Після від’їзду
з Києва професора П.І. Броунова
у 1895 р. викладання метеорології та
керівництво метеорологічною обсерваторією
було доручено Й.Й. Косоногову.
Професор Й.Й.
Косоногов впродовж 20 років завідував
кафедрою фізичної географії, читав
лекції з метеорології та фізичної
географії. До 1902 р. Й.Й. Косоногов керував Придніпровською метеорологічною
мережею, яка в цей час складалася із 117
станцій та 700 спостережних пунктів. Згодом
він передав її Політехнічному інституту,
де з 1900 р. К.М. Жук організовував сільськогосподарське
науково-дослідне поле, яке було зразком
проведення агрометеорологічних спостережень.
У дореволюційний
період Київський університет не
готував географів, хоча фізична
географія як предмет була введена
до навчальних планів і викладалася
з перших років існування університету.
Найбільшого розвитку в цей період в університеті
набули метеорологія та кліматологія,
а також фізична географія. Вчені Київського
університету в особі М.П. Авенаріуса,
О.В. Клосовського, КМ. Жука, П.І. Броунова,
Й.Й. Косоногова та ін. зробили значний
внесок у розвиток вітчизняної географії.
Метеорологічною
обсерваторією університету з 1916 до
1919 р. керував Ч.Т. Бялобржевський.
Професор Й.Й.
Косоногов продовжував працювати
в Київському університеті і після
Жовтневої революції. У 1922 р. він
був обраний академіком Української Академії наук.
У період становлення
Радянської влади (1919-1924 рр.) підготовка
метеорологів у Київському університеті
здійснювалася завдяки зусиллям
відомого метеоролога, вихованця і
професора Дерптського (Тартуського)
університету Б.І. Срезневського, обраного в 1919 р. академіком
АН УССР у галузі геофізики.
На базі Метеорологічної
обсерваторії, очолюваної ним з 1920 р.,
Б.І. Срезневський організував актинометричні,
аерологічні, електрометеорологічні
та оптичні спостереження.В університеті
Б.І. Срезневський викладав метеорологію
та загальну геофізику. Власні його дослідження
були спрямовані на вивчення посушливості
та питань залежності вегетації рослин
й урожаю від умов погоди. Багато уваги
він приділяв вивченню випаровування
і побудував кілька типів пластинчатих
випаровувачів. Велику допомогу надавав
Б.І. Срезневський молодій Гідрометслужбі
України, консультуючи Бюро погоди, редагуючи
інструкції та посібники.
Б.І. Срезневський
— один з організаторів метеорологічної
служби в Україні. У 1920 р. він організував евапорометричні спостереження,
поновив куле-пілотні спостереження. У
1922 р. розпочав роботи з вимірювання сонячної
радіації, пізніше — з атмосферної оптики,
а у 1928 р. — з атмосферної електрики.
З 1921 р. Б.І. Срезневський
був науковим керівником бюро погоди. У 1926 р. організував
при Укрнауці науково-дослідну кафедру
геофізики та сільськогосподарської метеорології.За
синоптичні огляди погоди Б.І. Срезневський
був нагороджений премією ім. Ломоносова,
а за роботу про бурі на Чорному та Азовському
морях отримав ступінь доктора географічних
наук.У 1933 р. було створено геолого-географічний
факультет Київського університету, почав
працювати його географічний відділ.
Кліматичні
та метеорологічні дослідження факультету
очолив учень професора Й.Й. Косоногова та академіка АН УРСР Б.І.
Срезневського, вихованець Київського
університету професор І.К. Половко. У
цей період він опублікував монографію
про клімат Києва (1937 р.), вивчав сонячну
радіацію, тепловий стан ґрунту, випаровування
і вітровий режим України. І.К. Половко
обробив, підготував до друку і зробив
необхідні узагальнення матеріалів аерологічних
спостережень метеорологічної обсерваторії
за період 1918 - 1930 рр.
У цей час
значно покращилася матеріальна
база для практичної підготовки метеорологів
- крім Метеорологічної обсерваторії,
у Києві працювали кілька спеціалізованих
(відомчих) метеорологічних станцій та
Управління Гідрометеорологічної служби
Української РСР. До практичної роботи
на метеорологічних станціях та в обсерваторії
залучалися студенти університету. Поглиблення
їх фахової підготовки досягалося й за
рахунок спецкурсів, які читали співробітники
Гідрометеорологічного інституту та Управління
гідрометслужби УРСР. Серед студентів
великим авторитетом користувалися такі
викладачі, як М.І. Гук, М.В. Плесконосова
та ін.
Віроломний
напад фашистської Німеччини
на Радянський Союз і по-слідуюча тимчасова
окупація Києва викликали перерву
в роботі Київського університету та
навчанні студентів.Київський університет
було евакуйовано до Кзил-Орди, де було
створено Український університет,
який працював там до звільнення України.
