Трудове право як галузь права

2.4   Міжнародні договори

  У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі елементи цього  найважливішого і ключового змістовного  поняття Конвенцій:

— його суб'єктів (учасників); 
— угоду між ними; 
— специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших міжнародних угод; 
— регулювання такої угоди міжнародним правом.

Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за 
Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжнародні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість: 
«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в писемній формі, не торкається:

а) юридичної чинності таких  угод; 
б) застосування до них будь-яких норм, викладених у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили б у силу міжнародного права, незалежно від даної Конвенції; 
в) застосування даної Конвенції до відносин держав між собою в рамках міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб'єкти міжнародного права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнародних  договорів, але і практично аналогічним  способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, виконання  і припинення дії міжнародних  договорів.

З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 років повинні  бути як мінімум два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом  міжнародного права, а інший —  юридичною або фізичною особою, не вважається міжнародним договором. Такі договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться  в різних державах, не підпадають під  регулювання зазначених Віденських конвенцій. У відношенні них діють  інші міжнародно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі  і не говориться про договори в  усній формі,держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії  положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний  договір — це явно виражена угода  між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний  інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення  їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну  природу. На відміну від інших  державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому. 
 У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється — означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницеюдоговору. 
 У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються.

РОЗДІЛ 3

МІСЦЕ ТРУДОВОГО  ПРАВА  УКРАЇНИ У СИСТЕМІ  ПРАВА УКРАЇНИ

Трудове право займає чільне місце у системах права більшості  зарубіжних країн, незважаючи на досить відмінні підходи до побудови структури  права та різний ступінь розвитку і забезпечення суспільних трудових відносин у кожній з цих країн.

У тих державах, де зберігається класичний варіант "поділу системи  права на публічне і приватне, трудове  право характеризується тим, що воно належить як до сфери приватного, так  і публічного права.

Якщо трудові відносини  приватних осіб, а саме найманого  працівника і підприємця (наймача) регулюються  правовими нормами, то йдеться про  приватне право. Якщо ж брати відносини  між приватними особами (працівниками, а також роботодавцями) і державними органами з приводу охорони праці, вирішення трудових спорів судами, тарифного регулювання, то тут маємо  справу переважно з публічним  правом.

Поєднання приватного і публічного чинників у трудовому праві —  також у специфічних рисах  методу, який поєднує автономне та авторитарне правове регулювання.

Варто зауважити, що українська юридична наука дотепер не дуже схвалювала поділ системи права на приватне і публічне, а тому було прийнято визначати місце певної галузі права  у структурі системи права  через співвідношення її з окремими суміжними галузями права.

Чимало подібних рис трудове  право має з цивільним правом. Передусім це торкається предметів  правового регулювання. Виявляється, що суспільні відносини, які складають  предмети цих галузей, дуже між собою  подібні. Так, до трудових відносин тісно  примикають регламентовані цивільним  правом відносини, об'єктом регулювання  яких є виконання певних трудових завдань чи надання послуг. Такими є, наприклад, підряд, доручення, літературне замовлення. Підставою виникнення цих відносин, як і трудових, є договір між сторонами.

Донедавна основним аргументом щодо розмежування трудового та цивільного права була теза про те, що предметом  цивільного права є майнові відносини, які виражаються у вартісній  формі і утворюють сферу товарного  обігу. Трудові ж відносини в  умовах панування державної власності  на засоби виробництва втрачають  речовий характер. Вони нібито позбавлені вартісної форми, оскільки робоча сила не є товаром, а сама праця при  соціалізмі втратила найманий характер.

Отже, трудові відносини  найманої праці є фактично різновидом цивільно-правових відносин. Вони виникають  на підставі договору (трудового) і  мають майновий характер. Тому трудове  право досить тісно пов'язане  з цивільним правом. Але оскільки трудове право — це не лише трудові  відносини, а й тісно пов'язані  з ними відносини, то тим самим  воно вже за цією предметною ознакою  відрізняється від цивільного.

Можна навести протилежний  приклад, коли до трудових відносин фактично застосовуються правила цивільно-правових договорів. Йдеться про так звану  трудову угоду. За винятком деякої співзвучності  термінів вона жодного відношення до трудового права не має, а є  різновидом цивільно-правового договору підряду. З такою назвою ця угода  відома досить давно, але за часів  «соціалістичної суспільної організації  праці» сфера її застосування була незначною. І тільки з появою приватної  власності та приватного підприємництва, особливо до середини 1993 р., спостерігалося повсюдне захоплення укладанням при  наймі на роботу не трудового договору, а трудової угоди. Іноді це приводило  до парадоксальних ситуацій.

