Співвіднощення поняття свобода слова та інформація з обмеженим доступом

Перейдемо до розгляду поняття „свобода слова”.Свобода слова і вільне вираження у друкованійформі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до Закону України „Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні”(із змінами,внесеними згідно із Законом № 1703-IV від 11.05.2004 р.) означають „право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації”(10)

З даного визначення випливає, що право свободи слова загалом не поширюється на розголошення інформації з обмеженим доступом. Звичайно, доступ до такої інформації має бути обмеженим виключно на підставі і, якщо необхідно, відповідно до закріплених чинним законодавством процедур. Так відповідно до ст.47-1 Закону України „Про інформацію”передбачаеться звільнення особи від відповідальності „за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд вствановить,що ця інформація є суспільно значимою”(4), тобто саме судова влада повноважна приймати остаточне рішення стосовно співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації.

Щож зробимо  певні висновки:

1)право на  свободу слова заголом не поширюється  на розголошення інформації з обмеженим доступом;

2)порушення „захищеності”інформації  з обмеженим доступом,що не  спричиняє настання юридичної  відповідальності,можливе у передбачених  законом випадках, а саме:встановлення  судом ознак суспільної значимості розголошеної інформації з обмеженим доступом, публікації таємних відомостей,що принижують честь і гідність громадян і організацій,порушують права і законні інтереси громадян тощо, які було отримано журналістом законним шляхом.(7) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Питання 2 

Перейдемо до розгляду наступного питання, а саме: свобода слова в інтернеті, і захист своїх прав, якщо вони були порушенні.

Як відомо, інтернет- унікальне комунікаційне середовище. Застосування міжнародних принципів захисту прав людини до інтернету вимагає оцінки найважливіших характеристик цієї системи зв`язку. Унікальні якості інтернету забезпечують найнадійніший захист свободи висловлювання і повинні спонукати до нового погляду права людини отримувати інформацію або ділитися нею „незалежно від кордонів”. Інтернет є дійсно мережею мережі, включає множину різних технологій та інфроструктур.

Розгляномо основні  риси інтернету :

• Глобальність. Інтернет дає безпосередній доступ до інформації в будь-якому місці Землі, з усього світу можна отримати доступ до тисяч газет і десятків тисяч інших інформаційних джерел. За допомогою простої електронної пошти відіслати повідомлення на інший контенент не важче, ніж до сусідньго дому.
• Децентралізованість. Інтернет було навмисно спроектовано як  децентралізовану мережу, без сторожів і множинимрівним рівноправним доступом. Відсутність таких вартівників, які існують на радіо,телебаченні, у системах спутникового зв`язку, доступність багаточислених сайтів і незалежність від географічного розташування означають, що публікація матеріалів не залежить від контролю держави, монополії та олігополії.
• Відкритість.Доступ до інтернету не предявляє жодних особливих вимог. Ціна обслуговування дуже невелика. Витрати на створення та розповсюдження інформаційних блоків надзвичайно низькі. Завдякм інтернетові будь-хто, якщо він має компютер із модемом, може стати публікатором.
• Місткість. Свавільне введення інформації та можливість передавати її через телефонну мережу, разом із децентралізованим характером інтернету означає, що інтернет має необмежену місткість для зберігання інформації.
• Інтерактивність. Інтернет розрахований на двосторонню комунікацію: усі користувачі інтернету можуть як відсилати, так і отримувати повідомлення. Інтернет дозволяє двостороній звязок однієї людини з іншою, однієї людини з багатьма, а також багатьох - з однією.
• Пристосовуваність до потреб користувача .Інтернет дає користувачеві навіть більшу свободу вибору, ніж кабельне телебачення або короткохвильове радіо. Користувач може міняти сайт незалежно від того, хто забезпечує інформацією та дає  доступ до мережі. Користувач сам контролює, інформацію, що надходить до його комп`ютера.
• Незалежність від інфраструктури.  Інтернет не звязаний ні з якими інфраструктурами крім телефоної системи. Безпосередній доступ надається звичайним телефонам , з якого можна робити міжнародні дзвінки. Можна користуватись радіо- та супутниковим телефоном, а це ще далі виводить користувача з-під контролю уряду.(11)

