 
 
 
 
 

                                          Студентки 1-го курсу  магістратури

                                          заочного відділення

                                          напряму підготовки Міжнародні відносини

                                          спеціальності Країнознавство

                                          Балли Олени Геннадіївни 
 

Київ-2011

ПЛАН: 

1. Історія зовнішньої політики Італії
2. Президенти Італії та діяльність останніх
3. Політика Сільвіо Берлусконі
4. Стосунки України з Італійською Республікою
5. Українська діаспора в Італії

     Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія зовнішньої політики Італії

 

     Аж  до 1861 року Італія була роздроблена, тому численні італійські держави вели власну зовнішню політику, орієнтуючись на сусідні потужні держави.

     З 1861 року політика об'єднаної Італії була спрямована на приєднання областей із проживаючими там італійцями, а саме - Папську область, Трентіно, Істрію, Далмацію. Також Італія прагнула створити власну колоніальну імперію. Під час франко-прусської війни 1870 року Італія приєднала Папську область. Далі орієнтувалася в зовнішній політиці на Німеччину, тому що бажала зміцнитися в Тунісі, на який також претендувала Франція. Однак через бажання приєднати Істрію й Трентіно, Італія вступає в протистояння з Австро-Угорщиною наприкінці XIX - початку XX ст.

     З 1914 року Італія веде переговори з Антантою, знаходячись в союзі з Німеччиною, торгуючись із ними. У підсумку в 1915 році країни Антанти обіцяють Італії бажані території, якщо вона погодиться виступити на стороні Антанти. І в 1915 році Італія нападає на Австро-Угорщину. За результатами Паризької мирної конференції 1918 року Італія одержала Істрію, Трентіно й ряд островів в Адріатичному морі. Після Першої світової війни в Італії з'явився новий суперник - Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, які в 1929, стали Югославією.

     Після приходу фашистів до влади зовнішня політика Італії стає вкрай радикальною. Конфлікти з Югославією стають актуальними аж до закінчення Другої світової війни, за результатами якої Італія повернула Далмацію, Істрію Югославії, надала незалежність Албанії.

     Одним з найважливіших зовнішньополітичних  подій стало підписання в лютому 1947 року в Парижі мирного договору союзників з Італією. Згідно з договором в Італії розпускалися фашистські організації, виводилися окупаційні війська, визначалися границі, заборонялося розміщення військових баз на італійській території. Після Другої світової війни політика Італії була пасивною, країна пливла в руслі НАТО й США зокрема. В країні домінувала думка про Італію як про "середню державу". 4 квітня 1949 р. у Вашингтону відбулося офіційне підписання Північноатлантичного договору. Разом із представниками США, Франції, Великобританії, Бельгії, Канади, Голландії, Люксембургу, Норвегії, Данії, Португалії й Ісландії Північноатлантичний пакт підписав і представник італійського уряду - міністр закордонних справ К. Сфорца. Міністр закордонних справ Сфорца активно сприяв також вступу Італії в Європейську раду (1949), і в Європейське об'єднання вугілля й стали (1951). Італія наприкінці 1955 року стала членом ООН.

     У квітні 1966 року відбувся перший офіційний візит в Італійську Республіку міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико. Візит не тільки дав конкретні результати в області двосторонніх відносин, але й привів до певного зближення позицій СРСР і Італії в різних питаннях.

     В 1972 р. уряд Італії уклав угоду із США про надання американським атомним підводним човнам бази на острові Маддалена майже одночасно з підписанням протоколу про політичні консультації з Радянським Союзом. Радянсько-італійські відносини 70-х років розвивалися в цілому по висхідній лінії, відрізнялися великою насиченістю й результативністю. Подальше зміцнення відносин було зроблено в 1975 році підписанням радянсько-італійської декларації, у якій було підкреслене прагнення до розвитку дружніх відносин між Італією й СРСР.

     До кінця 70- х років пасивність італійської сторони в Західній Європі компенсувалася тільки банальними риторичними визнаннями у вірності європеїзму. На рубежі 80-х років маятник італійської зовнішньої політики, що гойдався між Західною Європою й США, застиг в американській фазі.

     Наприкінці 80-х ця ідеологія почала мінятися у зв'язку з подіями в сусідній Югославії. Італія почала приділяти більше увагу процесам на постюгославському просторі й у цілому в Середземномор'ї. На початку 80-х років середземноморській політиці Італії був доданий новий стимул. Країна змогла придбати значну самостійність від своїх партнерів по блоку НАТО й почати проводити свій курс у даному регіоні. Серед конкретних проявів італійської політики в цей час можна назвати підписання договорів про військове й економічне співробітництво з Мальтою в 1980 р., участь італійців у міжнародних силах у Лівані в 1982-84 рр., операції по очищенню від мін Суецького каналу в 1984 році.

     Починаючи із другої половини 90-х років, на перше місце в зовнішньополітичному курсі Італії вийшла проблема, пов'язана з визначенням країни в Європейському Союзі. Насамперед, зверталася увага на запитання про введення єдиної європейської валюти ЕВРО.

     Італія  брала участь у Балканській операції НАТО, у Косовській операції, а також  відправила своїх солдатів в Ірак і Афганістан.

