Способы выражения модальности при переводе с итальянского языка на украинский

Уперше питаня про співвідношення модальності та модусу було поставлено Ш.Баллі, який давав широке тлумачення категорії модальності, прирівнюючи  її до модусу і вважаючи, що найхарактерніше  ця категорія представлена у складнопідрядних реченнях в експліцитному вигляді, започаткувавши дослідження протиставлення у структурі висловлення диктуму та модусу ( термін dictum і modus були запозичені Ш.Баллі із середньовічної схоластики). Згідно Ш.Баллі речення поділялось на дві частини: диктум, що співвідноситься з ментальним процесом, в результаті якого виникає уявлення, та модус , що співвідноситься з ментальним процесом в результаті якого здійснюється операція над уявленням: «логічним і аналітичним вираженням модальності є модальне дієслово, а його суб’єктом – модальний суб’єкт; разом вони утворюють модус, що доповнює диктум» [13, с.44]. Модальне дієслово має диктум у якості об’єктного додатку [13, с. 115] і містить різноманітні відтінки, що позначають судження, почуття чи волевиявлення, між якими не існує чіткої межі [19, с. 44-45]. Модальність визначається Ш.Баллі як «мовна форма вираження інтелектуальної оцінки, або емоційної оцінки, або воле вияву». У загальному вигляді співвідношення між модусом та диктумом у Ш.Баллі зводиться до того, що диктум ототожнюється з ментальним процесом формування уявлення, а модус – з ментальним процесом операції над уявленням.

Проблема співвідношення диктуму і модусу у структурі висловлення, започаткована ще Ш.Баллі, проходить ряд етапів. У теоретичному синтаксисі в контексті зміни лінгвістичних парадигм здійснюється переорієнтація: від опису значення окремих складових речення (формальний аналіз) до аналізу висловлення (функціональний аналіз). Співвідношення модусу та диктуму пов’язується з теорією синтаксичної номінації, теорією референції (Г.Фреге, Р.Карнап), преференційно – денотативною концепцією семантики речення (В.Г. Гак, Н.Д. Арутюнова, О.В Падучева, Ю.С. Степанов, т.в. Булигіна), в якій розглядається передусім аспект співвідношення структури речення та його змісту. Наприкінці ХХ ст. виникає теорія комунікативного синтаксису, основним постулатом якої є теза про те, що співвідношення диктуму і модусу слід досліджувати з урахуванням багатьох аспектів : номінативного, структурного, семантичного, функціонального, комунікативного з орієнтацією на мовця, що здійснює висловлення про дійсність крізь призму своєї свідомості і невід’ємним компонентом аналізу [5, с238]; [23, с14]. У сучасній лінгвістиці велика кількість досліджень є спрямованою на розмежування модальності та модусу, визначення обсягу мовних явищ, закріплених за однією з цих категорій. Так, В.Д. Шинкарук уважає, що категорії модусу і модальності базуються на принципі комунікативної орієнтації (модус установлює відношення до адресата, адресанта, предмету комунікації, змісту висловлення та його мовного оформлення, в той час як модальність виражає відношення адресату до змісту висловлення з погляду реальності та ірреальності [3,с. 54]. Вважаємо, що автор звужує обсяг категорії модальності, оскільки реальність та ірреальність є лише одним з аспектів модальності. На наш погляд, доцільним є не розведення модусу та модальності за протилежними полюсами, а їх зближення. [5, с.12].

Значний вплив на визначення та подальше дослідження категорії  модальності мали праці Ш.Баллі в європейському мовознавстві та праці В.В. Виноградова у русистиці. В.В. Виноградов визначав модальність як основну мовну категорію, властиву різним мовам, що має специфічні засоби вираження у залежності від системи конкретної мови, підкреслюючи, що ця категорія «охоплює всю таканину мовлення» [12, с. 57]. Слід зазначити, що питання про зміст категорій модусу та модальності не має однозначного вирішення у сучасній лінгвістиці, що пов’язано зі складністю та багатоаспектністю зазначених категорій та різних концепціях авторів.

