Україна на світовому ринку туристичних послуг

Зростає значення України  як транзитної держави і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно росте, перевищуючи 50% всіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджикистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Ситуація, що склалася в туристичній  сфері останнім часом, вимагає активного пошуку засобів подолання кризових явищ та інтенсифікації виробництва туристичного продукту, із забезпеченням необхідної його якості.

Проблеми, які можна спостерігати сьогодні в галузі туризму України, є наслідком того економічного минулого, яке залишилося нашій державі  після розпаду СРСР. Тому ці явища є досить глибинними, а їх розв’язання потребує комплексного та продуманого підходу. Зрозуміло, що цим на державному рівні займаються спеціально створені урядові та неурядові організації. На мою ж думку, слід наголосити на тих факторах, які призводять до тієї ситуації, що спостерігається на ринку туризму. Саме намагаючись їх змінити, і можна досягти якщо не абсолютного, то хоча б поступового часткового покращення стану туристичної галузі України.

Фактори, що спричиняють розвиток іноземного туризму, не адекватний природо-ресурсному, історико-архітектурному та рекреаційному  потенціалові України, знаходяться  як у суто внутрішній, галузевій, так  і в зовнішній (переважно загальноекономічній) площинах. Основними з галузевих  факторів є:

- Недостатній рівень розвинутості безпосередньо мережі та об’єктів туристичної інфраструктури, їх невідповідність світовим стандартам. Слід пам’ятати, що виробнича база галузі формувалася, в основному, за радянських часів з орієнтацією переважно на невибагливого туриста, тому серед об’єктів інфраструктури переважають великі (порівняно з аналогічними закордонними) комплекси, із значною концентрацією місць та низьким рівнем комфортності. Потрібно також відзначити, що в Україні лише близько 10% готелів відповідають міжнародним стандартам, серед них станом на 2000 рік не було жодного п’ятизіркового, і тільки шість мали чотири зірки. Зараз ситуація починає поступово змінюватися, все ж виник перший п’ятизікровий готель в Україні. Але до стабілізації ситуації ще далеко. На щастя, усвідомлення цього як важливої проблеми галузі вже існує у державі. До 2010 року лише у Києві має з’явитися п’ять п’ятизіркових готелів, 12—15 — чотиризіркових, а також 40—50 — тризіркових, що, за ідеєю, мало б сприяти притоку туристів у столицю. Про стан українських шляхів говорити взагалі не доводиться. Одним із дійових засобів прискорення розвитку туризму в Україні є розвиток туристичної інфраструктури у мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК). За оцінками експертів, вона має найвищий в Європі коефіцієнт транзитності (з 13 тис. км автомобільних шляхів державного значення понад 9 тис. км є магістралями, зв’язаними з МТК). У з потужним туристичним потенціалом нашої країни, цей факт може стати важливим фактором розвитку вітчизняної економіки.

- Відсутність скоординованої  висококваліфікованої та грамотної  системи дій з проведення туристичного  продукту України на світовий ринок, яка б давала відчутні результати. Проблеми виникають насамперед з рекламою вітчизняних курортів.

- Технологічна відсталість  галузі. В Україні практично не  застосовуються туристичні технології, які в розвинутих країнах набули ознак повсякденної ужитковості: електронні інформаційні довідники щодо готелів, транспортних маршрутів і туристичних фірм з переліком і вартістю послуг, які ними надаються; у світі практично всі довідники з туризму випускаються в електронному , а більшість – у Internet-форматах, що дає їх користувачам можливість бронювати місця в готелях і на транспортні у режимі реального часу – “on-line”). Останнім часом в галузі інформаційних технологій України спостерігається значне пожвавлення. Тому слід також активно використовувати цю можливість для наближення до виходу на світовий рівень обслуговування клієнтів.

- Низький рівень обслуговування, зумовлений загальною кваліфікацією працівників галузі. На сьогодні в Україні практично відсутні відповідна система в галузі туризму для підготовки і перепідготовки кадрів, а також чіткі та адекватні світовим стандартам кваліфікаційні вимоги; тим часом як у Росії, наприклад, яка, за прогнозами ВТО, у 2020 р. увійде до десятки найбільш відвідуваних країн світу, вже сьогодні функціонує близько 40 державних і приватних навчальних закладів підготовки кадрів для туризму). В нашій державі також поступово виникають відповідні навчальні заклади, але вони роблять лише перші кроки у цьому напрямку, не маючи відповідного досвіду.

- Відставання масштабів  (навіть порівняно з середніми  показниками по СНД) нормативно-правового  та організаційного забезпечення  туристичної діяльності, яке значною  мірою пояснюється перманентною  адміністративною реформою в  Україні. Про останні зміни  та перегляд стратегії держави  в галузі туризму йтиметься  нижче[34, c. 32-35].

