Антимонопольна політика: суть та завдання, український та зарубіжний досвід

Чиста монополія виникає, звичайно, там, де відсутні реальні  альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що випускається, є в деякій мірі унікальним. Це в  повній мірі можна віднести до природних  монополій, типовим прикладом яких є комунальні служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і  може впливати на неї змінюючи кількість  товару.

Поряд із чистою монополією в антимонопольній теорії розрізняють  таке поняття, як домінуюча фірма. Домінуюча  фірма – фірма, яка має частину  відповідного ринку, що значно перевищує  частину її найближчого конкурента. У конкурентній практиці країн світу  домінуючою фірмою вважається така, що контролює не менше 40% конкретного ринку. Не виключена ситуація, за якої домінуюча фірма у минулому була монополістом, але на ринок стали проникати конкуренти, що почали завойовувати певні частини ринку, який раніше повністю належав монополісту[1].

В українському законодавстві  замість терміну “домінуюче становище” вживається поняття “монопольне  становище”. Причому наводяться кількісні  параметри: монопольним називається  таке становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням АМКУ може визначати монопольним становище підприємця, частина якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35%.

Домінуюча фірма може досягти  становища чистого монополіста, так само як і фірма олігополіст  може досягти становища домінуючої фірми за допомогою деяких методів  анти конкурентної політики та недобросовісної  конкуренції, серед них:

• “бійцівська марка” - це марка вже існуючого чи схожого за природою товару. На цей товар призначається дуже низька ціна (інколи нижче собівартості). Відповідний товар постачається на певну територію в певний час. Його завдання полягає в придушенні конкуренції з боку інших фірм. Як правило вони за розміром поступаються компанії, що поставляє на ринок товар “бійцівської марки”;
• “грабіжницьке ціноутворення”. Таку політику застосовує домінуюча компанія. Вона означає встановлення дуже низьких цін, часто нижчих, ніж затрати на виробництво, на продукцію домінуючої компанії для того, щоб витіснити конкурента з ринку. Досягнувши поставленої мети, та одночасно відлякавши від вступу в галузь інших конкурентів, домінуюча фірма знову піднімає ціни, одержує великі прибутки та компенсує попередні витрати. “Оксфордський словник для ділового світу” пояснює, що грабіжницьке ціноутворення ¾ це “… ціноутворення на товар і послуги на такому низькому рівні, що інші фірми не можуть конкурувати і змушені покинути ринок”.
• “неціновий грабіж” ¾ форма конкурентної боротьби, яка передбачає підвищення витрат конкурентів, в результаті чого погіршується їх економічне становище. Для завдання конкурентам збитків використовуються державні органи. Наприклад, конкурента змушують нести значні витрати матеріальних та інтелектуальних ресурсів на ведення судових та адміністративних справ.

Для досягнення монопольного становища використовуються такі методи недобросовісної конкуренції, як диспережмент та дилюція.

Диспережмент - це заява про  товари і послуги конкурента, яка  не відповідає дійсності, чи є оманливою  і здійснює тиск на споживачів із метою  дискредитації товарів та послуг певного виробника. Судова практика знає і випадки “відкритого прямого  диспережменту”, коли підприємці надсилали  листи споживачам рекомендуючи їм не купувати товари і послуги конкурентів.

Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець без дозволу  використовує товарний знак і/або фірмове  найменування іншого підприємця, причому  щодо конкурентних товарів та послуг. Це є використання товарного знака  з метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого  знака.

Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова  між кількома великими фірмами. Змова ¾ письмова чи усна угода між конкурентами, яка спрямована на отримання вищих прибутків за допомогою встановлення (фіксування) цін та обмежень щодо випуску та реалізації продукції.

1.3 Суть та значення  антимонопольної політики.

Процес монополізації  економіки має як позитивні так  і негативні наслідки. Існує позиція, що у великих підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати  сучасне виробництво, фінансувати  науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати  новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а також, пристосуватися до розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень  в економіці. Проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополій значно більше, і перший ¾ практика встановлення монопольних цін. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли ціни на внутрішньому ринку вищі ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і не великий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги.

Існує і така точка зору, що монополія веде до гальмування  науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює  тенденцію до стримування запровадження  технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище  і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності.

Монополія, як економічне явище, має результатами своєї діяльності певні наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним  із найголовніших таких наслідків  є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування  ринку.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава  була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання  актів, законів, обмеження сфери  впливу монополістичних об’єднань  і, звісно, застосування різних санкцій  до порушників ¾ від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремні ув’язнення).

Антимонопольна політика ¾ сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Ще однією функцією держави  в цьому напрямку є створення  органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а  також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку. 

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ.

2.1. Шляхи формування  антимонопольної політики в Україні.

Щоб розкрити це питання  потрібно розглянути такі дві складові, як формування Антимонопольного законодавства, та контроль антимонопольного комітету за його дотриманням.