Згідно концепції В.Г. Гака, категорія модусу відображає різні складові комунікативного  акту і включає: 1) відповідність  предикації дійсності, що включає категорію  модальності (дійсність та можливість, впевненість та невпевненість, а  також ствердження та заперечення); 2) комунікативну настанову висловлення (розповідь, питання, побажання, спонукання); 3) інформативну настанову висловлення; 4)структуру мовленнєвого акту (особа, що є відправником комунікаці); 5)умови  мовленнєвого акту, що пов’язані з соціальним аспектом комунікації; 6)емотивність [11, с.19-26]. Ми б утрималися від віднесення до модальності комунікативної функції висловлення: адже цільова установка мовлення (повідомлення, питання, спонукання) формує різні види не модальності, а комунікації [Панфилов 1971, с. 178]; [23, с.68]. Безперечно комунікація є невід’ємним складником модальності як багатоаспектного явища, але не ототожнюється з модальністю [5, с. 13].

В.З. Панфілов, зазначаючи, що модальність є об’єктом дослідження як логіки, так і лінгвістики, стверджує, що у логіці вона розглядається в аспекті ознаки судження як форми мислення, а в лінгвістиці – як характеристика мовної одиниці – речення, тому при розгляді лінгвістичної категорії модальності слід ураховувати дані аналізу модальності як категорії логіки [16 с. 159]. Так, судження в логіці як пропозиційна функція відображає характер об’єктивних зв’язків дійсності; судження як суб’єктно-предикатна структура у залежності від спрямованості пізнавального процесу  здійснює членування позамовної реальності, виділяючи предмет думки та приписуючи йому ознаку і відображаючи різні складові ситуації дійсності. Судження як пропозиційна функція та його суб’єктно-предикатна структура як поняття логіки екстраполюються на структуру речення, отримуючи відображення в його синтаксичному та логіко-граматичному членуванні, при чому як думці, так і реченню, в якому вона знаходить формальне вираження, властива предикативність. Виходячи з зіставлення судження влогіці та речення в мові, В.З. Панфілов виділяє такі види модальності: 1) Об’єктивну (онтологічну), що відображає характер об’єктивних зв’язків дійсності як можливі, дійсні та необхідні; 2) суб’єктивну (персуазивну), що виражає оцінку мовцем характеру пізнаності зазначених зв’язків, що поділяється на проблематичну, просту й категоричну достовірність [16, с 37-39]. Крім того, зазначається, що суб’єктивна модальність як відображення ступеня пізнаності об’єктивної дійсності мовцем може бути градуйованою: від достовірних до імовірних суджень або від достовірних до відносно достовірних, імовірних і проблематичних [5, с.14].

Отже, основними видами модальних  значень, що виділяють в лінгвістиці, є: 1)оцінка мовцем змісту висловлення  з погляду реальності\ірреальності; 2) оцінка ситуації висловлювання з  погляду можливості\ необхідності\ бажаності; 3) оцінка мовцем ступеня  впевненості у висловленні; 4) комунікативна  функція висловлення, що визначається цільовою настановою мовця; 5) ствердження \ заперечення об’єктивних зв’язків між об’єктами, явищами, подіями; 6) емоційна \ якісна оцінка висловлення [24 с .68]. При цьому модальність розглядається як категорія, що має статус мовної універсалії і включає широкий діапазон «явищ, неоднорідних за смисловим обсягом, граматичними властивостями та ступенем їх оформленості на різних рівнях мовної структури». Модальність розглядається  з фокусуванням уваги на одному з її аспектів (онтологічному, гносеологічному, комунікативному) при абстрагуванні від інших, що призводить до атомістичного розуміння модальності.