Головними зовнішніми факторами, які стримують розвиток туризму  в Україні, є викликана млявістю та несподіваністю економічних реформ несприятливість існуючих умов для  підприємництва взагалі та туристичного зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правового поля (і в тому числі – правил і умов перетинання кордонів іноземцями) і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму – як внутрішніх (через тривалу економічну кризу), так і іноземних (через несприятливий інвестиційний клімат). Несприятливість бізнесового клімату спричинила той факт, що з майже 3000 українських туристичних підприємств, які мають дійсні ліцензії на надання туристичних послуг, фактично на ринку працюють лише близько третини.

Як вже зазначалося, саме ці зовнішні та внутрішні фактори можуть бути базою, на основі якої розроблятимуться пропозиції щодо виходу галузі з кризового становища та слугувати вказівниками подальших напрямків її розвитку.

Якщо розглядати альтернативи, що існують сьогодні перед українським  туризмом, то є лише два шляхи, тобто  два сценарії подальшого перебігу подій. Саме зараз відбувається той вирішальний  момент, від якого залежить майбутнє українського туризму, коли з’ясовується, чи стане туризм однією з головних статей доходу у бюджеті, як це відбувається у більшості цивілізованих країн  світу, чи залишиться на тому ж рівні, на якому він існував до сьогодні. Все це визначається тими орієнтирами, що будуть закладені в політику розвитку туризму, тобто, якщо говорити доступніше, тим на кого буде спрямований наш ринок туристичних послуг. Таким чином, стоїть альтернатива: чи робити акцент на іноземного споживача чи реанімувати внутрішній туристичний процес.

Зрозуміло, що палкі суперечки, які ведуться з цього приводу, базуються на перевагах та недоліках  як першого, так і другого шляху розвитку.

Якщо орієнтуватися насамперед на іноземного споживача, то це потребуватиме  серйозного перегляду всієї суті самого поняття туристичної послуги як такої. Не треба втішати себе ілюзіями, що при наявності сучасного рівня комфорту на кількох туристичних об’єктах в цілій державі можна істотно змінити ситуацію. Адже іноземний турист їде в Україну насамперед за враженнями, і готовий платити за них, у державу, а не в ізольований від неї туристичний об’єкт. За оцінками фахівців, за останні 4 роки наші можливості по прийому іноземних туристів використані на 10 %, від чого ми втратили 80 % валютних надходжень. Отже, будьмо реалістами - “буму” іноземних туристів в найближчі роки очікувати не варто. Під великий сумнів можна поставити надії на істотне пожвавлення процесу припливу іноземних інвестицій на туристичний ринок України.

Тобто, слід обрати, чи форсованими  темпами довести рівень туристичного комфорту до міжнародних стандартів, чи поступово налагоджувати сервіс та реанімувати внутрішній туристичний процес. Зрозуміло, що така постановка питання є досить умовною, але на рівні концептуального обґрунтування програм на найближчу перспективу перевагу слід віддати другому варіанту. Звичайно, це не познає, що при цьому треба ігнорувати вигоди від міжнародного туризму. Йдеться, насамперед про те, щоб піднятися на ноги за рахунок власних споживачів, і тоді вже, маючи відповідну базу, прагнути максимізувати свої досягнення на світовому рівні[35, c. 20].

Але навіть обираючи другий шлях розвитку (орієнтація на розвиток внутрішнього туристичного процесу), постаємо перед вибором, в якому саме напрямку працювати: в’їзний (регіональний) чи виїзний туризм розвивати. Так, організація  поїздок за межі України - справа доволі прибуткова, і на ній заробляють гроші безліч організацій, зокрема й туристичні агенції. Але не слід забувати, що у більшості випадків – це так звані “шоп-тури”, які спричинені нестабільною економічною ситуацією в країні і тому не можуть залишатися пріоритетними надовго. Крім того, вони не є безпосередньою функцією туристичних фірм, а лише дозволяють їм отримати певний прибуток. Тим часом, у більшості держав закордонний туризм посідає якраз останнє місце. Так, у Японії з 15000 тур фірм тільки 5% організовують поїздки за її межі, решта працюють на іноземний та внутрішній туризм. Тому більш доцільним, мабуть, є розвиток саме в’їзного туризму , адже він дає додаткові робочі місця та валютні надходження.

Та структура українського туризму, яка існує вже протягом багатьох років потребує якщо не докорінної зміни, то хоча б відповідної адаптації  до сучасного становища як в країні, так і у світі. На сьогодні вона є досить своєрідною. Так, майже половина (близько 43%) належить відпочинку на курортах та в інших рекреаційних зонах. Цю особливість доволі легко пояснити історичними обставинами, коли туризм cаме всередині країни розвивався великими кроками. Звичайно, ніхто не стверджує, що це може стати негативною рисою нового українського туризму, але слід приділяти більшу увагу й іншим видам туризму. Так, розмір сільського, мисливського та інших спеціалізованих видів туризму становлять лише 9%.

