Уточнення поняття «політична культура»

Продовжуючи розвивати проблематику, що була запропонована  А.Лейпхартом, С.Файнер запропонував свою класифікаційну схему, «в якій розрізняються: міра участі мас у процесі управління; співвідношення методів примусу і переконання; співвідношення владних і представницьких прерогатив. На цій підставі автор окреслює п’ять типів політичних режимів: ліберальні демократії, тоталітарні системи, військові режими, «фасадні демократії», «квазідемократії» [16, 29].

Вищенаведені  спроби дослідити політичну культуру можна умовно поділити на соціологічні та психологічні. Своєрідною спробою  маневрувати на межах цих підходів є «символічна» школа політологів, яка базується на здобутках семіотики. «Семіотичний аналіз політичної культури, започаткований працями Л.Дітмера, аналізує стан політичної культури переважно на основі ставлення до символіки» [16, 125]. На його думку, сутність символів врешті решт залежить від їх інтерпретації, кожна спільнота встановлює більш менш постійні правила їх використання для забезпечення швидкої та відповідної комунікації. Дослідження політичної культури вимагає ретельного аналізу міфології, символів, знакової системи, певне ставлення до яких існує у кожного народу, і у кожної людини. Ці орієнтації до символічної системи є складовими елементами політичної культури нації, та водночас повністю ототожнювати їх з нею не можна, адже поза межами такого аналізу здебільшого лишається реальна політична поведінка людей.

Специфіка вивчення політичних культур полягає  в тому, що воно проходить на базі їх аналізу на матеріалі розвинутих капіталістичних країн, або країн  «третього світу». Подібного аналізу  політичної культури в Росії та СРСР не було. Росія завжди займала специфічне місце у системі політичних режимів, дослідники не включали її у сферу  дії аналітичних категорій міжнародного порівняльного аналізу, тобто якщо практичний інтерес політична система  Радянського Союзу для дослідників  і мала, то теоретичний аналіз з  багатьох причин для західних вчених був ускладнений. Не виявляли інтерес  до вивчення політичних культур в  Росії та СРСР і західне радянознавство. «Певний перелом тут відбувся у середині 70-х рр.., коли А.Браун і С.Уайт зробили спробу проаналізувати сферу політичної свідомості у СРСР і країнах Східної Європи. Проте ці дослідження лишилися у вузьких рамках «суб’єктивістських» трактувань політичної культури, обмежуючи її рамки сферою політичних почуттів. Сфера політичної поведінки, як і інші грані «біхевіорального» розуміння культури у антропологістів, опинилися поза межами наукового аналізу. Не дістали належного розвитку і порівняльні дослідження цієї сфери, які обмежувались проведенням різниці між «відкритим» і «закритим» різновидами політичної культури» [16, 30]. У середині 80-х років Е.Кінан спробував провести аналогії між старими «допетровськими» і радянськими моделями політичної поведінки. Результат виявився настільки разючим, що дозволило досліднику зробити висновок, що Росія є винятковим випадком керованого суспільства з недослідженим способом політичного життя. Але ця тенденція не проявляється ні в юридичних, ні в описових кодифікаціях. Цю думку Е.Кінана розкритикував Р.Деніелс, який вважав, що радянська система є водночас продовжуваною і змінюваною, що постійно абсорбує нові вливання з національно–історичного досвіду і зазнає ерозії, відкидаючи їх. Вона будується і змінюється подібно геологічним нашаруванням. В Росії активно засвоювалися найновіші елементи західної політичної культури, але в наслідок революцій вони серйозно послабли. На думку Р.Деніелса сталінізм в Росії виходить з російської традиції політичної культури, і тому не є унікальним явищем. «Його характерними ознаками є нездоланна традиція централізму і ставлення до індивідуальних, місцевих і групових інтересів як до таких, що протистоять центральній владі; страх перед хаосом і відраза до публічності і різномислення» [16, 31].

До розпаду  Радянського Союзу західні дослідники, вивчаючи політичну культуру в ньому, не акцентували своєї уваги на виокремленні політичних культур народів, що входили до складу СРСР, не розділяючи їх за національними та географічними  показниками. І тільки «перебудова» кардинально змінили цю ситуацію. Виявилося, що як західні, так і радянські  дослідники помилялися стосовно феномену політичної культури «радянської людини», що проявилося коли політична культура неросійських народів набрала своєї  активності. Одним з перших, на це звернув свою увагу П.Гобл. Він спробував дати певні параметри дослідження політичних культур неросійських народів. На його думку, такими є: територія і кількість населення, інституційна завершеність, традиції політичної культури, стан масових комунікацій, наявність специфічних проблем і цілей. Процеси, що почалися в СРСР у кінці 80-х років змусили радянських вчених глибинно підійти до проблем політичної культури. Були зроблені спроби створити нову типологію політичних культур – за типами знань, що використовуються для оцінки ситуації і прийняття рішень. Вченим М.Бірюковим і В.Сергєєвим була зроблена схема типологізації нових ситуацій, що виникли у перебудованому контексті. Вона дала змогу виявити як «слабкі точки», так і «вузли найбільшого опору» у політичній культурі посткомуністичного часу.