Система антимонопольного законодавства  України включає Закони України  “Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, “Про захист від недобросовісної  конкуренції”, постанову КМУ від 11 листопада 1994 р. №765 «Про запровадження  механізму запобігання монополізації  товарних ринків» у редакції постанови  КМУ від 26 травня 1997 р. №499, Правила  розгляду справ про порушення  антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. №5 у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29 червня 1998 р. №169-р, Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого  розпорядженням АМК України від 25 травня 1998 р. №134-р та ряд інших.

Отже, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницької діяльності», стосується, в першу чергу, не боротьби з монополізмом та недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише 7 статей), а створення  Антимонопольного комітету України (АМКУ). Йому відведено статей з 8-ї по 25-ту. Щодо доцільності існування такого органу, то економічна концентрація не може відбуватись без відповідної  юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи є і в інших державах. У США – Федеральна торговельна  комісія та Антитрестовський підрозділ  Міністерства юстиції. У Великобританії функції аналогічні АМКУ, виконує  Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. підкоректовано п. 3 ст. 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Як і раніше межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки й антимонопольним законодавством залишається розмитою. Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об’єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків передбачених цим законом». Але закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії й економічної конкуренції.

В законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну і ту ж назву – «Недобросовісна  конкуренція». Вона (ст. 7) нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

• неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів та послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форм, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
• умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
• отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації чи майну підприємця».

Верховна  Рада затвердила Закон «Про захист економічної конкуренції». Закон детально регламентує процедуру  отримання дозволів на незаборонені узгоджені дії, концентрацію, процесуальні норми щодо визначення монопольного становища, а також положення  щодо відповідальності за порушення  норм антимонопольного законодавства. Зокрема він дозволяє органам  Антимонопольного комітету давати свою згоду на узгоджені дії підприємців  у разі, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих технічних умов чи стандартів на товари. За оцінками експертів, цей перелік занадто загальний і дозволяє практично будь-яку економічну концентрацію.

Окрім того, закон надає  право КМУ своїм рішенням дозволяти  узгоджені дії чи концентрацію, які  заборонив АМКУ, якщо позитивний ефект  таких дій чи концентрації переважає  негативні наслідки обмеження конкуренції. У такому разі рішення уряду має  вищу юридичну силу, ніж рішення  АМКУ. Ця норма однак суперечить законові про АМКУ, який закріплює  за цим комітетом спеціальний  статус, підконтрольність його лише Президентові, а підзвітність – ВРУ.

Порівняно з попереднім Законом  – “Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності”, запропоновано більш  гнучкі механізми реагування держави  на недобросовісну конкуренцію. Головне, що новий закон захищатиме дрібних  та середніх підприємців від великих, і всіх разом узятих – від держави.

Згідно із законом антиконкурентними  діями державних мужів визначаються ті, що спрямовані на будь-які, не передбачені  законом обмеження, дискримінацію, заборону, примус, безпідставне надання  пільг та переваг іншому підприємству. Відтепер не вважається концентрацією  і не потребує звернення до АМК  придбання акцій страхових компаній за умови їх наступного перепродажу  протягом року. Крім того, не потребують звернення до АМК узгоджені дії  між підприємцями малого та середнього бізнесу, вже пов’язаними між  собою відносинами контролю.

Якщо антиконкурентні  узгоджені дії буде доведено застосовуватимуться  дещо нові види покарання. Якщо це підприємство – йому загрожує штраф, примусовий поділ або ж воно муситиме відшкодувати своєму добросовісному конкурентові завдані  збитки. Штрафи, загалом, збільшилися. Приміром, за зловживання монопольним  становищем чи за невиконання рішення  АМК – з 5% до 10% обороту підприємства. Проте враховуючи, що за законом  підприємство-порушник не віддаватиме  державі весь незаконно отриманий  прибуток, як це відбувалося раніше, то втрати такого підприємства будуть навіть меншими. Цікавим є також  положення, за якого навіть відвертий  монополіст може залишити все як є. Подавши спеціальну заяву і доповівши, що його дії хоч і є антиконкурентними, але сприяють, скажімо, вдосконаленню виробництва, придбанню чи реалізації товару, оптимізації імпорту чи експорту товарів, розвитку малого підприємництва, то АМК як виняток може видати дозвіл на діяльність.

Але все ж, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної  політики є надто новим та незвичним. Разом з тим, специфіка економіки  України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську  систему СРСР вона відзначалась одним  із найвищих рівнів концентрації та централізації  виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації  не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава  протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення  умов і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму  в Україні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними даними. Дані звітності АМК протягом останніх років у сферах діяльності природних  монополій зберігається стійка тенденція  до зловживання монопольним становищем. Домінуючим видом у структурі  зловживань є встановлення дискримінаційних цін, що порушує права окремих  споживачів, та встановлення монопольних  цін, що призводить чи може призвести  до порушення прав споживачів. Такі компанії нерідко включають у  ціни (тарифи) на свою продукцію витрати, що не пов’язані з випуском даної  продукції, або ж стягують зі своїх  споживачів плату за фактично ненадані послуги. Найбільш прогресуючими у  цьому плані є ринки комунальних  послуг, де протягом лише 1999 р. АМКУ було виявлено та припинено 145 випадків порушення  антимонопольного законодавства, завдяки  чому споживачам було повернуто бл. 15 млн. грн. збитків.