Розробка політики запобігання банкрутства на підприємстві

text-align:justify">- наявність наднормативних запасів сировини і готової продукції;

- використання нових джерел фінансових ресурсів на невигідних умовах;

- несприятливі зміни в портфелі замовлень;

- падіння ринкової вартості акцій підприємства;

- зниження виробничого потенціалу і т.д  [17, c. 11].

В другу групу входять показники, несприятливі значення яких не дають підстави розглядати поточний фінансовий стан як критичний, але сигналізують про можливість різкого його погіршення в майбутньому при неприйнятті дійових заходів. До них відносяться:

- надмірна залежність підприємства від якого-небудь одного конкретного проекту, типу устаткування, виду активу, ринку сировини чи ринку збуту;

- утрата ключових контрагентів;

- недооцінка відновлення техніки і технології;

- утрата досвідчених співробітників апарата керування;

- змушені простої, неритмічна робота;

- неефективні довгострокові угоди;

- недостатність капітальних вкладень і т.д.

До переваг цієї системи індикаторів можливого банкрутства можна віднести системний і комплексний підходи, а до недоліків — більш високий ступінь складності ухвалення рішення в умовах багатокритеріальної задачі, інформативний характер розрахованих показників, суб'єктивність прогнозного рішення.

Відповідно до чинного законодавства про банкрутство підприємств для діагностики їх неспроможності застосовується обмежене коло показників:

- коефіцієнт поточної ліквідності,

- коефіцієнт забезпеченості власним оборотним капіталом,

- коефіцієнт відновлення (утрати) платоспроможності.

Згідно з даними правилами підприємство визнається неплатоспроможним при наявності однієї з наступних умов:

- коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду нижче нормативного значення для відповідної галузі;

- коефіцієнт відновлення (утрати) платоспроможності < 1.

- коефіцієнт забезпеченості підприємства власними оборотними коштами на кінець звітного періоду нижче нормативного значення для відповідної галузі [41, c. 409].

Підприємство вважається стійко неплатоспроможним у тому випадку, якщо протягом останніх чотирьох кварталів у нього незадовільна структура балансу. При цьому для визнання стійко неплатоспроможного підприємства потенційним банкрутом необхідна наявність однієї з наступних умов:

- коефіцієнт фінансової залежності (питома вага позикових засобів у загальній сумі активів) на кінець звітного періоду має значення вище нормативного (для всіх галузей не більш 0,85);

- частка прострочених фінансових зобов'язань у загальній сумі активів підприємства на кінець звітного періоду має значення вище нормативного (для всіх галузей не більш 0,5).

Якщо величина даних коефіцієнтів перевищує рівень нормативних значень, то це свідчить про критичну ситуацію, при якій підприємство не зможе розрахуватися за своїми обов'язками, навіть розпродавши усе своє майно. Така ситуація може привести до реальної загрози ліквідації підприємства за допомогою процедури банкрутства.

З огляду на різноманіття показників фінансової стійкості, розходження в рівні їхньої критичної оцінки і виникаючої в зв'язку з цим складності в оцінці кредитоспроможності підприємства і ризику його банкрутства, багато вітчизняних і закордонних економістів рекомендують робити інтегральну оцінку фінансової стійкості на основі скорингового аналізу. Методика кредитного скоринга вперше була запропонована американським економістом Д. Дюраном на початку 40-х років.

Сутність цієї методики полягає в класифікації підприємств за ступенем ризику виходячи з фактичного рівня показників фінансової стійкості і рейтингу кожного показника, вираженого в балах на основі експертних оцінок.

Розглянемо просту скорингову модель із трьома балансовими показниками (табл. 1.1), що дозволяє розподілити підприємства по класах:

I клас — підприємства зі значним запасом фінансової стійкості, що дозволяє бути упевненим у поверненні позикових засобів;

II клас — підприємства, що демонструють деякий ступінь ризику по заборгованості, але ще не розглядаються як ризиковані;

III клас — проблемні підприємства;

IV клас — підприємства з високим ризиком банкрутства навіть після вживання заходів з фінансового оздоровлення. Кредитори ризикують утратити свої засоби і відсотки;

V клас — підприємства найвищого ризику, практично неспроможні.