Вчений  О.Оболонський розглядає розвиток цивілізацій крізь призму двох протилежних традицій – системоцентризму і персоноцентризму. «Ціннісні шкали у цих генотипів полярні: у персоноцентризмі домінує особистісна орієнтація, визнання самоцінності і неповторності людської індивідуальності, автономності кожної окремої людини; для нього характерний діяльнісно-індивідуалістичний тип мислення. Системоцентризм ґрунтується на ототожненні інтересів людини з інтересами соціуму, неприйнятті індивідуалістських навичок і норм поведінки. Світоглядною основою системоцентристського генотипу є традиціоналістка орієнтація на стабільність відносин всередині системи як на найвищу цінність; поняття самоцінності людської індивідуальності у ньому взагалі відсутнє. Природно, що надії на оздоровлення політичної культури автор пов’язує з вибором на користь модернізації і персоналізму» [16, 33].

Існуючі точки зору спробував спростувати  точки зору Е.Баталов. «В більшості дефініцій політична культура трактувалася як «рівень» чи «ступінь»: «рівень знань», «рівень оволодіння», «ступінь засвоєння» і т.п. Таким чином, вона…є ніби наближенням до якогось наперед заданого пізнавального чи поведінкового абсолюту…» [4, 32]. Він наголошував на тому, що для радянського суспільствознавства характерним є ставлення до політичної культури як до певної планки, досягнення якої є його атрибутивною характеристикою. Цей підхід можна побачити і сьогодні, коли публіцисти наголошують на низькому рівні політичної культури сучасних українців, або відсутності її як такої. Це є наслідком радянського підходу до політичної культури. Характерними рисами політичної культури радянського суспільства проголошувалися «синтез високих революційних ідеалів з активною соціальною дією», «історичний оптимізм», «несумісність з політичною пасивністю», «непримиренність до буржуазної ідеології, до націоналізму», «суворе дотримання політичних норм державного та громадського життя».  Звідси, на думку Е.Баталова, у політологічній культурі й підхід до політичної культури не як до складної суперечливої системи, а як до певної планки, до якої просто треба дотягтися. Е.Баталов запропонував соцієтальне трактування політичної культури, що включає культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки (індивідів та груп) та культуру функціонування політичних інститутів [3]. Концепція Е.Баталова є прогресивною спробою відійти від заангажованого трактування політичної культури, і тому потребує детального аналізу сучасниками.

В Україні  традиція теоретично-прикладного і  діахронічного аналізу стану  суспільної свідомості, політичної поведінки  і процесів тільки створюється. Серед  останніх напрямків наукового аналізу  феномена політичної культури можна  виділити три підходи. «Перший зводиться  до аналізу, переважно соціологічними методами, сучасного стану політичної культури; при цьому основна увага звертається на…практичні (поведінкові) компоненти формування суспільної свідомості та їх засвоєння на рівні суспільства, групи, особи. Другий будується на дослідженні взаємозв’язків і взаємодії ментальності і політичної культури. Третій виходить із розуміння політичної культури як взаємодії політики, культури, моралі (тобто вкладає в поняття політичної культури те, що на Заході становить предмет політичної філософії чи політичної етики)» [16, 54].

Найбільш  результативним з перерахованих  вище підходів виявився соціологічний. Так, наприклад, авторським колективом Інституту соціології АН України (Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов та ін.) у 1991 р. було зроблене дослідження політичної культури за наступними показниками: рівень задоволення і ступінь політичної довіри, політична поінформованість і компетентність, політична активність і залученість, політична ефективність і готовність до соціального протесту, політична («вертикальна») ідентифікація; національна і соціально-класова толерантність («горизонтальна» ідентифікація) [12, 11]. Дослідники виявили досить великі протиріччя у сфері політичної культури населення України, яка у перехідний період визначається амбівалентністю, суперечливістю орієнтацій. Соціологічними дослідженнями у сфері політичної культури займаються такі центри, як «Соціальний моніторинг», Український науково-дослідний інститут проблем молоді. Стосовно другого підходу, то у контексті української ментальності політичну культуру вивчають Є.Бистрицький, В.Лісовий, В.Бебік, М.Головатий, В.Ребкало, О.Рудакевич та ін. Особливу увагу вони зосереджують на специфіці українського індивідуалізму, що впродовж багатьох віків української історії виявлявся у різних формах відцентрованого, партикулярного прагнення до особистої свободи. Вчені наголошують на тому, що українська ментальність та свідомість мають суперечливий характер, що проявляється у досить суперечливих рисах національного характеру, таких як героїзм і пасивність, волелюбність і конформізм, довірливість і підозрілість тощо. Водночас, ці дослідження позбавлені аналізу політичної культури українства на світовому цивілізаційному фоні.