     На початку XX століття країна разом із Грецією, Словенією, Хорватією, Боснією й Герцеговиною, Албанією взяла участь у висуванні нового субрегіонального проекту - Адріатичної й Іонічної ініціативи (АІІ). Конференція на рівні міністрів закордонних справ була проведена 20 травня 2000 р. в італійському місті Анкона й відкрила Італії нові канали впливу на Балкани. Також після створення АІІ Італія практично стала однієї з головних західноєвропейських країн, здатних регулювати післякризовий розвиток на Балканах, який давав Італії можливість ствердитися в ролі одного із центрів притягання для країн Південно-східної Європи.

     Саме  після кризи в Косово відбулася  трансформація ідеї "середньої  держави" в ідею "миру протагоністів", тобто миру, у якому Італії відведене важливе місце. Пізніше Італія оголосила Балкани зоною своєї "відповідальності" у рамках НАТО.

     Після подій 11 вересня 2001 р. Італія направила свої зусилля на відновлення контактів між західним і ісламським миром.

     В 2001-2006 роках прем'єр-міністр і  міністри закордонних справ Італії зробили ряд візитів з метою налагодження діалогу палестинської й ізраїльської адміністрації за посередництвом Рима в дозволі регіональної кризи. Уперше державний візит президента Італії в Туреччину відбувся 22 листопада 2005 року. К.Чапми виразив підтримку в прагненні Туреччини стати членом Євросоюзу, а також акцентував увагу на тому, що країна і її керівництво повинні прикласти зусилля для досягнення стандартів, прийнятих у ЄС.

     Сучасний етап італійської зовнішньої політики можна охарактеризувати досить теплими відносинами з Росією. Починаючи з     2000 р., після першого офіційного візиту в Італію президента Росії В.В. Путіна, зародилася взаємна симпатія між двома країнами, що згодом активно розбудовує двостороннє співробітництво. Напередодні саміту Росія-ЄС 4 листопада 2003 відбувся державний візит Президента Росії в Італію. За неповний рік, це була вже шоста зустріч, що не може не доводити активне співробітництво й тісні ділові відносини між двома країнами. Знаковою подією у двосторонній взаємодії стало підписання в червні 2004 р. міжурядової Угоди про спрощення видачі віз громадянам РФ і Італійської Республіки, яке полегшило взаємні контакти для молоді, діячів науки, культури, підприємців, держслужбовців обох країн.

     До зовнішньополітичних пріоритетів Італії належать: Середземномор'я, Балканський регіон, США, Європейський союз, країни Центральної й Східної Європи, Росія. 

2. Президенти  Італії та діяльність останніх

 
 
 

     Оскар Луиджи Скальфаро (народився 9 вересня 1918, Новара, Італія) - італійський політик, президент Італії в 1992-1999, потім довічний сенатор.

     В 1942 здобув юридичну освіту в Католицькому університеті Святого Серця в Мілані й почав роботу в магістратурі. Втративши в 1944 20-літню дружину, більш не одружився. Після закінчення Другої світової війни він став в 1945 державним обвинувачем, останнім в Італії, що приймав участь у винесенні смертного вироку, який був відмінний. В 1946 він був вибраний у Конституційну асамблею від Турину, в 1948 уперше став членом Палати депутатів від Християнсько-демократичної партії. Займав консервативні антикомуністичні позиції, в 1972-1973 був міністром освіти, в 1983-1987 міністром внутрішніх справ. В 1992 був вибраний головою Палати депутатів, однак уже через місяць став новим президентом країни, після розпуску Християнсько-демократичної партії в 1993 функціонував як незалежний. Його обрання відбулося після двотижневих безуспішних спроб, на що вплинуло вбивство мафією судді Джованні Фальконе. В 2006 Скальфаро виступав проти конституційних реформ, запропонованих урядом Сильвіо Берлусконі, що й не одержали підтримки на референдумі. Він став членом лівоцентристської Демократичної партії.

     Будучи на 2009 рік другим за віком членом Сенату Італії після Рити Леві- Монтальчині, в 2006 році головував на першому засіданні Сенату після її відмови, але в 2008 році відмовився від цього. 

     Карло Адзеліо Чампі (9 грудня 1920, Ліворно) - італійський політик, екс-президент Італії

     Карло Адзеліо Чампі народився 9 грудня 1920 року в Ліворно на тосканському узбережжі Тірренського моря (Італія), в сім’ї власника невеличкої фірми з виробництва оптичних приборів. Коли з’явися Карло, в сім’ї вже був трьохрічний син. В дитинстві був жвавим хлопчиком, у школі вчився на відмінно.

     Освіта: Карло Адзеліо Чампі навчався в престижному італійському університеті, отримав там літературний ступінь, потім навчався в університеті «Піза», і отримав там ступінь з юриспруденції.

     Відразу після навчання у 20-ти річному віці був мобілізований на фронт.

     В 1944 році Чампі був звинувачений у шпіонажі. Але його врятував манускрипт про соціалістичний лібералізм, який знаходився при ньому, і його відпустили. Вийшовши з війни у чині молодшого лейтенанта Карло повернувся у рідний Ліворн, де організував свою Партію дій.