Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   РЕФЕРАТ

НА  ТЕМУ: «ПЕРЕКЛАД В УКРАЇНІ XX СТОЛІТТЯ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка 2 курсу

Інституту філології

Спеціальність:

Переклад з  французької мови

Литвин Ольга

 

 

 

 

 

             Київ 2012

ЗМІСТ  
Вступ..............................................................................................................  3-5 
Розділ 1. Історичні аспекти перекладознавства...................................5-9 
1.1 Переодизація становлення українського перекладу…………………6-9 
1.2   Історичні основи перекладу в Україні XX століття……………………..5-7

Розділ 2. Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст. ……….………...9-11 
Висновок...........................................................................................................11-12 
Список використаної літератури.......................................................................13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Історія перекладознавства  – наукова дисципліна, яка вивчає розвиток теоретичного осмислення перекладу  як важливого чинника на всіх етапах існування різномовного спілкування. Вона є окремим розділом перекладознавства, найтісніше пов'язаним з історичною наукою. Дослідження з історії  українського художнього перекладу  певною мірою сприяли обґрунтуванню  деяких аспектів історії українського перекладознавства. Від 1990-х років  стало можливим включати до історії  перекладознавства праці, імена  та напрями, яких не досліджували через  політичні обставини. В українську науку введено факти з історії  перекладознавства початку ХХ ст., повернено праці репресованих та невизнаних дослідників, залучено дослідження  західноукраїнських науковців міжвоєнного  періоду.           ХХ сторіччя – час надзвичайно активного розвитку філології, перетворення її на міждисциплінарну галузь знань. Такий розвиток позначився і на перекладознавстві, розширюючи його терміносистему й поняттєвий апарат та збагачуючи аналітичний інструментарій. Оскільки художній переклад був визначальним у творенні української національної культури і подекуди мав сприятливі умови для розвитку, українські дослідники намагалися теоретично осмислити поточні літературні процеси та вплинути на їх подальший поступ. І. Я. Франко, М. К. Зеров, О. М. Фінкель, В. М. Державин, М. Т. Рильський, О. Л. Кундзіч, Г. П. Кочур, В. В. Коптілов, О. І. Чередниченко, В. І. Карабан, Р. П. Зорівчак, М. О. Новикова, А. О. Содомора розвинули українське перекладознавство від його утвердження у першій чверті ХХ ст. до високого професійного рівня кінця ХХ ст. Водночас, чимало фактів його розвитку ще не стали загальновідомими внаслідок умов, що регламентували використання минулих досліджень. Це особливо стосується міжвоєнного періоду української історії.      Таким чином, можна визначити основну мету даного дослідження: осмислення історії українського перекладознавства ХХ ст. як цілісного процесу та невід'ємного складника історії національної науки й культури.  Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:             -  дослідити історичні аспекти перекладознавства;     - систематизувати факти з історії українського перекладознавства                 ХХ ст.;             - випрацювати критерії періодизації українського перекладознавства;  - визначити періоди розвитку українського перекладознавства ХХ ст. та виокремити основні аспекти кожного періоду;       Об'єкт дослідження – розвиток українського перекладознавства ХХ ст. Предмет дослідження – українське перекладознавство ХХ ст., його періодизація, становлення та розвиток.       У другій половині бурхливого двадцятого сторіччя, зокрема в його останні десятиріччя, надзвичайно інтенсифікувалися міжнародні контакти в усіх галузях політичного, економічного, культурного та суспільного життя. Науково-технічний прогрес супроводжується так званим «інформаційним вибухом». Світ охоплений різноманітними конференціями, симпозіумами, форумами за участю сотень і тисяч осіб. Наша реактивна доба зрушила з місця мільйони людей.         Першим наслідком «інформаційного виверження» став «перекладацький вибух». Нові течії у всьому світі були б немислимі без перекладачів. Водночас, дуже змінився сам характер їхньої праці. Значно зросла кількість науково-технічних перекладів (з підрозділами: технічні, медичні, економічно-комерційні, юридично-законодавчі та iн.), виділилися окремо усні та письмові перекладачі конференцій, без яких були б неможливі будь-які міжнародні зв'язки. Під час судового процесу над фашистськими воєнними злочинцями, що відбувався у 1945 - 1946 рр. у Нюрнберзі в Міжнародному Військовому Трубуналі, уперше було застосовано синхронний переклад. Керував синхроністами перекладач Президента Айзенгауера – полковник Л. Достер. У 1946 р. Організація Об'єднаних Націй перейшла на синхронний переклад. З роками він набув надзвичайного поширення.            Перекладачі безпосереднього спілкування, теле- та кіноперекладачі, перекладачі моніторної служби, телефонні перекладачі, перекладачі судів та трибуналів, дипломатичні перекладачі - ось яке розмаїття характеризує професію перекладача в наші дні. Нашим повсякденням стали також комп'ютерний переклад, електронна пошта, започаткована 1972 р., та інтернет.                Значно професіоналізувалася праця перекладачів. Зросли й вимоги до її якостi. Усе глибше усвідомлюють фахівці, що перекладений текст може мати значущий вплив на певні політичні ухвали чи розвиток технологічних процесів, і, отже, навіть мінімальна семантична похибка в перекладі може спричинитися до серйозних матеріальних або моральних втрат, мати небезпечні наслідки. Таким чином зростає, стає прискіпливішою увага перекладача до тексту-джерела. Знову ж таки, тексти стають усе більш фаховими, сповненими термінів та термінологічних сполук, часто, на жаль, полісемантичних. Водночас, виникає і вимога, так би мовити, "лінгвістичної" універсальності. Від професійного перекладача за наших часів вимагається, щоб він активно володів усіма мовними стилями та їхніми видозмінами, бо автором тексту-джерела може бути і витончений стиліст, і напівграмотний прохач чи позивач. Текст часто містить чимало алюзій, абревіатур, архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, волаючих імен, каламбурів, явищ вертикального контексту чи інших складних лінгвальних одиниць. Інколи усні перекладачі змушені долати малограмотне мовлення, зокрема коли їхніми клієнтами є іноземці, що користуються під час офіційних зустрічей не рідною мовою, а іншою, поширенішою, якою володіють не в повному обсязі. Для такої професії потрібні і талант, і велика відданість справі, і колосальні знання, бо майже завжди йдеться не про переклад з мови на мову, а з культури на культуру.