Навчання студентів
Київського університету поновилося у
1944-1945 роках, після визволення міста
і відбудови його головного ("червоного")
корпусу. У 1944 р. як самостійний підрозділ
університету створюється географічний
факультет. У 1949 році на ньому відкриваються
ще три кафедри - геоморфології, гідрології
суші, а також метеорології та кліматології.Кафедру
метеорології та кліматології очолив
канд. фіз.-мат. наук професор І.К. Половко
- відомий вчений з питань загальної метеорології
й атмосферної електрики, кліматів Земної
кулі і клімату України.
Основні наукові
праці І.К. Половка присвячені проблемам
кліматоутворення України і, зокрема,
Києва, мікроклімату зрошуваних полів,
електричним явищам в атмосфері тощо.На
новоствореній кафедрі працювали також
доцент Г.Ф. Прихотько (пізніше він став
першим директором УкрНДГМІ), старший
викладач канд. с.-г. наук М.І. Гук (зав. відділом
УкрНДГМІ) та асистент Снесарєва Н.С.
Кафедра метеорології
та кліматології, продовжуючи кращі
традиції київської школи метеорологів
і кліматологів, розробляє проблеми агро-кліматичного
районування України, радіаційного і теплового
балансу (професори В.П. Попов та І.К. Половко,
доцент М.І. Щербань, кандидат географічних
наук П.І. Колісник), клімату і мікроклімату
Києва (М.І. Щербань), суховіїв (В.І. Ромушкевич)
та снігового покриву (М.М. Михайленко)
на території Україні.Члени кафедри метеорології
та кліматології виконали значну експериментальну
й експедиційну роботу з метою вивчення
випаровування в різних зонах України,
мікрокліматичних особливостей водойм,
зрошуваних ділянок, полезахисних лісових
смуг на півдні України, мікроклімату
Києва і Канівського району [8].
3.3. Палеогеографія,
геоморфологія
Світові тенденції
розвитку геоморфології та палеогеографії
проявили себе і в Україні. Науковими осередками
тривалий час, особливо наприкінці ХІХ
– першій половині XX ст., були університети.
Перші узагальнювальні
геоморфологічні праці, що стосувалися
території України, належать професору кафедри геології
Харківського університету І. Леваковському
(1863, 1869, 1870, 1889), який довів суттєву роль
водної ерозії у формуванні багатьох форм
рельєфу, виявив асиметрію долин, ще до
А.Тілло обґрунтував помилковість поглядів
про єдине Карпато-Уральське пасмо, виконав
перше геоморфологічне районування країни.
Тоді ж (1864, 1867) Н. Борисяк висвітлив особливості
рельєфу Ізюмського повіту, зафіксував
значне поширення валунів кристалічних
порід на Лівобережжі.
Учень І.
Леваковського, видатний геоморфолог та палеогеограф
О. Гуров досліджував терасовий рельєф
Середнього Дніпра, етапи розвитку рельєфу
Лівобережної України в неогені.
У 20-3 0-ті
роки XX ст. традиції Харківської
школи геоморфології продовжили
Д. Соболев і М. Дмитрієв. Д.
Соболев уклав один з перших узагальнених
описів рельєфу всієї України (1929), виявив
гляціодислокації та неогенові тераси,
зробив структурно-геоморфологічне районування
України, а також оригінально інтерпретував
відомості про рельєф Європи та склав
скульптурно-структурну карту Європи.
М. Дмитрієв
уточнив межі зледенінь та
дослідив їхній вплив на рельєф
України, розробив схему геоморфологічного
районування України, зрештою,
видав першу монографію про
рельєф УСРР (1936), разом із Д.
Соболевим та послідовниками
дослідив терасовий комплекс
рік басейнів Дніпра і Сіверського Дінця.
У другій
половині XX ст. структурно-геоморфологічний
аналіз теж на чільному місці:
за його допомогою С І. Проходський
виявив перспективні на нафту
і газ ділянки в рівнинній
частині України, по-новому відтворив етапність
геоморфогенезу у межах Дніпровсько-Донецької
западини. З ініціативи С.І. Проходського
його учні розпочали дослідження структури
флювіального рельєфу та широке впровадження
у геоморфологію математичного моделювання.
Зараз представника харківської школи
геоморфології І. Черваньова вважають
одним із засновників структуралізму
у вивченні морфології рельєфу та вчення
про самоорганізацію геоморфологічних
систем.
Поштовх
розвиткові геоморфологічних досліджень
надало створення при Київському університеті 1869
р. Товариства дослідників природи, головою
якого у 1877-1898 pp. був К. Феофілактов; він
вивчав відображення тектоніки в рельєфі
на прикладі Канівських дислокацій, походження
делювіальних утворень Київської і Полтавської
губерній. Учень К. Феофілактова П. Армашевський
значну кількість наукових праць присвятив
четвертинним відкладам України, він уважав,
що валунні відклади у басейні Дніпра
є наслідком перебування на цій території
льодовика.
Ще один
учень К. Феофілактова – П.
Тутковський – більшість праць
присвятив четвертинній геології України.
Світове визнання він здобув завдяки еоловій
гіпотезі утворення лесу; дослідженями
похованого рельєфу фундаменту Українського
Полісся заклав основи палеогеоморфології.
У працях П. Тутковського є початки структурної
геоморфології та морфокліматичної концепції.
Праці Б.