   Зміна парадигм  лінгвістичних знань впливає  на визначення категорії модальності  та її обсягу. У структуралізмі  модальність розумілась як суто  морфологічна категорія, що ототожнювалась  в основному з дієслівним способом. Функціональна переорієнтація лінгвістичних  досліджень приводить до вивчення  взаємодії модальності з категоріями  лінгвопрагматики, пов’язаними з умовами комунікативної ситуації, та до виникнення теорії функціонально-семантичного поля. Різноманітність визначень модальності, як і їх диференційних чинників, свідчить про необхідність створення єдиної інтегративної теорії модальності, що пояснювала б усі «атомістичні» визначення.

З огляду на усі аспекти  дослідження модальності та модусу різними науковцями впродовж багатьох років, за їх визначенням можна припустити, що модус є категорією з високою  інформативною щільністю, а модальність  є категорією дисперсною. Згадаємо слова Ш.Баллі про те, що модальність  у широкому розумінні є модусом  [26, с. 25]. Чинники позамовної ситуації, що містяться в основі визначення дієслівного способу, є здебільшого вербалізованими у межах одного висловлення, у той час як чинники, що містяться в основі ідентифікації модальної одиниці, зіставлення з модальним значенням певного поля, окреслення смислової структури модальність і модус є категоріями, що не протиставляються, а доповнюють одна одну. [5, с.28].

1.2. Перцептивний  модус і модель сенсорно –рефлективного  синтезу

Перцептивний модус пов’язаний з кореферентною дійсності перцептивною ситуацією, тобто йдеться про сприйняття. У філософському аспекті йдеться про тип відношень об’єктивної дійсності суб’єкта з природою, який виступає її невід’ємною частиною. Базова модель світосприйняття є міфологічною і ґрунтується на єдності людини і космосу [13, с. 47]; дія повторює архетип : «мотив, дія і мета утворюють нерозчленований комплекс» [1, с.17]. Сприйняття об’єднує людину з усією природою [3, с. 45]. Має місце єдність суб’єкта та буття, а категорії простору \ часу ще не вичленяються у свідомості суб’єкта.

Виникнення інтелекту  відбувається з відбиттям у структурі  свідомості суб’єкта зовнішнього світу та вичлененням себе як частини всесвіту. Бачення світу суб’єктом пов’язується з ідентифікацією об’єктів оточення [8, с. 56]. Єдність суб’єкта та буття розчленовується: буття сприймається не тільки як узагальнене абстрактне існування, а і як буття певного моменту, і для категоризації дійсності виникає потреба у категоріях простору і часу.

Перцептивна ситуація є власне ситуацією моменту мовлення, тут  і зараз. Ситуація hic et nunc (термін К.Бюлера) є конкретною, чуттєвою, що протікає у визначеному місці (hic) у режимі теперішнього актуального (nunc) і поміщається в ініціальну систему просторово-часових координат [22, с. 4]. З огляду на специфіку конкретності ситуації та відповідні особливості її параметрів просторово-часові координати, як правило, не фіксуються дейктичними мовними засобами: йдеться про нульову точку відліку. До речі, згідно нейрофізіологічних досліджень, «перцептивний момент», тобто фокусування уваги на певному фрагменті дійсності і обробка сенсорних сигналів триває 2-3 сек. [14, с.137].

Вихід за межі прототипної  ситуації перцепції відбувається поступово. Для просторового параметру (конкретного) має місце зміна маркування дейктичних відношень : окреслення меж простору [15, с.93] та вказування на наявність місцезнаходження у межах \ поза просторовими межами. Просторові відношення, що виходять за межі конкретної ситуації, маркуються дейктиком «там», що протиставляється hic ; проте у певних мовах існує розподіл: «там» на межі чуттєвого сприйняття, що ще сприймається сенсорно і «там» за межами чуттєвого сприйняття, що вже не сприймається сенсорно [11, с. 4-5]. Вираження цього типу відношень збереглося убагатьох мовах, здебільшого у реліктовій формі. Так, в нім. мові маємо da – dort ; в ісп. мові раніше вживалась форма eso на позначення об’єкта поряд з мовцем, що протиставлялась дейктику quello на позначення віддаленого об’єкта.

