Розвиток української періодики на Сході 1905-14 рр.– “Хлібороб”

31 А.Ніковський

Андрій Ніковський –один з плеяди патріотів, які “рятували  загрожену українську державність” у 1917-18рр., захисник національної мови та культури, переконаний противник радянської влади в Україні, політичний діяч, редактор, літературознавець, публіцист. У 1912 році Ніковський закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету (м.Одеса). Політичну діяльність розпочав ще в студентській “Громаді” з програмою відродження України на соціалістичних   засадах. Тоді вже працював секретарем і бібліотекарем одеської “Просвіти”.Будучи студентом, почав виступати в пресі. У газеті “Рада” від 1907 року з”являються його перші публікації. А.Ніковський згадує, що то були кореспонденції про боротьбу генерала Толмачова з місцевою “Просвітою”, а також статті на літературні теми, як-то “Українська література і кріпацтво”, “Вічна казка” (про твір О.Олеся “По дорозі в казку”) у часописах “Украинская жизнь”, “Літературно-науковий вісник”. Багато часу він приділив викладацькій праці (читав курси як української, так і російської мов), але згодом сказав, що “хоча педагогія мені на початку добре повелася, я отряхнув прах педагогічний із своїх ніг назавжди і прийняв пропозицію видавця “Ради” Євгена Чикаленка переїхати в Київ, щоб редагувати цю газету”.Тож, 1913 року А. Ніковський почав редагувати “Раду”, і робив це аж до її закриття російським урядом у 1914 році. Деякий час редагував Літературно-науковий вісник, який також припинив своє існування, а у 1915 році в Одесі редагував вісник письменства, науки і громадського життя - “Основу”, яка теж була закрита після виходу 4-го числа.. 1914р. виходили друком публіцистичні праці А.Ніковського “К вопросу о Холмщине”, “Галичина в ее прошлом “настоящем” та інші. Коли 8 березня 1917 року рада Товариства українських поступовців випустила відозву “До українського громадянства” із закликом підтримати новий революційний уряд (Центральну Раду), українську пресу, організуватися, створити Український національний фонд, відкривати школи, “Просвіти”, то внизу стояв підпис Андрія Ніковського – члена проводу ТУП.На з”їзді ТУП (25-26 березня 1917 року) це товариство реорганізувалося в Союз українських соціалістів-федералістів. Тоді ж А.Ніковський став і редактором “Нової Ради”, перше число якої вийшло 25 березня 1917 року. Газета виходила на гроші великого мецената української журналістики В.Симиренка.Редакція придбала друкарню й під умілим редагуванням Ніковського почала стрімко набувати популярності. Провідні політичні діячі та автура   на шпальтах “Нової Ради” відстоювали інтереси української нації, ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти “зоологічного” націоналізму, виступвли за автономію України на засадах федерації. “Нова Рада” широко друкувала документи, протоколи та універсали Центральної Ради. Ще й донині підшивки цієї газети лишилися в деяких випадках єдиним джерелом історичних даних про події тих років. З 1918 року “Нова Рада” була офіційним органом Української партії соціалістів-федералістів, а у січні 1919 року, коли почалися утиски з боку влади гетьмана Скоропадського, припинила своє існування.А.Ніковський часто виступав під псевдонімами А.Яринович, А.Ганаскович, А. Василько.Коли у вересні 1917 року в Києві виходить перша книжка критико-бібліографічного журналу “Книгар”, на його сторінках, серед інших цінних статей на теми книгознавства, журналістики й літератури, виходять і матеріали Ніковського, як-то “Українська преса в Америці”, підписані псевдонімом “А. Яринович”.Був він і першим головою Українського національно-державного Союзу, який консолідував сили “для праці над будовою незалежної Української держави”. УНДС стояв в опозиції до влади гетьмана Скоропадського. Про це – у статтях А.Ніковського “І.Туган-Барановський в українській політиці” (“Кооперативная зоря”, 1919р, ч.4-7) та “Як повстала скоропадщина на Україні” (“Громада”, 1919р, ч.6,7).Його статті – це відверто негативне ставлення до русифікації та політики Росії щодо України. Писав, що бідніють наші газети, бо нема паперу, фарби, читача через те, що “страшне йде на нас із Москви” (там же). Був проти більшовиків. Чимало праць написано ним з приводу катастрофічного становища української культури, яка стала об’єктом номер один для варварів, що вступили в Україну, писав про очевидні суперечності між будівничими української держави та її національним складом, про неврахування “тих чи інших елементів нації”, що робить це будівництво “річчю безнадійною та небезпечною”. Він пише, що культура в українській державі 1919 року Ніковський редагував журнал “Нова   Громада”, а 1920 - увійшов до уряду Прокоповича як міністр закордонних справ.. Після невдалого рейду генерала Тютюнника в Україні, подав у відставку. Дописував до газети “Українська трибуна”, що виходила у Варшаві. Згодом переїхав до Берліна, працював в історико-філологічному відділі ВУАН над “словником українсько-російським”. Автор книги “Vita Nuova”, перекладів творів У.Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та інших.21 липня 1929 року за процесом СВУ А.Ніковського було заарештовано та засуджено на 10 років ув”язнення. Покарання він відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою УНК ВС вирок було скасовано і справу закрито. За деякими свідченнями Андрій Ніковський помер у блокадному Ленінграді 1942 року.

