Вступ до фаху

З 1974 р. по 1985 р. директором МГІ був академік АН УРСР Б. О. Нелепо. За цей період зусиллями  вчених МГІ були одержані фундаментальні результати у вивченні закономірностей формування клімату океану та його взаємодії з атмосферою, циркуляції вод тропічних регіонів, мезомасштабної та синоптичної мінливості гідрофізичних полів, їх тонкої структури, динаміки поверхневих і внутрішніх гравітаційних хвиль, а також у галузі гідрооптики, ізотопної та фізичної хімії моря. За цикл праць «Системні дослідження Тропічної Атлантики» співробітники МГІ Б. О. Нелепо, А. Г. Колесников, М. З. Хлистов, І. Є. Тимченко та О. О. Новоселов були відзначені Державною премією УРСР в 1979 р. Інтенсивно розвивалися роботи фізико-технічного профілю з метою створення нових вимірювальних та інформаційних систем. У ці роки були здійснені перші великомасштабні довгострокові експерименти з супутникової гідрофізики з використанням океанографічних ШСЗ, такі, що стали підґрунтям унікального за інформаційними можливостями наукового напряму. За цикл досліджень у галузі супутникової гідрофізики співробітники МГІ Б. О. Нелепо та Ю. В. Терьохін відзначені Державною премією СРСР в 1989 р.

З 1985 р. МГІ очолює академік НАН України В. М. Єремеєв. МГІ суттєво розширив спектр наукових досліджень еколого-океанографічного профілю, розгорнув масштабні роботи по вивиченню динаміки складних морських систем, моделюванню та контролю за їх станом та еволюцією, інформаційному і аналітичному супроводу та розвитку міждисциплінарного комплексного моніторингу океану. Відповідно до Міжурядової угоди в Ґвінейській Республіці Національною академією наук України, яку представляв Морський гідрофізичний інститут, був створений, а з 1983 по 1993 роки успішно функціонував у м. Конакрі спільний науково-дослідний центр для проведення досліджень у галузі океанографії, геліофізики та випробувань конструкційних матеріалів і виробів в умовах тропічного клімату. В 1993 р. зазначений центр був переданий у дар Ґвінейській Республиці. Були інтенсифіковані комплексні дослідження по вивченню закономірностей функціонування складних динамічних систем у широкому діапазоні просторово-часових масштабів, фізичної та фізико-хімічної взаємодії водного середовища з атмосферою і донними відкладеннями, геобіохімічної динаміки сірководневих зон. За цикл праць цього напряму в 1989 р. вчені МГІ В. М. Єремеєв, О. О. Безбородов, Л. М. Іванов були удостоєні премії ім. В. І. Вернадського НАН України в галузі геології, геохімії, геофізики і гідрофізики.

Морський гідрофізичний  інститут і його підрозділи нарівні  з Інститутом біології південних  морів НАН України і підрозділами ІБПМ НАНУ послужили базовими організаціями  для створення в 1999 р. Океанологічного центру НАН України, що об’єднав провідні морські колективи країни. Генеральним директором центру був призначений академік НАН України В. М. Єремеєв.

В останні роки дослідження колективу МГІ зосереджені  на комплексному вивченні Азово-Чорноморського басейну та окремих стратегічно важливих для України районів Світового океану. Метою цих робіт є створення наукових та технічних основ міждисциплінарного моніторингу, діагнозу і прогнозу стану морського середовища, глобальних та регіональних варіацій клімату, а також вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів, запобігання та зниження рівня негативних наслідків антропогенного впливу на прибережні акваторії.