Розділ 1. Історичні  аспекти перекладознавства в Україні

Історія українського перекладу  має свої особливості порівняно  із класичною схемою більшості європейських літератур: спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, тоді сучасників і загалом авторів національних літератур. Українська перекладацька традиція – багатовікова. Історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною                   творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність. Слушно писав один із найвидатніших українських перекладачів ХІХ ст. М. Старицький у «Заспіві» до власного перекладу романтичної поеми Дж. Г. Байрона «Мазепа»: 

Британця пісню голосну  

Я переклав на рідну мову,

Щоб неокриленому Слову 

Добути силу чарівну

Історія українського перекладознавства  – це галузь перекладознавства, яка  вивчає формування та розвиток теорії, історії, критики та дидактики перекладу  в рамках української наукової школи.       Перекладознавча концепція І. Я. Франка (1880-1910-і рр.) цілісно охопила проблеми техніки перекладу, перекладознавчого аналізу та соціології перекладу, які у своїй суті представляють фундаментальні питання теорії, критики та історії перекладу. Оскільки І. Я. Франко – основоположник українського перекладознавства, то можна вважати, що перекладознавство як окрема наукова дисципліна в Україні започатковується у 1880-і рр.  

Перший період українського перекладознавства охоплює час  наукової діяльності літературознавців  від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження  І. Я. Франка. Це – критико-теоретичний період, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок) тощо.

Другий період – становлення  перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) – вагомий для українського перекладознавства. Дослідники розглядали, як український читач сприйме  переклади – із часової перспективи (Г. М. Іваниця) чи просторової (Іван Кулик). Такі розв'язки модифікували вибір  перекладацької стратегії. Науковці також  досліджували переклади в діахронному  плані, намагаючись визначити, які  давні переклади можна рекомендувати  сучасному читачеві. Саме історичні  дослідження могли засвідчити місце  перекладної літератури у цільовій культурі                          (М. К. Зеров, В. М. Державин), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), з'ясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди (П. І. Тиховський, Л. Арасимович). До становлення історії перекладу як окремої дисципліни найбільше причинився М. К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. охоплював перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури та формулював окремі критерії для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. О. М. Фінкель розвинув лінгвостилістичну концепцію перекладу, у межах якої виділено три види перекладу – прозовий нехудожній, прозовий художній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, адже запропоновано напрями майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності та досліджено явище автоперекладу.