32 В Блакитний

Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894р. в селі Козли  на Чернігівщині в родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки і родина опинилася у важкому матеріальному становищі. Спочатку учився в сільській школі, потім у Чернігівській бурсі та духовній семінарії. З 4-го класу залишає семінарію і вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту. В інституті стає членом студентського гуртка Української партії соціал-революціонерів (УПСР). В1918р починає друкуватись. Під псевдонімом Василь Еллан відомий як поет, під псевдонімом Василь Блакитний - як політичний діяч. В 1918р. з УПРС виділяється партія боротьбистів, одним з організаторів якої був В.Еллан-Блакитний. Згодом партія боротьбистів злилася з Комуністичною партією більшовиків України (КП(б)У). Однак, ставши членом КП(б)У, Еллан-Блакитний не одразу переборов у собі “націоналістичні залишки боротьбизму”. Це виявилося у статті “Комуністична партія України та шляхи її зміцнення”, з якою він виступив у пресі в листопаді 1920р., а далі - у виголошеній ним співдоповіді на V Всеукраїнській конференції КП(б)У. “Ідеалізуючи боротьбизм, Блакитний твердив, ніби КП(б)У зміцніла і стала позитивною силою тільки внаслідок вступу до неї боротьбистських кадрів. Водночас він нехтує російськими більшовицькими кадрами”   - писали про нього радянські дослідники: Блакитний вперто продовжував пам’ятати, що він - українець. В 1920р. засновує й редагує газету “Вісті ВУЦВК”, яка стала центральним українським радянським виданням. Водночас він був головою першого об’єднання українських радянських письменників “Гарт”, отже, в літературній дискусії 20-х рр. виступав проти Хвильового. Хвильовий же висловився про Еллана-Блакитного досить суворо, вважаючи його літературний талант загубленим політичною діяльністю: “Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана!”В 1922р. Еллан-Блакитний організовує додаток до “Вістей ВУЦВК” під назвою “Література, наука, мистецтво”, який з 1925р. почав називатися “Культура і побут”, в якому містилися матеріали як про мистецькі заходи та книжкову продукцію, так і про підняття культури побуту громадян.У “Вістях ВУЦВК” друкував статті й фейлетони, які підписував псевдонімом “Валер Проноза”. Тематика і статей, і фейлетонів була найрізноманітніша - вона торкалась і міжнародних справ, і внутрішньогосподарських, і загальнокультурних, і літературно-мистецьких(“Перемога радвлади на Україні”, “Національна політика пролетаріату”, “Історичний анекдот”). Зокрема, у статті “Тим, що чекають”, він пише :“Ми (комуністи - авт.) можемо відходити і відступати, але прийшли ми назавжди”, що свідчить про його комуністичну переконаність, але разом з тим він пише в статті “Національна політика пролетаріату” про те, що “буржуазні націоналісти не можуть більше кричати про те, що радвлада чинить утиски українській мові, оскільки вона усіма засобами сприяє її розвитку”, повіривши в політику українізації й те що слова ”українець” і “комуніст” можуть стояти поряд.Стилю Блакитного властиві сатиричність, гострість, і, разом з тим, глибока аналітичність. Фейлетони з’являлися разом з карикатурами, які малював Сашко - майбутній геній українського кінематографу Олександр Довженко. Саме редактор Блакитний “відкрив” Остапа Вишню, залучивши його до редакційного колективу “Вістей ВУЦВК”, і фейлетони Вишні почали систематично з’являтися на сторінках газети. У 1925р. засновує й редагує двотижневик “Всесвіт”.4 грудня 1925р.   Василь Еллан-Блакитний після тяжкої хвороби (хронічний ендокардит) помер.

34 О.Довженко

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в м. Сосниці  на Чегніговщині. Вчився в Сосницькому  чотирикласному училищі, був відмінником. У 1911 році Довженко вступив до Глухівського учительського університету. Юнак дуже багато читав , малював, організував український етнографічний хор, брав участь у виставах. Згодом він отримав призначення до другого Житомирського змішаного вищого початкового училища. Він добре справлявся з обов’язками викладача фізики, природознавства, географії, історії та гімнастики. У 1917 році він перейшов на вчительську роботу у Київ і вступив на економічний факультет Комерційного інституту.Революційні національно-визвольні процеси не залишають його байдужим. У 1918 році він стає головою громади Комерційного інституту. Восени 1921 року Олександр Довженко працює завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. У 1922 році він працює у Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва Української народної республіки. Тут він вступає до приватної художньої майстерні. А в липні 1923 року Олександр Петрович повертається до Харкова й незабаром стає відомим як художник ілюстратор “Вістей” ( автор виразних політичних карикатур, підписується псевдонімом “Сашко” ), був запальним учасником літературно-мистецьких диспутів і зустрічей. За три роки роботи у “Вістях” ( 1923-1926 рр. ) Довженко здобув визнання знайшов численних друзів.У Олександр Довженко було давнє юнацьке бажання, начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, в багатьох професіях, країнах і навіть видах. І ось у 1926 році Олександр Довженко потрапляє на Одеську кіностудію. У той час там працювали Ю.Яновський, знімались такі відомі актори як М.Заньковецька, А.Бучма, М.Надемський, нове мистецтво полонило молодого художника.Хроніка творчої діяльності Олександра Довженка на Одеській кіностудії така: комедія “Вася — реформатор” (1926р.), короткометражна комедія “Ягідка кохання” (1926р.), “Сумка дипкур’єра” (1927р.), тощо. Почалася війна. І Олександр Довженко вже   не при великому здоров’ї проситься на фронт. Протягом 1942-1942 рр. була написана кіноповість “Україна в огні”, у 1944-1945 рр. — “Повість полум’яних літ”, оповідання “Перед боєм”, “На колючому дроті”, тощо. Весь воєнний доробок — це єдина натхненна книга про народ, його героїчні подвиги, страждання, трагедії, перемоги. Напруженою була творча діяльність митця і в повоєнний час. Це яскраво засвідчує його режисерські та письменницькі праці. Він створює художньо-документальний фільм про Вірменію “Країна рідна” з власним дикторським текстом. Починає роботу над романом “Золоті ворота”, пише п’єси “Молода кров” і “Міра життя”, знімає фільм “Життя в цвіту”.У 1956 році у березневому номері журналу “Дніпро” була опублікована “Зачарована Десна”, появі якої автор дуже зрадів. У цей час була завершена робота над “Поемою про море”, а 25 листопада 1956 року Довженко раптово помер.Олександра Довженка називали поетом і водночас помічником кіно. Його порівнюють з Гомером, Шекспіром, Рабле. Сам він писав: “ свої картини я писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя”.