Отже, перцептивна ситуація, пов’язана з домінуючим модусом перцепції, містить такі основні параметри:

1) ситуативність hic et nunc : часовий план теперішнього актуального;

2) суб’єкт модальної оцінки, що є компонентом ситуації hic et nunc;

3) тенденція до моносуб’єктності: прототипно суб’єкт модальної оцінки оцінює власне відчуття та сприйняття;

4) у разі полісуб’єктності суб’єкт, що підлягає оцінці, є компонентом ситуації hic et nunc ;

5) при здійсненні модальної  оцінки опора здійснюється на  емпіричне сприйняття та емпіричні  знання [5, с.47].

Отже, прототипно має місце  єдність простору, часу, суб’єкта сприйняття, об’єкта сприйняття, а власне сприйняття відбувається у режимі нейтрального сканування дійсності: суб’єктом здійснюється інтерпретація інформації оточуючої дійсності на основі сенсорно – рефлективного синтезу. Характерною у цьому процесі є пасивність суб’єкта сприйняття.

Для модальних висловлювань на основі сенсорного сприйняття питання про істинність та хибність не ставиться: як зазначила Н.Д.Арутюнова: «сенсорна оцінка є завжди істинною» [12, с.191]. Чинники моралізації перцепції, що впливають на ускладнення оцінки фрагменту об’єктивної  дійсності з позицій істинності, визначаються у такий спосіб:

1) порушення відстані між мовцем - суб’єктом оцінки та суб’єктом \ об’єктом спостереження приводить до чуттєвого сприйняття з наявністю перешкод. У такому разі висловлення не містить екзистенційний предикат і зазнає семантичного маркування: вживається дієслово «видаватись», що є засобом вираження модального значення проблематичної достовірності у концепції Є.І.Беляєвої [13, с.169];

2) метафоричне порівняння (опозиція «істинність та хибність» містить імплікатуру суперечності);

3) оцінка психоемоційного стану як позаденотатної сутності (відмітимо, що можливим у цьому разі є також уживання екзистенційного предиката «бути»);

4) оцінка якісних \ абстрактних характеристик суб’єкта \ об’єкта, а не просторових, конкретних (даних перцепцій для цього недостатньо, тому суб’єктом модальної оцінки здійснюється також опора на вивідні знання: у перцептивному-рефлективному синтезі домінує рефлективний компонент; це висловлення типу «бути схожим на…+ діяльність, соціальний стан суб’єкта);

5) імплікація дій (перебігу подій). Даний параметр є максимальним відхиленням від прототипу: має місце вихід за межі ситуації теперішнього актуального; опора здійснюється на вивідні знання, а не на емпіричні. Модус теж не є нейтральним: в італійській мові, як і в решті романських мов, висловлення зазначеного типу маркуються кон’юктивом [5, с.48].

Таким чином, в основі моралізації  перцепції міститься сенсорна асиметричність ( - зростання відстані \ перешкоди при чуттєвому сприйнятті; - відсутність суб’єкта \ об’єкта сприйняття у полі зору мовця; - недостатність лише перцептивних даних для ствердження істинності пропозиції, що вимагає залучення вивідних знань і каузує зміщення від перцептивного до епістемічного модусу; - вихід за межі ситуації: реконструкція або прогнозування дій (перебігу подій). Асиметричність максимально зростає у разі імплікації дій (перебігу подій) як параметрів, максимально несумісних із перцептивною: типова перцепція є пасивною, а не активною діяльністю.

Відхилення від прототипу, що зумовлюється порушенням одного (кількох) указаних параметрів, приводить до моралізації висловлення, тобто  його переходу у площину маркованої модальності. Максимальне порушення  прототипних параметрів каузує: 1)зміщення від перцептивного модусу до епістемічного; 2)вживання модального маркера в  експліцитному модусі, що вказує на підвищення інформативної щільності; 3)трансформації нейтрального модусу (індикативу) у нейтральний (кон’юктив у романських мовах).