Третій період українського перекладознавства (після Другої світової війни до початку 1970-х рр.) – становлення  українського перекладознавства у  всесоюзному контексті – частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Посилюється мовознавчий  аспект у теорії перекладу (статті Є. І. Старинкевич 1946-1947 рр.). Історія перекладу  спершу розвивалася в напрямку слов'янських  мов та літератур, оскільки саме ця тематика охоплювала зв'язки української  літератури з російською та літературами так званих країн народної демократії. І тільки під час хрущовської відлиги активізувалися вивчення зв'язків із західноєвропейськими літературами.           Г. П. Кочур представив у загальних рисах концепцію історії українського художнього перекладу, а його деякі статті, позначені науковою відвагою їхнього автора, могли б стати розділами окремого підручника. Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова. М. Т. Рильський акцентував на лексико-семантичному збагаченні цільової мови, використовуючи концепцію М. К. Зерова про розвиток високого стилю української літературної мови, а також суттєво доповнив віршову теорію перекладу студіями з граматичних проблем перекладу.

Саме тоді сформувалося радянське  перекладознавство як єдина наукова  система. Провідне місце належало російській школі, принципи якої використовувала  й українська школа, хоча тлумачила  їх по-своєму. Зокрема в дискусії про буквалізм О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк звертали увагу на адекватну  інтерпретацію текстів та на правильність української мови, ведучи таким чином  і теоретичну дискусію, і чинячи опір русифікаторській політиці режиму. Тримаючи в полі зору естетику художнього твору і водночас його мовну структуру, українські дослідники завжди розглядали мово- та літературознавчі пошуки як рівноцінні для розвитку теорії перекладу.                 В. В. Коптілов систематизував та осмислив здобутки повоєнного українського перекладознавства, обґрунтував основні поняття, терміни та положення перекладознавства, визначив його місце серед інших філологічних дисциплін, удосконалив методику перекладознавчого аналізу. Його праці забезпечили надійні підвалини для подальшого розвитку перекладознавства.

Перекладознавчі дослідження  останньої чверті ХХ ст. виділено в  окремий період – перетворення перекладознавства  на міждисциплінарну галузь знань. Розширення методик перекладознавчого аналізу  сприяло удосконаленню терміносистеми та аналітичного апарату перекладознавства. Розвиток інтерпретаційно-культурологічного  підходу до перекладу передбачав поглиблення проблематики перекладацьких рішень та норм з погляду цільової літератури й культури. Охоплено широкий  спектр проблем міждисциплінарного характеру.

Дослідження з історії  перекладу активізувалися від 1990-х  р. Переклад почали розглядати як націєтворчий чинник, як чинник утвердження українства. Ідеї таких досліджень запозичували з лінгвокультурології та теорії полісистеми. Застосувати отримані результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної історії української  літератури, історії української  культури. Затвердження державного статусу  української мови на території України  сприяло становленню її як мови науки  й техніки, а це стимулювало дослідження  у галузі перекладу термінів, відтворення  звучання іншомовних власних назв українською  мовою та українських – іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках  із перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною. 

Розділ 2. Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст. 

Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст. надзвичайно багата. Переклад як складне суспільне та філологічне явище досліджували І. Я. Франко, М. К. Зеров, В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет. Саме їхні праці  розпочали дискусію про жанри  перекладу, яка і до сьогодні залишається  в центрі теоретичних пошуків. Над  усталенням жанрології перекладу працювали  В. В. Коптілов, М. О. Новикова, О. І. Чередниченко,              О. В. Дзера. Різними були аксіологічні критерії перекладу – вірність (П. О. Богацький, В. М. Гнатюк, А. Ю. Кримський, М. Т. Рильський, Б. Ф. Якубський), точність (М. Т. Рильський), адекватність (Ю. О. Жлуктенко, Я. Г. Коваль, О. С. Медвідь, М. О. Новикова) і еквівалентність (Л. Б. Алефиренко, С. М. Желізна, Ю. О. Жлуктенко, М. О. Новикова). Найбільше праць присвячено різним аспектам віршованого перекладу – історичному (М. К. Зеров, В. В. Коптілов, Г. П. Кочур, О. В. Дзера), просодичному (М. Т. Рильський, Борис Тен), інтерпретаційному (М. О. Новикова) та ін. Питання прозового перекладу опрацьовували О. М. Фінкель, О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк, Л. А. Гаєвий та ін. Хоча науково-технічний переклад не часто був об'єктом дослідження, праці Е. Ф. Скороходька, В. І. Карабана, Т. Р. Кияка, Ф. А. Циткіної засвідчують його високий розвиток. У другій половині ХХ ст. розвинулася мовознавча тематика перекладознавства. Загальні оглядові роботи (Є. І. Старинкевич та М. Т. Рильського) поглиблюються тематичними дослідженнями про переклад фразеологізмів та реалій (Р. П. Зорівчак), просторіччя і жаргону (О. С. Медвідь, В. І. Грицютенко), інверсії (Н. М. Балаян) тощо. Лінгвостилістика відкрила нові шляхи для дослідження словесного образу (П. О. Бех, Л. Л. Букрєєва, Г. М. Дима, Р. П. Зорівчак, О. І. Чередниченко). Лінгвокультурологічні особливості перекладу активно вивчали в останній чверті ХХ ст. М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, І. М. Шама. Дидактику перекладу теоретично осмислювали О. М. Фінкель, О. І. Чередниченко, Р. П. Зорівчак, чиї дослідження доповнюють практичні посібники Ю. О. Жлуктенка, В. І. Карабана, Я. Г. Коваля, І. В. Корунця, О. М. Панасьєва, О. Є. Семенця, О. І. Чередниченка.