Згідно з цими критеріями, визначимо, до якого класу відноситься аналізоване умовне підприємство (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Розподіл підприємств за класами [34, c. 619]

Показник	Границі класів відповідно до критеріїв
	I клас	II клас	III клас	IV клас	V клас
Рентабельність сукупного капіталу, %	30% і вище — 50 балів	від 29,9 до 20%— від 49,9 до 35 балів	від 19,9 до 10%— від 34,9 до 20 балів	від 9,9 до 1% — від 19,9 до 5 балів	менш 1% — 0 балів
Коефіцієнт поточної ліквідності	2,0% і вище — 30 балів	від 1,99 до 1,7%— від 29,9 до 20 балів	від 1,69 до 1,4 — від 19,9 до 10 балів	від 1,39 до 1,1%— від 9,9 до 1 бала	1% і нижче  — 0 балів
Коефіцієнт фінансової незалежності	0,7% і вище — 20 балів	від 0,69 до 0,45%— від 19,9 до 10 балів	від 0,44 до 0,3%— від 9,9 до 5 балів	від 0,29 до 0,20% від 5 до 1 бала	менш 0,2% — 0 балів
Границі класів	100 балів і вище	від 99 до 65 балів	від 64 до 35 балів	від 34 до 6 балів	0 балів

 

Для оцінки рейтингу суб'єктів господарювання і ступеня фінансового ризику досить часто використовуються методи багатомірного рейтингового аналізу. У закордонних країнах для оцінки ризику банкрутства і кредитоспроможності підприємств широко використовуються факторні моделі відомих західних економістів Альтмана, Лиса, Таффлера, Тишоу й ін., розроблені за допомогою багатомірного дискримінантного аналізу.

Найбільш широку популярність одержала модель Альтмана:

Z = 0,717х1 + 0,847х2 + 3,107х3 + 0,42х4 + 0,995х5

Де х1 - власний оборотний капітал /сума активів;

х2 — нерозподілений прибуток/сума активів;

х3 — прибуток до сплати відсотків /сума активів;

х4 — балансова вартість власного капіталу/позиковий капітал;

х5 — обсяг продажів (виторг) /сума активів.

Константа порівняння — 1,23.

Якщо значення Z<1,23, то це ознака високої імовірності банкрутства, тоді як значення Z>1,23 і більш свідчить про малу його імовірність.

Дискримінантна модель, розроблена Лисом для Великобританії, одержала наступне вираження:

Z = 0,063х1 +0,092х2 +0,057х3 + 0,001х4,

де х1 — оборотний капітал/сума активів;

х2 — прибуток від реалізації/сума активів;

х3 — нерозподілений прибуток/ сума активів;

х4 — власний капітал/позиковий капітал.

Тут граничне значення дорівнює 0,037.

Таффлер розробив наступну модель:

Z = 0,53х1 + 0,13x2 + 0,18х3 + 0,16х4,

де х1 — прибуток від реалізації/короткострокові зобов'язання;

х2 — оборотні активи/сума зобов'язань;

х3 — короткострокові зобов'язання/сума активів;

х4 — виторг/сума активів.

Якщо величина Z-рахунка більше 0,3, це говорить про те, що у фірми непогані довгострокові перспективи, якщо менше 0,2, то банкрутство більш ніж ймовірне.

Однак слід зазначити, що використання таких моделей вимагає певної обережності. Тестування інших підприємств за даними моделям показало, що вони не повною мірою підходять для оцінки ризику банкрутства наших суб'єктів господарювання через різну методику відображення інфляційних факторів і різної структури капіталу, а також через розходження в законодавчій і інформаційній базі.

По моделі Альтмана неспроможні підприємства, що мають високий рівень четвертого показника (власний капітал/позиковий капітал), одержують дуже високу оцінку, що не відповідає дійсності. У зв'язку з недосконалістю діючої методики переоцінки основних фондів, коли старим зношеним фондам придається таке ж значення, як і новим, необґрунтовано збільшується частка власного капіталу за рахунок фонду переоцінки. У підсумку склалося нереальне співвідношення власного і позикового капіталу. Тому моделі, у яких є присутнім даний показник, можуть спотворити реальну картину. Існує необхідність розробки власних дискримінантних функцій для кожної галузі, які б враховували специфіку нашої дійсності. Більш того, ці функції повинні тестуватися щороку на нових вибірках з метою уточнення їх дискримінантної сили.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки до розділу 1-го.

У першому розділі роботи розглянуті теоретичні аспекти і методологічні основи антикризового управління.

Необхідність оволодіння основами антикризового фінансового управління зумовлена тим, що в умовах ринкової економіки підприємства здійснюють свою фінансово-господарську діяльність знаходячись під постійним впливом несприятливих внутрішніх та зовнішніх чинників, які можуть призвести до фінансової кризи та банкрутства. Перш ніж перейти до вивчення питань, пов’язаних з антикризовим фінансовим менеджментом, слід розглянути сутність та причини виникнення фінансової кризи на підприємстві.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у підприємства потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан суб’єкта господарювання полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності. Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак дозволяє правильно визначити діагноз фінансової неспроможності підприємства та підібрати найбільш ефективний каталог антикризових заходів.

Для підтримання фінансової рівноваги, забезпечення стабільної ліквідності, платоспроможності та прибутковості фінансовий менеджмент повинен організувати фінансове господарство на підприємстві таким чином, щоб операційна, інвестиційна та фінансова діяльність здійснювалися з врахуванням вимог політики антикризового фінансового управління.