Україна у Другій Світовій війні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Реферат

на тему:

Україна у Другій Світовій війні

Виконав:

студент 33-і групи

Мельник Олесандр

Луцьк-2011

ПЛАН

Вступ

1.       Перший етап війни на Україні

2.       Другий етап війни на Україні

3.       Рух Опору

4.       Повернення радянської влади на Україну

Використана література

Вступ

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страж-
даючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення
Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-
які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існу-
вання. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змі-
нила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на почат-
ку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радян-
ського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з со-
бою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись
між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захи-
щала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спусто-
шеннями війни й нещадьо'о політикою тоталітарних держав, що її вели.

Війна на Україні: перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних
етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Ра-
дянський Союз незабаром окупував її східні території. Основна риса цього етапу,
який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупа-
цію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, по-
чався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені ,1944 р.,
коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна
була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві
дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши
ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися
до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину
(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребет-
ності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних
загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня
1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних
претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтра-
лізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду
про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність на-
цистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних
сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також
передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний
протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні
сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі за-
хідноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав
на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю
частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Схід-
ну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За
.чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної
України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти
«серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапоро-
носці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у
розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насампе-
ред «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб
справити на західних українців враження «українськості» нового режиму.
Новий режим також намагався набрати демократичного вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний
список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Сою-
зом. Тому не дивно, що близько 93% виборців проголосували так, як хотів режим.
У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чи-
ном, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців
Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини

1940 р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них
6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому
на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польсь-
кої культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно
поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були на-
ціоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися
переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експро-
пріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити
між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені західними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід україн-
ських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські по-
літичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на ра-
дянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства
«Просвіта». Від 20 до ЗО тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони жи-
вуть «на позичений час», утекли до окупованої" німцями Польщі. З ліквідацією осіб,
організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально-
центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організа-
ція — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну
Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетар-
ських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю,
які не личили носіям «передового соціалістичного ладу». Представники Радянської
України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли
ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з підпілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати
українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,
прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,
як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радян-
ському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із
них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських реформ. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «віддані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ % і справді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого початку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочатку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим
спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно
незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспор-
ти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обме-
ження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання
релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того,
робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широко-
масштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним
і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без
усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували,
заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької
праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та
єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників,
юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному,
хто ототожнювався з українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні
1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто
мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з дру-
зями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось до-
ніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час. «Ніхто,
буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійде його чер-
га»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська
влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки,
особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радян-
ської окупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано
близько 1,2 млн чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке
падіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши під-
тримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було по-
дією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися
в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це на-
сильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Укра-
їні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних укра-
їнців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина
опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та
Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань
більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—ЗО тис. українських політичних біженців.
Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього
центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські
громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як
тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати
цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та
освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де-
сятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при-
хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка
ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент-
ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійови-
ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко-
го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі-
зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим
та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч-
чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних
прерогатив.