Націєтворче значення перекладу  не завжди можна було вивчати, хоча воно було засадничим для української  культури ХХ ст. Такі дослідження започаткував І. Я. Франко та продовжили М. К. Зеров, О. І. Білецький, частково В. М. Державин, Г. П. Кочур. В останнє десятиріччя  ХХ ст. цю тематику ґрунтовно опрацьовують Р. П. Зорівчак, М. Н. Москаленко, М. О. Новикова, М. В. Стріха, О. І. Чередниченко. Перекладознавче  шевченкознавство – одна з найпопулярніших  тем, починаючи від студій Івана  Кулика, Г. Й. Майфета, Л. Ю. Луціва, Ілька  Борщака, Є. Ф. Маланюка, П. І. Зайцева, І. Дубицького, Р. С. Смаль-Стоцького. Після  Другої світової війни такі публікації містили збірники щорічної шевченківської конференції під керівництвом Є. П. Кирилюка. З'являлися також монографії (Я. М. Погребенник, В. П. Фурніки) та дисертації (Г. М. Дими, О. В. Жомніра, Л. М. Задорожної, Р. П. Зорівчак, О. О. Миронова, М. М. Павлюка). Чимало уваги дослідники приділяли  перекладам Біблії (І. І. Огієнко, М. І. Сагарда, В. І. Сулима), античної літератури (Борис  Тен, Є. М. Грицак, Є. Ю. Пеленський, А. О. Содомора) і творів В. Шекспіра (М. Т. Ажнюк, В. Ф. Лазурський, С. І. Ткаченко, І. Я. Франко, М. С. Шаповалова).

 

Висновок

 

Упродовж ХХ ст. українське перекладознавство здолало довгий і складний шлях. Не всі перекладознавчі  дослідження вдалося виявити  і належно опрацювати. Зокрема  варто дослідити творчий доробок  перекладачів відповідно до їхніх теоретичних  концепцій, використати багатий  епістолярій; потрібно осмислити наукові  здобутки української діаспори. Однак  уже проаналізований матеріал свідчить про унікальність та високий рівень української школи перекладознавства, що посідає самостійне місце. 

Критерії періодизації українського перекладознавства визначаються: загальнотеоретичним  рівнем дослідження (вироблення методологічних принципів оцінки якості перекладів, зокрема з погляду їх сучасників та в історично-літературній перспективі), характером теоретичних публікацій і перекладної літератури, а також  суспільно-історичними чинниками.

Публікації з питань перекладу  початку ХХ ст. – це здебільшого  рецензії, які інколи виходили за межі жанру й містили чимало узагальнень  теоретичного характеру. Головні теми публікацій – відтворення поетики  Т. Г. Шевченка у перекладах, біблійний  переклад, переклад дитячої літератури. Переклади сприяли чистоті та правильності української мови, яка  ставала найвагомішим чинником національного  єднання. Тому перший період – критико-теоретичний.

Національне відродження 1920-х  рр. стимулювало вивчення історико-соціологічних  аспектів перекладу: сприйняття перекладу  читачем, значення перекладної літератури для цільової культури, роль перекладача  в літературному процесі тощо. Завдяки М. К. Зерову, В. М. Державину, О. М. Фінкелю розвинуто лінгвостилістичний аспект перекладознавчого аналізу. Другий період – це становлення  перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні.