Творчість українських композиторів М. Березовського та Д. Бортнянського

     Великий майстер зумів органічно поєднати простоту з вишуканістю, музику й  текст. Започаткувавши новий напрямок партесного співу, він водночас спирався на мелодичні звороти, притаманні українському народному мелосу.

     Збереглося  мало архівних документів, які дали б можливість виразно окреслити  життєвий шлях композитора. Відомо, що М. Березовський народився і сформувався  як музикант в Україні, але більшу частину свого життя провів за її межами. Не встановлено й точної дати його народження. Більшість дослідників  схильна вважати, що Максим Созонтович Березовський народився 27 жовтня 1745 р. в Глухові. Походив, імовірно, з козацької  родини.

     До 1764 р. Глухів як гетьманська резиденція вважався столицею України. У резиденції Кирила Розумовського, який став гетьманом, коли Максимові виповнилося 5 років, були театр і прекрасна співоча  капела. В місті була знаменита  музична школа, заснована у 30-х  роках XVIII ст., до програми якої входило  вивчення хорового співу, гри на скрипці, бандурі, підготовка співаків, хористів, оркестрантів для Петербурзького двору, зокрема для Придворної співацької капели. Точних даних про навчання Березовського у Глухівській  музичній школі поки не знайдено. Березовський навчався у 1750-ті роки в Києво-Могилянській академії і досяг класу риторики (дійшов до шостого класу й отримав  грунтовну освіту).

     Під час навчання в академії М. Березовський вже писав три— і чотириголосні  хорові твори, виконувані студентами. 1758 р. граф Петро Румянцев, майбутній президент Малоросійської колегії, звернув увагу на Максима і взяв його до царського двору. 29 червня того ж року його прийняли на службу до великого князя Петра Федоровича (згодом — імператор Петро III) і зарахували співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру, в якому співаками були переважно італійці, а оркестрантами — німці.

     Участь  Березовського у виставах разом  з італійськими акторами, зокрема  в опері Ф. Арайї, яка складалася з ряду віртуозних партій, свідчить про наявність у нього прекрасного  голосу широкого діапазону, віртуозної вокальної техніки й італійського вокального стилю бельканто. Збереглися списки виконавців опери «Олександр в Індії». За винятком М. Березовського, всі інші солісти були жінки (переважно  італійки), які виконували чоловічі ролі, призначені для сопраністів (кастратів). Водночас Максим співав у Придворній співацькій капелі, очолюваній Марком Полторацьким, більшість хористів якої були українцями. Високий виконавський рівень капели дивував навіть іноземних  музикантів.

       На початку 60-х років XVIII ст. хлопець брав уроки композиції  та контрапункту у Франческо  Цоппіса — венеціанського музиканта,  котрий приїхав з італійською  трупою Локателлі в 1757 р. і  залишився в Росії. Ф. Цоппіс  керував театральним оркестром,  писав духовні хорові твори. 1765 р. він змінив М. Полторацького  на посаді капельмейстера Придворної  капели. Після перевороту 1762 p., який  посадив на престол Катерину II, артистів-співаків Оранієнбаумського  театру, в тому числі й Березовського,  перевели в італійську трупу  (так звану «італійську компанію»).

     Сталися зміни і в особистому житті  Максима. 11 серпня 1763 р. Катерина II спеціальним  указом постановила «находящемуся  в службе при дворе Ея Императорскаго Величества при итальянской компании певчему Максиму Березовскому дозволить  жениться той же компании на танцовальной девице Франце Ибершерше и притом соизволила указать пожаловать ей платье». 19 жовтня 1763 р. М. Березовський обвінчався з Францою, яку згодом (1774 р.) зі служби було звільнено.

     Березовський  спілкувався з видатними музикантами  Європи та кращими вітчизняними співаками  й інструменталістами, котрі працювали  в Петербурзькій придворній капелі і столичних оркестрах. Надзвичайне  обдарування, багатогранність таланту (крім композиторської діяльності та виступів у опері, він, за деякими  свідченнями, досконало грав на скрипці  та клавесині) дозволили йому здобути  визнання в серці музичної культури Європи — Італії. Дирекція російських імператорських театрів направила  Березовського на навчання до відомого теоретика й педагога Болонської філармонічної академії Джованні Баттіста Мартіні (Джамбаттіста), у якого вчилися  К. Глюк, А. Гретрі, В. А. Моцарт та багато інших славетних європейських музикантів.

     Існує кілька версій дати від’їзду Березовського  до Італії — від 1765 до 1769. Управляючий  імператорськими театрами І. П. Єлагін у листі від 12 лютого 1770 р. просив Мартіні добре навчати Березовського, а також повідомити про його здібності. Відповідаючи І. Єлагіну, Джамбаттіста у листі (24 квітня 1770 р.) відзначав  талант Березовського і писав  про те, що передасть учневі свої знання з мистецтва контрапункту. Найімовірніше, що Березовський перебував  у Італії близько трьох років.

     У записі про виїжджаючих із Санкт-Петербурга за кордон (26 травня 1769 р.) Березовського  названо кур’єром, який вирушає  у Відень до «повноважного міністра князя Голіцина».

     На  ті часи Болонья була визначним культурним центром Італії. Гордістю знаменитої Філармонічної академії був падре  Мартіні. Його колосальна музична бібліотека вважалася однією з найбільших в  Європі. Не виключено, що йому доводилось підтримувати і Максима, якому аж надто нерегулярно надсилали  з Петербурга гроші.

     У Болоньї жили тоді Франческо Арайя (1709 — бл. 1770), в операх якого Березовський співав ще в Оранієнбаумі, колишня  партнерка — співачка Катаріна Брігонці та Вінченцо Манфредіні (1737—1799), теж знайомий по оранієнбаумській трупі, який здійснював навесні 1770 р. у театрі «Комунале» постановку своєї опери «Арміда». Міг тоді спілкуватись Березовський ще з одним визначним музикантом — всесвітньо відомим співаком Фарінеллі (Карло Броскі, 1705-1782), який підтримував з Мартіні дружні стосунки.

     Пройшовши, як цього вимагали правила, нижню  і середню сходинки навчання, протягом року показавши себе у творчій  діяльності, учень допускався до екзамену на звання академіка. М. Березовський складав  іспит (разом з відомим чеським  оперним композитором Й. Мислівечком) 15 травня 1771 р. Його екзаменаційна робота донині зберігається в архіві академії. Того дня, разом із Максимом, членом академії став і Мислівечек, а за вісім місяців до них (9 жовтня 1770 р.) приєднався 14-річний В. А. Моцарт. Їхні імена викарбувані золотом поруч  на мармурових скрижалях Болонської філармонічної академії.

     У Болоньї були написані кращі з  Максимових причасних віршів, вся  «Літургія», які стали найзначнішою частиною його творчого доробку. Один із біографів Березовського Є. Болховітінов зазначав, що «чекала слава його вже і в Росії, тому шо він ще з Італії надіслав до двору декілька церковних концертів, які загалом  були схвалені».

     Хоч як сутужно жилося в Італії Максимові, крім Болоньї він, очевидно, побував  і в інших містах Італії: адже друзі — музиканти з італійської  трупи — на цей час повернулися  з Росії додому. Мусив заробляти  на прожиття музикою. 1772 р. створив у  Пізі сонату для скрипки і чембало, а на початку 1773 р. під час карнавалу  в оперному театрі м. Ліворно було поставлено його оперу «Демофонт». Деякі документи дають підстави стверджувати, що ця опера була поставлена також у Флоренції, а короткий список його задокументованих творів італійського періоду насправді  набагато більший.

     Досить  довго вважали, що композитор виїхав з Італії до С.-Петербурга у 1775 р., і  пов’язували це з поверненням  до Росії ескадри графа Орлова (на якій було вивезено горезвісну княжну Тараканову). Проте було знайдено рапорт Колегії внутрішніх справ Росії, в якому зазначено, що капельмейстер Березовський виїхав з Італії 19 жовтня 1773 р. Та все ж статус і коло знайомств придворного музиканта дають підстави для багатьох романтичних і детективних домислів.

     Таким же загадковим є і подальше життя  композитора після повернення до столиці імперії. М. Березовського, який мав широке професійне визнання в Італії, мав титул члена Болонської філармонічної академії, великі знання й досвід театральної, педагогічної та виконавської діяльності, зарахували на ту ж посаду композитора з невеликою  платнею, яку він мав до Італії. Посади капельмейстера, як це передбачав титул академіка, він не отримав.

     Після бурхливого музичного життя Італії атмосфера в Росії була для  Березовського задушливою і нестерпною. Соціальне становище професійних  музикантів, за винятком приїжджих  з Європи, перебувало на рівні придворних слуг і кріпаків.

     У Росії, окрім Бортнянського, котрий ще не повернувся з Італії, не було жодного  композитора його рівня, але ставилися  до Максима як до звичайного службовця. Йому замовляли музику лише для Придворної капели. Ходили чутки, що князь Г. Потьомкін  обіцяв відкрити в Україні (Кременчуку) музичну академію і поставити  директором М. Березовського. Але ця ідея була втілена в життя лише 1786 р.

     Максима Березовського на той час уже  не було серед живих. Зневажений, позбавлений  уваги, самотній, зубожілий і зневірений, він дедалі частіше впадав у депресію. 1777 p., ймовірно, під час нервового  зриву, Березовський покінчив життя  самогубством. Щоправда, і в смерті його багато дивного, бо знайшли його з перерізаним горлом.