Вчені МГІ НАН  України в рамках міжнародного наукового  співробітництва беруть активну участь у розробці теорії, технологічних модулів та вимірювальних технічних засобів щодо формування глобальної універсальної системи спостережень за станом Чорного моря. Створені нові морські прилади, інформаційно-вимірювальні комплекси, сформовані бази та банки даних океанографічних параметрів Чорного моря та Світового океану, технологічні компоненти супутникового контролю океанографічних та геофізичних об’єктів. Праці вчених МГІ в останні роки в галузі динаміки морських систем (академіки НАН В. І. Беляєв і В. М. Єремеєв), фізичної океанографії (академік НАНУ М. П. Булгаков, доктори наук С. Г. Богуславський, П. Д. Ломакін, А. Х. Дегтерьов), гідрофізики шельфу (член-кореспондент НАНУ В. О. Іванов, доктор наук В. І. Власенко), теорії поверхневих і внутрішніх хвиль (член-кореспондент НАНУ Л. В. Черкесов, доктори наук О. Є. Букатов, С. П. Доценко), супутникової океанології (доктори наук Г. К. Коротаєв, В. М. Кудрявцев, М. Є. Лі, В. О. Дулов), клімату морів і океанів (доктори наук В. В. Єфімов, М. А. Тимофеєв, О. Б. Полонський), циркуляції морів і океанів (доктори наук В. В. Книш, Н. Б. Шапіро, С. Г. Демишев, С. М. Булгаков), системного аналізу морського середовища (доктор наук І. Е. Тимченко), хімічної океанографії (доктор наук С. К. Коновалов), морських інформаційних систем і технологій (доктор наук О. М. Суворов), автоматизації гідрофізичних досліджень (доктори наук В. О. Райський, В. М. Кушнір), дрифтерних технологій дослідження морського середовища (доктор наук С. В. Мотижев) широко відомі як у нашій країні, так і за рубежем.

На базі МГІ  працює Комісія з проблем Світового  океану при Президії НАН України, яка здійснює координацію усіх фундаментальних  океанологічних досліджень в Україні, а також Координаційна рада по створенню національної компоненти Глобальної системи спостережень Чорного моря.

В 1992-2002 роках  інститут був ініціатором, учасником  та головним виконавцем більш як 20 національних, відомчих та міжнародних програм  та проектів, у т. ч. по лінії ООН, ЮНЕСКО, Глобального фонду навколишнього середовища, ЄС, НАТО, Фонду цивільних досліджень США, міжнародного Українського науково-технічного центру та інших. Вченими МГІ НАН України за цей період отримано понад 40 індивідуальних та колективних грантів міжнародних наукових фондів, центрів та організацій [28].

3.5  Біогеографія

Історія розвитку біогеографії в Україні розділяється на 6 етапів. Конкретно вітчизняними вченими територія України починається досліджуватись тільки з третього етапу.

Українську  епоху біогеографічних досліджень відкрив вчений, що вивчав  біоту України  -  перший професор зоології Київського університету А. Андржейовський (1785–1868). Його праці присвячені флорі й фауні України. Вчений зібрав великий гербарій, який складався з 10 тис. рослин. Його вважають одним з перших палеонтологів, який описав і систематизував велику кількість викопних молюсків і земноводних. У працях А.Андржейовського містяться думки про змінність видів унаслідок зміни природного середовища. Він також вивчав географічне поширення організмів та їхню екологію.

Четвертий період вирізняється цілою когортою визначних  дослідників біоти України. Серед  них такі відомі постаті, як В. Докучаєв, А. Реман, В. Липський, Й. Пачоський, Г. Танфілєв, В. Талієв та багато інших. Якщо праці  В. Докучаєва “Наши степи прежде и теперь”, “Руський чорнозем” є загальновідомими, виконаними на підставі досліджень полтавських чорноземів, то праці польського вченого А. Ремана менше відомі в Україні. Зауважимо, що А. Реман є засновником кафедри географії Львівського університету  (1882), відомий флорист, систематик і ботаніко-географ, який досліджував терени південної і західної України, а також Кавказ, Південну Аф-рику, куди здійснив дві експедиції, суттєво розширивши знання про флору цих регіонів.

Багато вчених з цієї кагорти розпочинали свої студії біоти в останній четверті XIX ст. і продовжували їх у наступному п’ятому періоді, тобто у першій половині XX ст. Серед них відомий ботаніко-географ і флорист В. Липський (1863–1937), який досліджував терени України і Молдови, Кавказу і Середньої Азії, Великих Зондських островів і Північної Африки. Цей видатний вчений описав чотири нових роди і понад 200 нових видів та різновидів рослин, що є значним внеском у ботанічну й біогеографічну науку. Його іменем названо 45 видів рослин. В. Липський був не тільки визначним вченим, а й організатором науки. З 1919 року він – академік, у 1921–22 – віце-президент, а в 1922–1928 рр. – президент Всеукраїнської академії наук. Згодом вчений очолює Одеський ботанічний сад, вивчає водорості Чорного моря. Й. Пачоський присвятив вивченню флори і фітоценозів України чимало праць. Його монографії “Причорноморські степи”  (1908), “Херсонська флора”  (1914), “Основи фітосо-ціоценології” (1921) та інші написані на матеріалах дослідження теренів України. Завдяки науковому доробку Й. Пачоського вважають одним з найвидатніших дослідників цього періоду.Варто назвати фундаментальні праці Є. Лавренка, присвячені картографуванню рослинності світу, вивченню рослинності арідних і субарідних територій Євразії, О. Фоміна “Флора України” (Т. 1, 1926), Є. Алексеєва “Типи українського лісу” (1928), М. Мельника “Українська номенклатура вищих рослин” (1922), В. Попова і В. Семиренка (1929), які виконали природно- історичне районування для обґрунтування розміщення садових культур.В. Станчинський пропонує поняття “біогеоценоз”. У статті “До розуміння біогеоценоза” (1933) він з’ясовує сутність цього поняття та його співвідношення з раніше запропонованими “біоценоз”, “фітосоціоценоз” та ін. Західні терени України у міжвоєнний період досліджували українські (М. Козій) та польські (В. Шафер) вчені.