Серед аналізу  політичної культури українства часто  можна побачити сьогодні «культурологічний  прогресивізм», що може призвести до негативних наслідків. Вже сьогодні спостерігається ідеалізація деяких рис ментальності, національного характеру та культури українців, які виводяться не стільки з сучасної політичної поведінки наших громадян, скільки з давніх історичних епох, міфічного уявлення про них. Дехто намагається «очистити» політичну культуру від внутрішніх суперечностей, негуманних та недемократичних проявів, реальної боротьби різних ідеологій тощо. Подібна точка зору може не лише сприяти розвиткові суб’єктивних якостей дійових осіб політичного процесу, а й руйнувати їх, призводити до деградації, занепаду, вимирання. Можна стверджувати, що «підхід В.Липинського до суті політико–культурних явищ отримав своєрідний розвиток в умовах сучасного українського відродження... Культура при цьому трактувалася як система духовних цінностей – філософських, моральних, релігійних, естетичних та інших» [14, 91]. Цей підхід сьогодні набув свого продовження у закликах поєднати політику з кращими зразками духовної культури нашого народу й усього людства, що на думку вчених, є необхідною умовою подолання антигуманної тоталітарної спадщини більшовизму і виходу українства на цивілізаційний шлях розвитку. Більшість вчених намагається цьому заперечити, пов’язуючи феномен політичної культури із самим політичним життям – з генезисом і розвитком політичного способу організації суспільного життя. Але і тут можна виділити дві групи. Одні вчені представляють політичну культуру як якісну характеристику системи уявлень та практичної діяльності, інші дотримуються точки зору, що в будь-якому політичному явищі чи процесі присутні специфічні культурні елементи (атоми), які забезпечують певні якісні параметри формування, функціонування й розвитку як політичної системи в цілому, так і окремих її складових. Якщо перший підхід звертає увагу на політико-культурній «матерії», як певній «якості», «стані», то другий розглядають її як конкретні політичні феномени, які самі володіють певною якістю і самі спричиняють ті чи інші стани, формують механізми політичного життя. Представники цього напрямку вважають, що до політичної культури необхідно відносити все, що створено суспільством у політичний сфері. В. Лісовий, який детально займається вивченням феномену політичної культури, підкреслює, що слово «культура» у фразі «політична культура» слід розуміти у широкому сенсі слова. Це, на наш погляд, може призвести до загрози ототожнення цього феномену з політикою взагалі. Надто вузький погляд на політико-культурні явища залишає поза увагою окремі групи культурних агентів, що не дасть повного уявлення про цей феномен. Можливо, така складність у визначенні цього феномену [11].

Таким чином, вивчення політичної культури, яке  починається на початку ХХ століття, акцентує увагу на політичній культурі як орієнтаціях громадян, залишаючи  поза увагою поведінкові аспекти. Причинами  посилення уваги з боку дослідників  були історичні події, такі як прихід Гітлера до влади, поява нових  держав на карті світу, які спричинили необхідність аналізу ірраціональної поведінки людей, ролі суб’єктивного  в політиці.

В сучасній Україні можна виділити три напрями наукового вивчення феномену політичної культури. Перший зводиться до соціологічного аналізу  сучасного стану політичної культури; при цьому основну увагу звертають  на пізнавальні та практичні компоненти формування суспільної свідомості та їх засвоєння на рівні групи, особи. Другий будується на дослідженні  взаємозв’язків і взаємодії ментальності і політичної культури. Третій виходить із розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики, культури, моралі (тобто як предмета політичної філософії чи політичної етики).

