Звіт з практики в КБ Приватбанк

     Аналіз  фінансового стану позичальника грунтується на основі розгляду кредитоспроможності  позичальника, який виконується за допомогою коефіцієнтів, аналізу  грошового потоку та, як результуюча  інформація, виводиться рейтингова оцінка фінансової сталості позичальника.

     Для економічної оцінки фінансової діяльності, використовують відповідні показники  за даними балансу та звіту про  фінансові результати та їх використання. На основі наданої звітності, розраховуються такі показники, як:

• показники платоспроможності;
• показники фінансової стійкості;
• показники “солідності” підприємства.

     З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та нарахуванням відсотків  видача позичок поводиться з окремих  позичкових рахунків одночасно або в строк, визначені кредитною угодою і направляється відповідно на оплату матеріальних цінностей і затрат виробництва.

     Повернення  кредиту може здійснюватись різними  способами :

• одночасним внеском по закінченню строку позики;
• рівномірними внесками протягом всього періоду дії кредитної угоди;
• шляхом спрямування виручки від реалізації продукції на повернення позики.

     Процес  кредитування включає контроль з  банку за виконанням умов кредитної  угоди, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням кредиту, підтримуючи  тісний зв’язок з позичальниками та гарантом повернення кредиту на протязі всього періоду користування кредитом. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником  відсотків за користування позичкою.

     В цих цілях щоквартально (при необхідності щомісячно) на основі звітних даних  позичальника здійснюється аналіз його кредитоспроможності. Одночасно проводяться  перевірки, як правило, на місцях наявності  забезпечення та цільового використання цінностей, що кредитуються. При цьому  використовуються всі види бухгалтерської і фінансової звітності та іншої  інформації, що отримується як від  позичальника, так і з інших  джерел.

     Оскільки  по кожній позичці існує ризик  неповернення боргу внаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати кредити  найбільш надійним клієнтам. Однак  він не повинен упускати можливості розвивати свої позикові операції і  за рахунок надання позик, що пов’язані  з підвищеним ризиком, бо вони приносять  високий доход. Враховуючи обернено-пропорційну  діяльність між рівнем ризику та прибутковістю  позичкових операцій , банк повинен  будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю  та обережністю.

     Під формою забезпечення повернення кредиту  розуміють конкретне джерело  погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на його використання, організацію контролю банку за достатністю та придатністю  цього джерела.

     Форми забезпечення повернення кредиту  гарантують кредитору збереження та мобільність  його позикового фонду.

     Фінансовий  стан підприємства є економічною  гарантією можливості повного погашення  кредиту, якщо виникає в цьому  необхідність.

     Для підприємств з нестійким фінансовим станом виникає необхідність мати додаткові  та реальні гарантії повернення кредиту.

     Такими  гарантіями повернення кредит виступають:

• застава майна і прав;
• передача права власності;
• гарантії і поручительства;
• страхування.

     Законом України “Про заставу”, прийнятого Верховною Радою України 2.10.92 р. зі змінами і доповненнями від 25.02.94р., від 14.12.95р., визначено що в основу гарантій покладено заставу майна  чи майнових прав, за допомогою яких забезпечуються зобов’язання боржника. Згідно цього закону, право на заставу  – це спосіб забезпечення зобов’язань, при якому кредитор (в даному  випадку Банк) має право в разі неповернення позики клієнтом одержати перевагу щодо її погашення, виходячи з вартості заставленого майна перед  іншими кредиторами.

     Предметом застави не можуть бути національній культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності  і занесені до Державного реєстру  національного культурного надбання.

     Тільки  при наявності якісної застави  та її збереження, може бути гарантовано  повернення кредиту. Тому найбільш надійним способом збереження застави виступає передача її кредитору, тобто банку. В даному випадку позичальник  залишається власником майна  з опосередкованим володінням (за схемою). Кредитор набуває права  безпосереднього володіння і  несе повну відповідальність за збереження, пошкодження чи втрату майна.

     У відповідності до Закону “Про заставу” об’єктами, що можуть бути предметом  застави, виступають:

• нерухомість;
• застава товарів і обігу чи переробці;
• заклад;
• застава цінних паперів;
• застава майнових прав.

     Розглянемо  кожен з них детальніше.

     Отже, предметом нерухомого майна (іпотеки) є майно, що пов’язане із землею – будівлі, споруди, квартири, підприємства (їхні структурні підрозділи), як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухомості. Предметом іпотеки  можуть бути належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження. Забезпечення неруховим майном, як правило, застосовуються при видачі великих довгострокових кредитів. При  цьому забезпечення кредиту оформлюється борговим зобов’язанням позичальника – іпотекою. По деяких видах іпотечних  позик банк може продавати іпотеки  позичальника індивідуальним інвесторам. Це здійснюється шляхом випуску (емісії) цінних паперів, як правило, облігацій, забезпечуються іпотекою. Далі цей  механізм передбачає надходження облігацій  на ринок цінних паперів з тим, щоб реалізувати їх. Виручені кошти  спрямовує в обіг. Платежі позичальників  по іпотечних позиках розподіляється між власниками облігацій. Доход  банку в цьому випадку складається  з різниці між позичковими  процентами, що сплачує позичальник  банку, і процентом цінних паперах, який банк сплачує власникам облігацій.

     Досить  активно при наданні позик  застосовується застава товарів  в обігу. Вартість заставленого майна  в цьому випадку може в кілька разів перевищувати суму позики і  вимагає постійного контролю з боку банку. Тому найкраще застосовувати  заставу товарів в обігу для  клієнтів, що зарекомендували себе,  як добросовісні позичальники і є  першокласними клієнтами банку.

     Вексельними кредитами є банківські операції по врахуванню (дисконту векселів); видача позичок до запитання під забезпечення векселів.

     Кредит  подається за заявою векселедержателя, яка подається до банку, в якому  йому відкриті основні рахунки –  розрахунковий, поточний. При розгляді можливості надання вексельного  кредиту банк зобов’язаний переконатися, що клієнт буде спроможний своєчасно  повернути кредит.

       Врахування або дисконт векселів  полягає в тому, що банк придбавши  вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред’явнику,  а платіж отримує тільки за  настанням зазначеного у векселі  строку.

     Економічною суттю операції є дострокова грошова  реалізація векселя його держателем банку і переведення  комерційного кредиту у банківський.

     За  достроковий платіж банк утримує  з номінальної суми векселя певну  винагороду на свою користь, тобто вексель  сплачується зі знижкою. різниця  між сумою, за яку банк придбав  вексель  сумою яку він отримує  за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або  дисконтом. Сума, яка підлягає утриманню  на користь банку як дисконт, розраховується на підставі ставки врахування векселів.

     Нарахування суми дисконту здійснюється за  формулою:

1. С  =  К * Т * П  =  10000 * 45 * 12 = 150 грн.

                    360 * 100           306 * 100        

     де  С- сума дисконту.

           К – номінальна сума векселя 10000 грн.    

          Т – строк у днях від дня  обліку до дня платежу 45 днів.

          П – ставка врахування –  12% річних. 

     Сума  дисконту (відсоток за врахування) векселя  стягується банком як би наперед, але  зараховується на дохідний рахунок  банку після отримання платежу  за векселем.

     Як  елемент забезпечення кредиту товарними  запасами може виступати вексель  позичальника. Цей спосіб оформлення забезпечення застосовується при кредитуванні підприємств оптової та роздрібної торгівлі і здійснюється так: банк-кредитор сплачує товари фірмі – постачальнику  позичальника. Позичальник отримавши  товар, що юридично належить банку, зобов’язати  зберігати його до моменту повернення позики. Зобов’язання позичальника засвідчується  векселем, що належить сплаті на першу  вимогу банку-кредитора. Якщо партія доставлених  товарів продана, то позичальник  має право розпоряджатись виручкою тільки за дорученням банку-кредитора. Без доручення виручка зараховується  в рахунок погашення позики.

     Застава цінних паперів передбачає заставу  лише високоліквідних чеків векселів, облігацій платоспроможних підприємств, які можуть бути передані в заставу  з допомогою передавального напису (індосаменту) і цінні папери, що передаються за домовленістю заставодержателя та особи, на ім’я якої виписано цінний папір. За взаємною згодою сторін цінний папір може бути переданий на депозит  до нотаріальної контори чи в банк. Причому за умовами договору застави, отриманий доход від цінних паперів  може бути спрямований на погашення  основного боргу чи нарахованих  відсотків.

     ПриватБанк, як правило, приймає в заставу високоліквідні цінні папери, платоспроможних підприємств. При нестійкій платоспроможності власників цінних паперів ПриватБанк може потребувати у заставодавця застрахувати таку заставу.

     Застава майнових прав значно розширює можливості кредиторів щодо отримання кредиту  оскільки вони можуть використовувати  різноманітні майнові права вимоги, як ті що можуть бути пред’явлені в  даний період, так і ті що виникають  в майбутньому. В договорі “застави прав” повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця, при чому заставодавець  зобов’язаний дозволити повідомити свого боржника про здійснену  заставу прав. 

     Окремою формою забезпечення повернення кредиту  є – гарантії і поручительства. Захищаючи інтереси кредитора, вони на відміну від заставу, мають  іншу природу: відповідальними за невиконання  зобов’язань перед банком є не лише кредитор, а й третя сторона  – поручитель чи гарант. Існують  декілька видів гарантій, які розрізняються  між собою по суб’єкту гарантійного зобов’язання; порядку оформлення гарантій; джерелу коштів, які використовуються для гарантування платежу.

     В якості суб’єкта гарантованого зобов’язання можуть бути фінансово-стійкі підприємства або спеціальні установи, що мають  кошти.

     В США, наприклад, на протязі довгого  періоду позичальники перед отриманням кредиту повинні були формувати  в банку депозит на визначену  суму. Тут використовувався принцип  “10+10”. Суть в тому, що позичальник  до отримання кредиту створював  депозит в розмірі 10% дозволеної суми, інші 10 % він вносив на депозитний рахунок після її видачі. Таким  чином, гарантією повернення кредиту був власний депозит позичальника в розмірі 20% отриманої позички. Але в цьому випадку гарантія лише частково захищає інтереси кредитора. Тому практику можна було б використовувати і на Україні, зобов’язавши позичальника утримувати вільні грошові кошти на розрахунковому або депозитному рахунках в даному банку.

     Найбільш  розповсюдженою є банківська гарантія, але УСБ не надає гарантій фізичним і юридичним особам.

     ПриватБанк вдається до форми поручництва в двох випадках, переслідуючи дві різні цілі:

• коли самі виступають гарантом, звичайно по зобов’язаннях інших банків – щоб заробити комісійні;
• коли приймають поручительства по зобов’язаннях своїх позичальників, включаючи поручительства інших банків, - щоб забезпечити повернення наданих кредитів.