Сучасні біогеографічні дослідження в Україні проводять  вчені академічних та університетських закладів. Їхніми зусиллями завершено  багатотомне видання флори і  фауни України, проведено геоботанічне районування та видано серію карт рослинності заповідних об’єктів.

У цей період видано “Визначник рослин України” (1964), “Определитель высших растений Украины” (1987), “Рослинність УРСР” у чотирьох томах (Природні луки; Болота; Ліси; Луки; Степи, кам’янисті відслонення, піски), “Ліси України” (А. Солдатов, С. Тюков, М. Туркевич, 1960), “Болота УРСР” (Є. Брадіс, Г. Бачуріна, 1969), “Лісові ресурси України, їх охорона і використання” (С. Генсірук, В. Бондар, 1973); “Геоботанічне районування Української РСР” (1977) і “Географія рослинного покриву України” (Ю. Шеляг-Сосонко, В. Осичнюк, Т. Андрієнко та ін., 1982).

В останній період видано праці професорів С. Генсірука  “Ліси України” (1992, 2002), С. Генсірука, М. Нижник “Географія лісових ресурсів України” (1996), М. Голубця “Від біосфери до соціосфери” (1997), “Плівка життя” (1997), “Екосистемологія” (2000), у яких досліджуються теоретичні проблеми біоценології та екосистемології [1, 30].

3.6 Ґрунтознавство

Перші відомості  про грунтовий покрив України  відносяться до початку XIX ст., коли на основі кадастрових даних були складені грунтові карти Європейської Росії. Розвиток географії й картографії грунтів України пов'язаний з дослідженнями В.В.Докучаєва в Полтавській губернії в 1888-1894 pp. Вони дали можливість установити географічні й топографічні закономірності грунтового покриву лівобережного Лісостепу. Знання про грунти України значно розширились у результаті польових обстежень у Чернігівській області (Б.Б.Полинов, К.Г.Білоусов), Таврійської (М.К.Клєпінін, М.С.Федоровський), Київської (М.І.Фролов), Волинської (Ф.І.Левченко), Катеринославської (В.В.Курилов), Подільської, Херсонської та Харківської (А.І.Набоких, М.Ф.Колоколов) губерніях. У 1926-1928 pp. у республіці обстежені грунти на значній території лісостепової й степової зон (В.І.Крокос, Д.К.Біленко, Н.Б.Вернандер та ін.). Отримані дані послужили основою для складання в 1928 р. Науковим комітетом Наркомзему УРСР першої оглядової грунтової карти республіки в масштабі 1:1000000. Необхідність детальних знань про грунтовий покрив і агровиробничу характеристику грунтів кожного господарства зумовила в 1931-1932 pp. проведення агроінвентаризації грунтів, а в 1934-1935 pp. – обстеження орних угідь буряківничих господарств республіки, в результаті чого були складені великомасштабні грунтові карти господарств, а також грунтово-агрохімічна карта буряківничих районів України в масштабі 1:420000 (П.А.Власюк, І.І.Канівець та ін.). У 1935 р. була складена нова оглядова карта України (О.М.Грінченко, Г.С.Гринь, М.К.Крупський тощо). На Україні, починаючи з 1957 p., були розгорнуті великі грунтово-картографічні роботи з дослідження грунтів і складання грунтових карт у кожному господарстві. Ці роботи, в яких брало участь близько 1900 спеціалістів, проведені на площі 30 млн. га в 7000 господарств. У "Методиці крупномасштабного обстеження грунтів колгоспів і радгоспів Української РСР" (1958) на високому науковому рівні подані організаційна структура грунтових вишукувань, номенклатура й діагностика, агровиробниче групування грунтів. Кожне господарство країни отримало грунтову карту в масштабі 1:10000 або 1:25000 із комплектом картограм і пояснювальний текст до них. У результаті узагальнення матеріалів великомасштабних грунтових досліджень складені карти районів, областей і республіки в цілому.