Наприклад, приватний підприємець  наймав водія для службового автомобіля на підставі трудової угоди. Він щомісяця оформляв акт прийому-здачі «робіт»  за угодою, виплачував винагороду за виконану роботу і переукладав трудову  угоду на наступний місячний термін. У такому випадку підприємець  керувався суто економічними інтересами — адже використання праці на підставі трудової угоди обходилося йому принаймні на половину дешевше, ніж залучення до роботи на підставі трудового договору. Особи, які працювали за трудовою угодою, не підлягали обов'язковому соціальному страхуванню, на них не нараховували ні чорнобильські, ні пенсійні, ні жодні інші обов'язкові платежі.

Отже, вигоди цивільно-правового  характеру залучення до праці  були досить явними порівняно з трудовим договором. І не лише суто економічні. Трудовою угодою не передбачалося забезпечувати  для працівників дотримання норм максимальної тривалості робочого часу, правил охорони праці, їм не потрібно було надавати відпустки та інші види часу відпочинку тощо. Отже крім того, що держава не отримувала відповідних  коштів до спеціалізованих фондів, самі працівники виявилися значною  мірою не захищеними від фактично необмеженої експлуатації їхньої праці. 
Така ситуація тривала поки Верховна Рада України не встановила обов'язкових платежів до Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування і у випадку виконання робіт за цивільно-правовими угодами. Після цього застосування трудових угод зменшилося, проте не настільки, щоб можна було говорити про повернення трудовим правом втрачених позицій. Проблема охорони трудових прав тих осіб, які працюють за трудовими угодами, залишається і далі актуальною. Законодавець, подбавши про інтереси держави, мав би наступним своїм кроком вирішити питання захисту інтересів працівників. Тільки трудовий договір і трудове право можуть достатньою мірою забезпечити належний рівень захисту інтересів і прав суб'єктів трудових правовідносин.

Трудове право, що також є  певною системою норм, об'єднаних єдиним предметом правового регулювання, має такі ж права на існування, як цивільне, адміністративне, кримінальне, фінансове та інші галузі права. Єдність  системи права у тому і полягає, що різні за своїм змістом її складові елементи (галузі) забезпечують повноту  правового регулювання . 
    Сама система права — явище динамічне. Кількість галузей права постійно зростає. І це цілком закономірно. Еволюція суспільного життя потребує розвитку та вдосконалення і самого правового регулювання.

     Історично цивільне приватне і адміністративне публічне право відіграли і відіграють роль у формуванні трудового права та деяких інших нових галузей права, подібно до того, як трудове право свого часу стало основою виникнення права соціального забезпечення. Цілком можливо, що у майбутньому з'явиться щось на зразок права зайнятості чи інше. Отже, трудове право — це самостійна галузь у системі права України, яка має власне місце в структурі цієї системи і це місце зумовлене об'єктивним характером суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання.

ВИСНОВОК

З вищенаведеного можна зробити  наступні висновки: 
Структура системи трудового права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація галузі права, що виявляється в єдності, узгодженності й розподілі правових норм за інститутами та іншими галузевими структурними утвореннями.

Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного  права. Її деформація, руйнування —  аномалія, "хвороба" права, яка  може звести нанівець його регулятивні  можливості, перешкодити очікуваному  законодавцем соціальному результату. Соціальне призначення, соціальна  суть системи права — служити  нормативною базою, підмурівком  державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого впливу на них.

У науці трудового права  склалася загальна думка про те, що система трудового права структурно складається з Загальної та Особливої  частин. Усі правові норми, що визначають загальні положення в регулюванні  праці, належать до Загальної частини. Це норми, що визначають предмет, метод, принципи трудового права тощо.

З урахуванням викладеної аргументації про зміст предмета трудового права, ми вважаємо, що структура  трудового права України, що формується, складається з трьох частин: загальні положення; індивідуальне трудове  право; колективне трудове право.

Загальні положення містять  норми, що визначають предмет, сферу  дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, єдність  і диференціацію, суб'єктів трудового  права, їх правовий статус. Належне  місце в загальних положеннях має бути відведено нормам, які  закріплюють право на працю, його поняття, зміст, гарантії.