Сентименталізм у національній літературі 1800-1860рр

Сентименталісти вперше заговорили про те, що людині з чутливою душею і чуйним серцем неможливо вжитися в сучасний світ, а тим паче змінити в ньому  щось на краще. Так, у Квітки-Основ'яненка («Божі діти») універсальними ліками проти зла виступають терпіння і  молитва: «В усьому чоловікові Бог помага, тільки терпи та молись... Перетерпиш, не прогнівляючи создателя своего, він тебе ще й більше наградить». Терпіння, моральний стоїцизм лежить і в основі життєвої поведінки  Марусі («Маруся»). І разом з тим, якою мірою зростають у героєві  активний опір середовищу, боротьба за власне щастя, такою ж мірою зникають у художній структурі типові риси сентименталізму («Козир-дівка» Квітки-Основ'яненка). «Життя серця» своїх героїв Квітка підпорядковує певній морально-етичній ідеї і відповідно раціоналістично будує сюжет («Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Добре роби — добре і буде»).

Центральне  місце в сентиментальних творах Квітки займає любовне почуття — найкращий із дарунків природи («Сердешна Оксана», «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов»). Згідно із традиціями сентиментальних творів автор нерідко закінчує повісті трагічним фіналом («Маруся», «Щира любов»). Безоглядне природне почуття, кероване тільки серцем, робить нещасною Оксану («Сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка), занапащає життя Олесі («Козачка» Марка Вовчка), призводить до загибелі Катерину («Катерина» Т. Шевченка). Сердечне почуття, любов чи ненависть, у Марка Вовчка нерідко виступають як присуд долі, яку ні об'їхати, ні обійти («Козачка», «Чари», «Свекруха», «Максим Тримач», «Данило Гурч»).

З особливою  силою проблему сердечного почуття  як «згуби» розкрив Ю. Федькович, в основі художньої прози якого  бачимо просвітительський реалізм  з рисами сентименталізму. Кероване тільки почуттям «життя серця» він  розкриває у романтично-сентиментальному дусі не тільки в оповіданнях «Люба  — згуба», «Серце не навчити», «Таліянка», «Штефан Славич», а й у віршах «Дві пісні рожеві», «Присягався», «Богачева», «Черемська цариця», «Сокільська княгиня».

Отже, сентименталізм вніс великий вклад у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, осягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки сентименталізму органічно засвоювалися романтизмом і критичним реалізмом, про що, зокрема, свідчить присутність сентименталізму в українській літературі уже за хронологічними межами його становлення й функціонування як самостійного художнього явища.