 Великомасштабні  грунтові дослідження землекористувань  колгоспів і радгоспів на території  УРСР у той час вважалися  практично закінченими. Але все  ж таки і в наступні роки  продовжились з метою уточнення  та коректування великомасштабних  грунтових карт, на основі яких створюють зведені середньомасштабні районні грунтові карти. Ці карти необхідні при складанні генеральних схем використання земельних ресурсів районів і області, при розробці і здійсненні заходів по охороні грунтів від ерозії, при проектуванні меліорації, розміщенні сільськогосподарських культур, для диференціації системи землеволодінь. В Україні складено грунтову карту, також складені й передані сільськогосподарським підприємствам грунтові плани господарств, що вплинуло на підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Складені й передані господарствам картограми: а)вмісту гумусу; б)кислотності й лужності; в)умісту доступного рослинам калію; г) умісту доступного рослинам фосфору.

 На базі  грунтових і агрохімічних досліджень  розроблені заходи з підвищення родючості грунтів, переглянуті й нарізані сівозміни з урахуванням грунтового покриву та розвитку ерозійних процесів, проведені меліоративні роботи: зрошення, осушення, вапнування, гіпсування; розроблені системи удобрення сільськогосподарських культур.

 Поряд з  успішними картографічними роботами  в Україні проводились дослідження  грунтів у різноманітних теоретичних  і прикладних аспектах. Грунти  ряду районів республіки і  всієї її території описав  Г.Г.Махов ("Грунти України", 1930). Глава українських грунтознавців О.Н.Соколовський (1884-1959) відомий як автор оригінальної системи індексації генетичних горизонтів, досліджень колоїдних властивостей грунту, його структури, засолених грунтів; він запропонував метод штучного осолонцювання дна і стінок каналів для зменшення фільтрації води. В 1934 р. О.Н.Соколовський випускає першим виданням "Курс сільськогосподарського грунтознавства". Уже в 30-х роках XX ст. значну діяльність розгорнула науково-дослідницька лабораторія грунтознавства АН УРСР, якою керував О.Н. Соколовський. 1935 р. розпочинаються дослідження галогенних грунтів України (О.Н.Соколовський, Г.С.Гринь, О.М.Грінченко, О.М.Можейко, О.Ф.Яровенко, М.С.Литовченко та інші). У 1951 р. опублікована монографія "Грунти України" (Н.Б.Вернандер, М.М.Годлін, Г.Н.Самбур, С.А.Скорина), де підведені підсумки основних даних про грунти республіки. В 1956 р. лабораторія грунтознавства трансформована в Український науково-дослідний інститут грунтознавства (УНДІГ).

 У 1960-1970 pp. при вивченні грунтового покриву значну увагу було приділено вивченню генезису і властивостей солонцюватих (Б.С.Носко), бурих лісових (І.М.Гоголєв, Г.О.Андрущенко, В.І.Канівець та ін.), галоморфних грунтів (М.І.Полупан), солодей (Д.І.Ковалишин), дерново-карбонатних грунтів (М.В.Лісовий), грунтів Перед-карпаття (П.А.Кучинський, 1.1.Назаренко), легких (Д.Г.Тихоненко) й органогенних грунтів (С.Т.Вознюк, Р.С.Трускавецький та ін.). Поглиблено вивчались проблеми антропогенезу при зрошенні (Г.С.Гринь, О.М.Можейко, Г.В.Новикова, М.І.Полупан, В.В.Медведев та ін.), при різних рівнях інтенсифікації землеробства (В.Д.Кисіль, М.І.Полупан, Г.Я.Чесняк та ін.). Колоїдно-хімічною характеристикою гумусу займався М.І.Лактіонов, колоїдно-хімічними методами боротьби з фільтрацією – О.Я.Демидієнко, ерозійними процесами – М.К.Шикула, екологією грунту – А.П.Травлєєв. В останні роки все більше уваги надається вивченню еволюції грунтового покриву, класифікації грунтів, направленій зміні грунтотворних процесів під впливом окультурення, розробці і створенню математичних моделей родючості грунтів тощо (М.І.Полупан, Н.М.Бреус, Д.Г.Тихоненко, В.Д.Муха, 1.1.Назаренко, Т.О.Грінченко, М.В.Лісовий, С.А.Балюк та ряд інших дослідників).