35 Полемічна публіцистика  М.Хвильового

Народився М.Фітільов 13 грудня 1893 року в селі Тростянець на Харківщині. Спочатку навчався в початковій школі, а згодом в Богодухівській гімназії. Брав участь у 1-ій Світовій війні. Саме в окопах встановлюються його демократичні, частково більшовицькі симпатії. З 1921 року Хвильовий з'являється в столичному Харкові, де дебютує як поет (збірки "Молодість" "Досвітні симфонії"). Проте за обдаруванням він був прозаїком, і тому "Сині етюди" 1927р. схвально зустріли критики.Для Фітільова характерні тематична злободенність, мистецька самобутність. Починає як неоромантик, проте пізніше з'являються викривально-сатиричні мотиви, тверезий аналіз реальної дійсності, осінній сум та безнадія. Він був надто прозірливий, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Найбільшою являється проблема розбіжності мрії з дійсністю. Революція, якій присвятили себе   покоління, нічого не змінила. Однак М. Хвильовий (колишній переконаний пролеткультівець, згодом – основоположник української революційної прози) відомий не тільки як літературний діяч, але й як зачинатель літературної дискусії 1925-28рр. Загально-прийнято її відлік вести від статті Г.Яковенка "Про критиків і критику в українській літературі" ("Культура і побут" 20 квітня 1925р.) та відповіді на неї Хвильового. Однак ця дискусія не розгорнулась би так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут "Шляхи розвитку української літератури" (25 травня 1925р.) у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М.Зеровим, літературно-наукових заходів. Літо 1926 року стало часом розпалу літературної дискусії (виходить 1-ша частина "Вальдшнепе"). Проблеми національного буття, національно-культурного відродження, осмислення уроків революції. Українські інтелігенти опиняються на роздоріжжі. Надія – на майбутні покоління. Уславлення безумства хоробрих, відкидання Шевченка, орієнтація на сильну особистість (вплив поглядів Д.Донцова, Ф.Ніцше). Саме Хвильовий в своїх памфлетах виразив позицію творчої інтелігенції. Стаття "Про сатану в бочці" або графоманів, спекулянтів та інших просвітян (1928р.) – вагомий аргумент в літературній дискусії 1926-28рр. Згодом виходить ціла низка памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія"(остання була заборонена), в яких були чітко виражені позиції автора. Хвильовий, як і інші "олімпійці", виступає проти засилля масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування політики. Суперечливе трактування проблем традиції і новаторства в літературі, засилля низькопробних творів, розходження революційних гасел з реальним втіленням їх в життя породжує серед пролетарських критиків і літераторів ситуацію конфронтації і розколу. Літературна дискусія сконцентрувала в собі енергію політичних збурень на терені мистецтва і життя, загострила громадське сумління, порушивши питання: бути чи не бути українській літературі і культурі як повноцінному суверенному явищу в контексті духовного розвитку. В своїй збірці "Камо грядеши", яка складається з   трьох листів (перші два – "Про сатану в бочці, або графоманів, спекулянтів та інших просвітян" і "Про Коперніка з Фраценбурга, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві" – "це наша відповідь одному із просвітян, що узагальнено ми його називаємо "енко", а третій – "Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція ВУАН і т.д." – відповідь товаришу Пилипенку, керівнику "Плуг") Хвильовий висловив три основні тези, навколо яких і точилась уся дискусія: 1)кінець малоросійському епігоні змові і провінціалізації, українське мистецтво прилучається до світового, зокрема до західноєвропейського; 2)кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі, Україна – самостійна; 3)українське мистецтво має власну велику місію, воно започаткує новий великий культурний круг "азіатський ренесанс". Хвильовий поставив українську інтелігенцію перед вибором: "Європа чи "Просвіта і тут же робить свій вибір – Європа. Останнім із тих висновків, які зробив М.Хвильовий в ході літературної дискусії, був: "молоді треба вчитись, вчитись і вчитись, вона мусить бути етично чистоплотною". З розвитком дискусії культурні проблеми вже не бралися опонентами до уваги, вона все більше набирала політичного характеру. Наступала пора гірких поразок та розчарувань, які не обминули і М.Фітільова. Він змушений писати покаяльні листи, наклепи, клястися у вірності комунізму. Постріл 13 травня 1933 року – крапка в українському пореволюційному відродженні.

36 Фейлетони Остапа  Вишні

Павло Михайлович Губенко. Найкращий гуморист ХХ ст. трагічної  долі.13 листопада1889-1956. Родина середнього достатку.Закінчив Зінківську школу, у 1907 вивчився у Києві на фельдшера. 1917р – іст.-філологічний фак. Київського університету. Був на війні, з 1920 р. працює у “Вісті ВУЦВК” на посаді перекладача, починається його кар’єра письменника. Величезну славу принесли фейлетони, яких на сьогодні знайдено близько 500.Псевдонім з’явився під усмішкою “Чудака, їй боже” 22 липня 21 р. у газеті “Селянська правда”.   О.В. насміхається над чиновниками, передражнює їх, виступає за впровадження укр. мови в суч. життя, всі герої реальні. Вершина таланту – “Вишневі усмішки” Смерть Хвильового сприняв дуже болісно. 33 – арешт через гільзу, яку привіз з війни=>10 років заслання на Колиму з правом переписки без конфіскації майна. ІІ період творчості починається усмішкою “Зенітка”. Помер 28 вересня 56 року.