Як вже зазначалось, Інтернет надає екстраординарні  можливості для спілкування. Будь-хто, бажаючи висловитися чи виразити свої погляди в іншій, нетекстовий спосіб, може зробити свої думки доступними для сотень тисяч, навіть мільйонів слухачів, які складають аудиторію, бо за допомогою інтернет, це набагато швидше і простіше, ніж було раніше, і майже безкоштовно.

З одного боку, це унікальний засіб для розвитку громадянського суспільства, демократизації і захисту  прав людини, з другого – можливість порушення прав інших осіб поширенням закликів до насильства, розбещенням  неповнолітніх порнографією тощо. Ці протиріччя провокують різні заходи для обмеження свободи слова в Інтернет як шляхом законодавчого регулювання, так і непрямими способами через запровадження “фільтрів” для небажаної інформації. Вказані чинники покладаються на ваги під час не лише теоретичних дискусій, а і судових баталій на міжнародному рівні, рішення в яких визначають правила поведінки мільйонів електронних громадян – користувачів Інтернеті приватного сектору, задіяного в Інтернет-комерції.

Застосування  сучасної системи прав людини до Інтернет пов’язано з труднощами вироблення єдиної спільної позиції, яка повною мірою задовольнила б усе міжнародне співтовариство.

Що робити, якщо твої права порушили через інтернет?

Загалом ст.34 Конституції  та низка статей Цивільного Кодексу  дають можливість захистити в суді свої права кожному, про кого поширено недостовірну інформації, незалежно від форми поширення. Питання в тому, до кого подавати позов. Якщо недостовірна інформація розміщена в друкованих ЗМІ, тут усе просто,оскільки закон зобов`язує їх у кожному номері вказувати редактора, засновника, адресу редакції та видавця тощо. З теле- радіокомпаніями складніше. Більшість з них, щоб зменшити кількість позовів, на своїх сайтах в інтернеті не вказують не те що юридичну адресу, а й повну назву. Загалом це не додає честі таких ТРК, які ховаються від відкритого змагання в суді, але інформацію про теле- радіомовників та їхніх засновників можна отримати на цілком законних підставах у Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, яка видає ліцензії на право мовлення. А як дізнатися про власника інтернет-сайту чи про автора розміщеної там статті?

Новий Цивільний  кодекс передбачає можливість звернутися до суду з заявкою про спростування недостовірної інформації, навіть якщо її поширювач невідомий. Проте, в  даному разі не досягається головна мета цивільного судочинства- захист та відновлення порушеного права.(12) Навіть маючи рішення суду, але не знаючи власника домена, неможливо вилучити з сайту недостовірну інформацію та розмістити там спросткування.

Щож як не прикро,потрібно зазначити що на сьгодні питання на рахунок інтернету ,-не є належним чинном законодачо закріплений.І хоча існує указ Президента України

(від 31 липня  2000 року № 928/2000) „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, де передбаченно створення в майбутньму:

• розширення і вдосконалення подання у мережі Інтернет об’єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, навчальних закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших закладах культури, розширення можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів, постійне вдосконалення способів подання такої інформації;
• забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства;
• вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за навмисне поширення комп’ютерних вірусів.(13)

    Отже, будемо сподіватися, що данний  указ Презедента в найближчому  майбутньму втілиться в життя

     З огляду на постійні зазіхання на свободу слова в Інтернеті, правозахисники пропонують визнати на міжнародному рівні і просувати два важливі принципи свободи вираження поглядів, які мають безпосереднє значення для Інтернеті(14): 

“Перший з них, це однозначна заборона попередньої цензури, тобто, вимоги офіційного погодження комунікацій перед тим, як зробити їх публічно доступними. Така практика використовувалась репресивними урядами проти преси і може бути застосована проти електронних комунікацій. Другий, це однозначна заборона обмеження свободи вираження поглядів непрямими методами, такими як зловживання контролем над обладнанням чи частотами поширення інформації; чи будь-якими іншими засобами спрямованими на перешкоджання комунікаціям і циркуляції ідей і поглядів”.