Найрезультативнішим серед зазначених підходів, на нашу думку є соціологічний. Ми вважаємо за доцільне досліджувати політичну культуру українського народу у двох площинах — історичній та соціокультурній з урахуванням  здобутків сучасних досліджень. Наголос  при цьому варто зробити на складнощах сфери дослідження, її «багато  культурності», наявності численних  субкультур, формуванні цілої низки  нових ідентичностей під час  тривалого історичного розвитку українського суспільства. Політична  культура України через складність дослідницьких проблем, множинність інтелектуальних парадоксів, невисвітленість багатьох питань має значну привабливість для вчених світу. Численні геополітичні впливи, мінливість кордонів, політичних систем, взаємопроникність культур, актуальність завдань розвитку соціуму роблять українську політичну культуру важливою і перспективною сферою наукових інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Політична культура – це складова загальної  культури, що формується і виявляється  в процесі політичного життя, є характерною як для окремого індивіду, так і для соціальної спільноти і цілої нації, і  складається з таких компонентів, як політичні уявлення, цінності, настанови  і поведінка, а також відображується у інституціоналізованій структурі держави, її політичному режимі, а також політичній символіці. Ці елементи складають матеріальний і духовний аспекти політичної культури. Тривалий час точиться дискусія з приводу структури політичної культури, внесення до її складу поведінкового компонента. Ми вважаємо, що політична культура об’єднує політичну свідомість і політичну поведінку, інтегруючи в собі такі компоненти як знання, орієнтації і поведінка. Численні дослідження розглядують явище політичної культури з різних сторін, але найрезультативнішим серед них, на нашу думку, є соціологічний. Ми вважаємо за доцільне досліджувати політичну культуру українського народу у двох площинах — історичній та соціокультурній з урахуванням здобутків сучасних досліджень. Саме ці підходи, на нашу думку, сприяють ґрунтовному дослідженню феномену політичної культури у всій її складності та багатоманітності.

Для дослідника недостатньо просто встановити новий  факт, важливо дати йому пояснення  з позицій сучасної науки, розкрити його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне значення. Наше дослідження ґрунтується на загальнонауковій методології, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається. Це й зумовило використання нами загальнонаукових принципів дослідження.

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Алмонд А.Г., Верба С. Политическая наука: история дисциплины – К.: Полис - 1997. - № 6. - С. 174-183.
2. Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии – К.: Полис - 1992. – №4. - С. 122-134.
3. Баталов Э. Советская политическая культура (к исследованию распадающейся парадигмы). - М.: Общетсвенные науки и современность. - 1994. - № 6. - С. 36-56.
4. Баталов Э.Я. Политическая культура современного американского общества. - М.: Мысль, 1999. - 54 с.
5. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина: Монографія. - К.: МАУП, 2003. - 424 с.
6. Бідзюра І. П. Регіональна політика у дзеркалі політичних сил України // Держава і право: Зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. – К.: – Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, – 2004. – Вип. 23.- С. 624–628.
7. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура, ідеологія, психологія: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2000. – 105 с.
8. Жадан І., Кисельов С., Кисельова О., Рябов С. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні. Аналітичний звіт. - К.: Тандем, 2004. – 80 с.
9. Культура: Кухта Б., Романюк А., Старецька Л., Ігрин Л., Красівський О., Ткаченко Г. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
10. Левінська А.А. Становлення сучасної політичної культури України // Другі юридичні читання. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції (18 травня 2005 року). – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. – С.81 – 84
11. Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний стан політичної культури в Україні – К.: Розбудова держави. – 1993. – № 3. – С. 52-57.
12. Макай М. Шлях до демократичного громадянства: Політологія – К.: Універсум. – 1994. – №9 – С. 11-12.
13. Поліщук І. Політичні знання та політичні інтереси громадян. – К.: Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 87-96.
14. Рудакевич О. Феномен політичної культури. Дослідження її сутності українськими суспільствознавцями: здобутки, проблеми та шляхи їх розв’язання – К.: Віче. – 1997. - № 10. – С. 90-104.
15. Молчанов М. Політична культура України: радянська чи пострадянська? – К.: Сучасність, 1995. – № 10. – С. 59-69.
16. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. – К.: Стилос, 1998. – 278 с.
17. Политическая культура: Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И. Аверьянов. – М.: Издательство Московского коммерческого университета, 1993. – 431 с. 
18. Полякова Н.М. Политическое сознание сегодня // Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 26-27 лютого 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – 226 с. 
19. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні: Аналітичний звіт / І. Жадан, С. Кисельов, О. Кисельова, С. Рябов. – К.: Тандем, 2004. – 79 с. 
20. Сас П.М. Політична культура українського суспільства. – К.: Либідь, 1998. – 176 с.
21. Старовойт І. Культура і політична культура – Л.: Студії політологічного центру «Ґенеза» - 1996. – № 1. – С. 23-45.
22. Тихонович В.О. Проблема соціальної солідарності в кризовому суспільстві – К.: Соціологія: теорія, методи, маркетинг - 1999. – № 2. – С. 54-59.
23. Фарукшин М.Х. Политическая культура общества – М.: Социально-политические науки -1991. – № 4. – С. 103-112.