     «Композитор Максим Березовський помер сього  місяця 24-го дня; заслужене ним жалування  вартувало би по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося  і поховати тіло нічим, то звольте. Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлагін. Травень, 25-го дня 1777 р.» Це останній з документів, якими окреслено життя, творчість і смерть генія європейської музики XVIII ст., нашого співвітчизника.

3. Творча  спадщина М. Березовського та Д. Бортнянського  в сучасному духовному житті

     Д. Бортнянський - єдиний з російських композиторів XVIII ст., чия духовна  музика не була забута після його смерті, продовжувала викликати любов та визнання численного кола слухачів. Кульмінація  хорової творчості Бортнянського  припадає на період з 1790 по 1797 роки, коли була створена більша частина його творів на духовні тексти. Підготовлене за життя композитора, але видане вже у 30-х роках XIX ст. зібрання його духовних творів включає 35 однохорних та 10 двохорних концертів, 14 «Хвалебних» («Тебе Бога Хвалим»), 2 літургії, 7 чотириголосних та 2 восьмиголосних «Херувимських», біля 30 інших піснеспівів, низку обробок  старовинних наспівів. У цих творах Бортнянський досягає великої майстерності монументального хорового письма, продовжуючи  традиції своїх попередників та прокладаючи  шлях до хорової класики XIX ст.

     Найбільш  численними та значними є хорові концерти. Бортнянський утвердив та розвинув тип  класичного хорового концерту a cappella. Виникнувши на основі музичного збагачення літургії, хоровий концерт утвердився як поліфункційний жанр: він використовувався в кульмінаційних моментах церковного богослужіння, звучав в урочистих придворних та державних  церемоніях, завоював популярність як форма світського музикування. Саме ця подвійна природа концерту, що поєднав  у собі духовність і світськість, особливо приваблювала Бортнянського - виразника прогресивних ідеалів  епохи класицизму та Просвітництва. Неповторна самобутність його хорових  концертів полягає в органічному  поєднанні принципів класичного музичного стилю з традиціями вітчизняної хорової культури - партесного концерту та кантової лірики XVII - XVIII століть.

     Загальна  структура концертів утворюється  з нанизування відносно самостійних  тематичних побудов за принципом  контрасту темпів (швидко - повільно), типу фактури (tutti - solo), що дозволяє композитору  досягати плинності і гнучкості форми та різноманітності звучання. Новації Д. Бортнянського лежать у площині інтонаційного строю музики, в якому іноді відчутні риси оперності, мелодики розповсюджених у побуті кантів та псалмів, народнопісенних зворотів. Всі ці компоненти утворюють особливий інтонаційний сплав, котрий не відповідав вимогам древньої церковно- співочої традиції і викликав дорікання у надмірній прихильності Бортнянського до «концертного» стилю.

     Концерти  Бортнянського відрізняються широтою  образного змісту. У деяких з них  композитор віддає дань зовнішньо імпозантному, але одноманітному за засобами офіційно-парадному  стилю музики (концерти № 2, 4, 5). Особливою  виразністю характеризуються концерти скорботно- елегійного та інтимно-ліричного  характеру. Тут його музика, наповнена  глибоким, зосередженим роздумом, набувала надзвичайного «душевного» резонансу. Очевидно, це і стало причиною величезної популярності духовних творів Бортнянського  у самих широких колах слухачів, їх проникнення у репертуар повсякденного  домашньо-побутового музикування.

     Притаманна  Бортнянському лірична настроєність з особливою повнотою виявилась  в його мінорних концертах споглядального плану. Багато з них можна назвати  «ліричною сповіддю» композитора. До кращих з них належать патетичний концерт фа-мінор № 21 «Живый в  помощи», один з найбільш ліричних № 25 «Не умолчим никогда», траурно-елегійний  ре- мінорний (№ 33) та зворушливий до-мінорний (№ 32 ). Глибоко філософський характер, піднесеність та одухотвореність настрою, стихія стриманої зосередженої лірики, щирість і проникливість почуття  пронизує концерти композитора пізнього періоду творчості. Один з таких  творів - концерт № 32 «Скажи ми, Г  осподи, кончину мою», відзначений  Чайковським як «кращий із всіх тридцяти п’яти», «позитивно прекрасний». Скорботно- низхідна початкова тема концерту, що передає стан передсмертного звернення, була близькою емоційному світу російського  класика й конкретно нагадує  інтонації зітхання в його ліриці, наприклад, у передсмертній арії Лєнского з «Євгенія Онєгіна». Очевидно, грандіозна пропозиція нотовидавця П. Юргенсона, який запропонував Чайковському відредагувати й підготувати до видання всі хорові твори композитора, змусила його глибше проникнути в естетичну систему Бортнянського.