Лічкова, який працював у Київському
університеті в 1913-1927 pp., присвячені
геоморфології річкових долин
України, теорії зональності рельєфу
та її зв'язку з різними видами рухів на Землі, корелятивному
аналізу на підставі порівняння розвитку
денудаційного рельєфу Українського щита
й акумулятивного рельєфу Дніпровсько-Донецької
западини, ізостазії як наслідкові материкового
зледеніння.
Учення П.
Тутковського розвинув В. Крокос. Він уперше розробив детальну
стратиграфічну схему лесово-ґрунтової
серії України і на підставі її аналізу
запропонував вивчати вік річкових терас.
Учнями В. Крокоса були В. Бондарчук, Д.
Біленко, Л. Лепікаш, Г. Закревська, П. Заморій,
О. Каптаренко, І. Підоплічко та ін.
У Київському
університеті 1949 р. створено кафедру
геоморфології (зараз – землезнавства
та геоморфології). Її перший завідувач
– професор П. Заморій –
заклав основи морфолітогенетичного
аналізу, разом з І. Соколовським
започаткував в Україні новий напрям – неотектонічний
аналіз.
Тектоніка
належала до провідних напрямів
досліджень В. Бондарчука, який
одним з перших розробив метод
структурно-геоморфологічого аналізу,
обґрунтував принципи геоморфологічного
районування, уперше звернув увагу на геоморфологічні ознаки
активності локальних структур Придніпровської
низовини та їхній зв'язок з нафто газоносними
пастками [10].
Тоді ж
в університеті виконано значний
обсяг робіт з геоморфологічного
картографування території України
(П. Заморій, І. Рослий, Ю. Грубрін, Е. Палієнко).
О. Маринич
розробляв загальні та регіональні
проблеми геоморфології, уперше
виділив різновікові яруси рельєфу
платформної частини України.
І. Рослий займався одночасно
геоморфологічними і палеогеографічними
дослідженнями: структурною геоморфологією,
геоморфологічним картографуванням та
палеогеографією антропогену. Ю. Грубрін
розвивав морфоскульптурний напрям досліджень
рельєфу України, виділив етапи його розвитку.
Він є автором детального геоморфологічного
районування території України. Ю. Кошик
– один із засновників палеогеоморфологічного
напряму досліджень, автор та редактор
палеогеоморфологічних карт території
Українського щита, керівник палеогеоморфологічної
лабораторії, разом з В. Тимофєєвим та
С. Бортником розвивав новий підхід структурно-геоморфологічного
аналізу території України з виділенням
так званих кільцевих структур різних
таксонів.
Е. Палієнко
розвинув теоретичні засади інженерної
геоморфології. Саме під його
керівництвом з 1967 р. на кафедрі
проводять інженерно-геоморфологічні
дослідження. Уже розроблено їхню методику
та виконано інженерно-геоморфологічне
картографування, зокрема, Причорномор'я
та рівнинного Криму.
З 90-х років
XX ст. В. Стецюк розробляє еколого-геоморфологічний
напрям досліджень, застосовуючи теорію морфокліматичної
зональності з практичною метою.
До важливих
питань, над вирішенням яких сьогодні
працюють науковці кафедри землезнавства
та геоморфології Київського
університету, належать етапи вирівнювання
рельєфу, ярусність його будови, морфоструктури та морфоскульптури,
зональності екзогенного морфогенезу,
палеогеоморфологічний аналіз, розвиток
долинних систем, управління землекористуванням,
інженерна та екологічна геоморфологія,
донний морфолітогенез, морфоструктурний
аналіз кільцевих структур, дистанційні
методи геоморфологічних досліджень,
морфоструктурне моделювання.
Потужним
центром геоморфологічної науки
вже кілька десятиліть є відділ
геоморфології Інституту географії
НАН України, яким завідує В.
Палієнко. Пріоритетними для відділу геоморфології сьогодні
є дослідження регіональних морфо-структурних
та морфоскульптурних особливостей і
закономірностей проблем новітньої та
сучасної геодинаміки; просторових закономірностей
небезпечних природних та природно-техногенних
процесів, у тому числі на урбанізованих
територіях тощо.
Геоморфологічні
дослідження у Львівському університеті
розпочали учні відомого географа
і геоботаніка А. Ремана, засновника
кафедри географії (згодом Інституту):
Г. Величко вперше виконав природно-географічний
поділ Карпат і вперше використав
термін "бескид" для позначення певного
типу гір; академік С. Рудницький виявив,
що у бескидській частині басейну Дністра
є поверхні вирівнювання, а в горганській
– нема, з'ясував різний характер формування
річкових долин у цих частинах басейну,
виділив кілька денудаційно-акумулятивних
поверхонь у Закарпатті на різних гіпсометричних
рівнях, дослідив зледеніння на Сянсько-Дністерському
межиріччі; Е. Ромер виконав детальний
морфологічно-структурний аналіз гірських
груп Східних Карпат, розробив генетично-хронологічний
підхід для вивчення долини Дністра, висловив
оригінальну теорію татранської льодовикової
епохи з відмінним від альпійської перебігом
зледеніння.