Об'єктивно аналізуючи нормативно-правову  регуляцію стану галузі туризму  в Україні, слід відмітити, що вона активізувалася лише протягом декількох останніх років. Законодавство України про туризм складається з Конституції України, Закону України “Про туризм” (прийнятий  лише 1995 р.), інших законодавчих актів  України, що видаються відповідно до них, міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна.

До сьогодні в Україні  було досить чітко вибудовано диференційовану  систему органів урядового та неурядового характеру, які фахово займалися цим питанням. Так, Законом  “Про туризм” встановлено, що державна політика у галузі туризму визначається Верховною Радою України. Центральним  органом державної виконавчої влади  в галузі туризму був Державний  комітет України по туризму (на сьогодні - ліквідовано), повноваження якого  визначалися цим законом та положенням, що затверджувалося Кабінетом Міністрів України. Державний комітет України по туризму реалізував державну політику в галузі туризму і ніс відповідальність за подальший його розвиток; брав участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. Місцевими органами державної виконавчої влади в галузі туризму є відповідні структурні підрозділи у складі органів державної виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які підпорядковані цим органам влади та Державному комітету України по туризму. Для координації діяльності міністерств і відомств України в галузі туризму створено Національну раду по туризму, яка є позавідомчим колегіальним органом[26, c. 63-65].

Проблема, на мій погляд, полягає в іншому. При впровадженні Закону “Про туризм” його метою визначалося створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їх обов'язків і відповідальності. Як бачимо, пройшло вже понад 5 років, а ситуація в туристичній галузі реально не змінилася. Тому можна дійти до цілком логічного висновку, що вся створена система органів, видана кількість законів, розпоряджень, указів є черговою жертвою бюрократизму в нашій державі. І саме це є головною проблемою сьогодення у суспільстві. Не можна вважати, що, видавши пару законів, ситуацію можна змінити на краще. Доки не прийде усвідомлення у потребі туризму як провідної галузі економіки, ніяких змін на краще не відбуватиметься.

Зараз все ще на стадії розробки знаходиться “Державна програма розвитку туризму в Україні до 2010 року”. Вона спрямована на вирішення таких існуючих в Україні проблем, як відсутність пропаганди рекреаційних можливостей країни на державному рівні та ефективної моделі інвестиційної політики в цій галузі, високі ціни на готельні послуги при їхнiй низькій якості, надмірний податковий тиск на туристичні підприємства, складні, порівняно iз всесвітньо визнаною міжнародною практикою, візові та митні процедури і подібне. З прийняттям програми планується, що в’їзний туристичний потік зросте вже 2005 року до 9,2 млн. осіб (нині ця цифра 4,4 млн.), а кількість внутрішніх туристів — до 12 млн. (з 6,6 млн.). За попередніми підрахунками, обсяги реалізації власних послуг принесуть до українського бюджету 5,5 мільярдів гривень при загальному фінансовому обігові в галузі в розмірі 34 млрд.

І ще одне принципове питання. Всі плани, програми та проекти щодо розвитку туристичної індустрії повинні бути максимально зорієнтовані не тільки на створення належних умов для туристів, а й на забезпечення високого комфорту проживання корінних жителів регіону. Іншими словами, розвиток туристичної галузі треба розглядати як фактор стабілізації місцевих ринків праці та розширення зайнятості населення.

Серед інших питань, які  регулюються відповідними урядовими  організаціями, є й такі, які, наприклад, розробка першочергових кроків у  реалізації Основних напрямів розвитку туризму в Україні, схвалених  Указом Президента України від 10.10.1999 р. постановою Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо подальшого розвитку туризму” (від 29.04.1999 р.) Ряду центральних органів виконавчої влади дано доручення “організувати облаштування мережі міжнародних транспортних коридорів об’єктами туристичної інфраструктури, залучення інвестицій та одержання кредитів для розвитку туристичної індустрії”.

Згідно з наказом Президента України розроблений проект “Державної програми розвитку Криму як цілорічного  загальнодержавного і міжнародного курортно-рекреаційного та туристичного центру”[21, c. 12].

Окремо слід сказати про роботу Асоціації туризму України. Вона на сьогодні є головною ланкою в тій системі, яка була наведена вища, займає провідне місце серед урядових та неурядових організацій. Об’єднуючи організації відповідного профілю на місцях, Асоціація значно полегшує роботу, намагаючись скоординувати їх роботу. Прикладом таких організацій може бути Львівська організація розвитку туризму, Асоціація “Трускавецькурортосервіс”, Одеський регіональний центр сприяння розвитку туризму “Регіон-туризм”.