Соціологія девіантної поведінки

Подолання девіантної поведінки  починається із запобігання їй. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади:

1) профілактики;

2) власне запобігання;

3) запобіжних заходів.

На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо, й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика  правопорушень має такі основні  цілі:

1) обмеження впливу  негативних факторів;

2) вплив на причини  злочинних проявів; 

3) вплив на мікросередовище; 

4) вплив на особистість,  здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки щодо проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування всіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Ідеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику особистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (рецидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопорушень, відхилень тощо.

Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення  поведінки правопорушників у  трудових колективах, громадських організаціях, залучення правопорушників до суспільно  корисних занять. Переконання поєднується з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки  потребує знання суті, причин, ознак  злочинності та особистості злочинця.

Злочинність — динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на цьому етапі і характеризуються певними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер).

Ідеться про зареєстровану  і приховувану (латентну), незареєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне  задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості  злочинця включає:

1) соціально-демографічні  ознаки;

2) кримінально-правові ознаки;

3) соціальні прояви  у різних сферах життя; 

4) моральні властивості; 

5) психологічні особливості. 

Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з  урахуванням названих специфічних  рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість.

Працюючи над  перевихованням злочинців, долаючи  їх опір суспільним інтересам, соціальні структури розрізняють такі типи злочинців:

1) найнебезпечніші (активно  антисоціальні, «професіонали», рецидивісти);

2) небезпечні (пасивно  асоціальні);

3) нестійкі, втягнуті  у злочинне середовище;

4) ситуативні, які діють залежно від ситуацій, у які вони потрапляють.

Сім'я, школа, система  освіти, засоби масової інформації, громадська думка, трудові колективи, ще ширше соціальні інститути, соціальні спільноти, відносини між ними, суспільство загалом — такий перелік суб'єктів (носіїв) цілеспрямованого впливу на людей, які тяжіють до деформацій особистості, що призводять до правопорушень і злочинів, задля їх удосконалення, позбавлення негативних рис.

Література

1. Андрущенко В. П. Соціологія: Підручник / В. П. Андрущенко та ін. — К.—Х., 1998. — С. 559—560.
2. Білоус B.C. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. Посіб / B.C. Білоус. — К.: КНЕУ, 2002. — 140 с.
3. Кравченко А. И. Социология: Учеб. для вузов / А. И. Кравченко. — М.: Логос, Екатеринбург: Деловая книга, 2000.
4. Лукашевич М.П. Соціологія. Загальний курс. / М.П. Лукашевич, М.В. Туленков // Підручник. — К.: Каравела, 2004. — 456 с.
5. Лукашевич М. П. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. Посіб / М.П. Лукашевич, М.В. Туленков // 2-ге вид., допов. і випр. — К.: МАУП, 2004. — 464 с.
6. Соціологія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів./ за ред. В.М. Пічі – Львів, 2002.
7. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. СО. Макєєва. — 2-е вид. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — 455 с
8. Соціологія: Посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.Г. Городяненка. — К.: ВЦ «Академія», 2003. — 560 с.