Також потрібно врахувати, що на Інтернет не можна поширювати правила, які розраховані на вже традиційні засоби поширення інформації, як-то телебачення і радіомовлення, оскільки він дозволяє користувачам самостійно здійснювати вибір, контролювати зміст і відсторонювати себе від небажаної інформації, так само як обирати книги за своїми інтересами у публічній бібліотеці. На дорослих користувачів покладається обов’язок керувати вибором і контролювати зміст, який досягає їх дітей. Такі засоби пропонуються в Інтернет як на платній, так і безоплатній основі.

Перед нашою  юридичною системою стоїть дуже важливе  завдання — розробити систему  національного законодавства в  царині відносин у глобальному інформаційному просторі, яке необхідно максимально  гармонізувати з зароджуваним міжнародним законодавством. Це нормативно-правові акти, що встановлюють юридичний статус електронного документа, цифрового підпису, ЗМІ в Інтернеті, регулюють особливості авторського права, економічних відносин в умовах мережних технологій, установлюють відповідальність за комп’ютерні злочини тощо. А перед інтернет-співтовариством, зокрема перед створеними асоціаціями, стоїть завдання осмислити нинішню ситуацію, опрацювати пропозиції щодо формування такої правової політики у сфері Інтернету, яка створювала б максимально комфортні умови і для розвитку мережі в Україні, і для її користувачів.

Важливою віхою  в розвитку інформаційних правовідносин  в Україні став Меморандум про  взаєморозуміння між Генеральним  директором з питань інформаційного суспільства Європейської комісії та Державним комітетом зв`язку та інформатизації України щодо розвитку Інформаційного суспільства від 14 вересня 2000р(15). На основі цього документа, а також статей 30, 1, 66 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1998р. , Спільної стратегії ЄС щодо України, ухваленої в грудні 1999р.(16) Гельсінським Саммітом Європейського Союзу, Національної програми інформатизації України та інших міжнародних документів, сторони дійшли таких висновків:

• визнати важливість існування Інформаційного суспільства, передбачивши розвиток такого регулятивного середовища;
• поліпшити співробітництво у галузі стратегії розвитку та у розробці спільного законодавства Інформаційного суспільства;
• розвивати програму e-Ukraine („Електрона Україна”), стимувалювати розвиток можливостей Інформаційного суспільства в Ураїні.

Слід зауважити, що у багатьох сучасних міжнародних  документах офіційно вживається термін „інформаційне суспільство”. В  українському законодавстві цей  термін ще не визначений, але  його зміст розкривається  у документах Ради Європи,  наприклад, у політичній Декларації, прийнятій 11-12 грудня 1997р. У м.Салоніки (Греція) на 5-тій конференції Комітету міністрів Ради Європи з інформаційної політики(17). Інформаційне суспільство, згідно з цим документом,буде провідною силою економічних, соціальних та технологічних змін та значною мірою впливатеме на відносини між індивідами, групими та країнами на міжнародному рівні, створюючи підвищенні можливості для комунікації та обміну інформацією, зокрема, на міжнародному рівні, через глобалізацію інформаційних мереж та розширення послуг для широкого загалу. Зазначимо, що інформаційне суспільство характерезується на сам перед тим, що головна роль в ньому малежитеме інформаційній діяльності, яка стане найвищою цінністю, як до цого визначальним буде діяльність у сфері сільського господарства, а згодом- в індустріальній.