37 Улас Самчук

Один з І викрив голодомор у романі “Марія”. Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 в с.Жермань (тепер Рівненська обл.) у відносно заможній селянській родині. По закінченні народної школи в с.Телявці, навчається в приватній гімназії у Кремянці. Тут починає писати (перше оповідання - “На старих стежках”, яке публікується у варшавському часописі “Наша бесіда”), у розмаїтих молодіжних гуртках та творах знайомиться з працями видатних українських вчених. Допомагав видавати "Хвилю" - рукописний часопис, який у 1923 році видавала молодь. Окрім того, друкується на сторінках "Літературно-наукового вісника", журналів "Самостійна думка" (Чернівці) та "Розбудова нації" (Берлін). Особливої уваги заслуговують оповідання "Віднайдений рай", "По-справедливому", "Образа", "Собака у вікні". Автору вдається проникнути у внутрішній світ героїв, лаконічними засобами відтворити соціальне тло, розкрити гармонію людини і природи. Спостерігається нахил до стриманого, але сковуючого сюжет ліризму.У 1927 р. його призивають до польського війська, але він дезертирує до Німеччини. З того часу живе в еміграції. Протягом 1929-1931 рр. навчається в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті (Прага). В цей час починається його праця над трилогією “Волинь” (“Куди тече річка”, “Війна і революція”, “Батько і син” (1928-1938 рр.), що стане найвидатнішим творчим здобутком письменника. В основу покладена доля українського селянина, а точніше його здатності закласти своєю працею і духом фундамент рідної держави, що сплив би згодом, як підгрунтя політичної самосвідомості земляків. А йшов до українців роман   ”Волинь” цілих піввіку…У 1932 р Улас Самчук пише "Кулак", політично загострений роман, знову ж таки спрямований на захист життєтворних спроможностей українського селянина, який вирощує хліб і годувє не тільки Росію, а й частину Європи.Через рік, зібравши в єдину квітесенцію попередні роздуми про українське селянство та його “стосунки” з радянською владою, закінчує повість-хроніку “Марія”. Це – твір про страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої якого був і чи не найбільший – Голодомор. У 1941-1945 рр починається дуже важливий етап у житті У.Самчука – він повертається в Україну разом з групою українських революціонерів (О.Ольжич, О.Теліги, І.Рогач та ін.). Тут редагує газету “Волинь”, що виходила у Рівному. Користуючись цим, багато їздив, уперше відвідав Київ і Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання “ОСТу”. Те, що він побачив в Україні, відданій на поталу німецьким фашистам, вразило його. У Києві (цитовані далі слова адресовані О.Ольжичу, але їх можна віднести і до самого автора) він “зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну..., довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнювати з исттою, одважністю, непозитністю.Про першу частину “ОСТу” - “Морозів хутор” – у щоденникових записах (“Плянета Ді-П: Нотатки і листи. Вінніпенг, 1979р.) мовиться: “Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова… Моїм завданням – шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?” Трилогією “ОСТ” (“Морозів хутір”, 1948; “Темнота”, 1957р.; “Втеча від себе”, 1933-82”) здійснив найприскіпливішу ревізію чи не всіх політичних течій розкиданого по Європі українства.А за публікацію статті “Так було – так буде!”, його   заарештовують. У 1943 р. він знову у Львові, пізніше – в Німеччині. Капітуляція фашистського уряду приводить Самчука в табори Ді-Пі (від англ. displaced person – переміщена особа), де він одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції “велику літературу”У кінці 1945 року його обирають головою правління “Мистецького українського руху”. Він працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті “Сонце з заходу”, книгою публіцистики “Невільники фрази”, п’єсою “Любов і ненависть”, яка була розпочата іще в Рівному і по закінченні (17 жовтня 1947р) одержала назву “Шумлять жорна”.У 1948 році нарешті закінчує першу частину трилогії “ОСТ” – “Морозів хутір” (потім написані “Темнота” (1957), “Втеча від себе” (1982)). Цього ж року переїздить до Торонто (Канада). У “Втечі від себе” пише: “Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити, і це завдання я намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість… Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих… Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобу серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита… Майстри атмосфери, в якій соромно жити навіть скотині”.9 липня 1987 помер в госпіталі У.Самчук. Похований на цвинтарі церкви св. Володимира українського населення поселення Київ в одному з районів Торонто.