Суспільно-політичний лад

Вступ

      Період, що розглядається, істотних змін у правовому становищі населення Російської імперії не відбулося. Звичайно, участь Росії у першій світовій війні обумовила необхідність мобілізації значної кількості військовозобов'язаного населення у діючу армію.

      Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спирався на дворянство, котре утримувало головні позиції як в економіці, так і в політиці, зберігаючи свої привілеї.

     Початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство Російської імперії, а також прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося практично всіх галузей російського права.

    Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних селянських виступів.

     Роки першої світової війни державний лад Російської імперії залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціонували Державна рада і Державна дума. Водночас війна вимагала деяких змін у державному механізмі, перебудови органів державної влади й управління. Широкомасштабна участь Росії у війні, небувале зростання потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створення системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулювання.

     У період першої світової війни значні зміни відбулися у становищі робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрично-заводську працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим

1. Суспільно-політичне  становище

Участь Росії у першій світовій війні обумовила необхідність мобілізації значної кількості  військовозобов'язаного населення  у діючу армію. Тому, керуючись  ст. 70 Основних державних законів  Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 p., яка проголошувала, що чоловіче населення Росії «незалежно від  стану підлягає військовій повинності», і нормами Статуту про військову  повинність, уряд приступив до широкомасштабного  призову підданих імперії на дійсну військову службу.

В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різко обмежували проголошені в Основних державних  законах Російської імперії права  і свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царським указом вводилося «Тимчасове положення про військову цензуру», яке передбачало заснування органів  цензури як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так  і поза ними.

Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спирався на дворянство, котре утримувало головні  позиції як в економіці, так і  в політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була позбавлена можливості мати той обсяг  політичної влади в країні, який відповідав би її економічному становищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала створення відповідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підривали засад монархічної форми правління в Російській імперії. Проте царат практично не йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, однак, залучити великий капітал до участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації буржуазії — воєнно-промислові комітети (ВПК).

У період першої світової війни  значні зміни відбулися у становищі  робітничого класу. Скасовувалася  низка статей про фабрично-заводську  працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий день на підприємствах  досяг 15—16 годин, робітникам заборонялося переходити з підприємства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, висувати які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони праці, що призводило до численних нещасних випадків на виробництві. І без того тяжке становище робітників посилювалося тим, що внаслідок наступу царату на економічні й політичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас.

Погіршилося і становище  селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії  були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних  селянських виступів. Половина губерній Російської імперії у 1914 р. була охоплена бунтами мобілізованих. Відбувалися  вони і в Україні.

Оборонні позиції займали  члени Української соціал-демократичної  робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком. Утриматися від  виступу як на підтримку війни, так  і проти неї, а відстоювати  нейтральну політику — таким було рішення Ради Товариства українських  поступовців.

Однак незважаючи на те, що частина  українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала  політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни продовжував  душити практично усі паростки національного  життя українства. Так уже в  перші дні війни київська адміністрація  закрила газету «Рада», щомісячники  «Літературно-науковий вісник», «Українську  хату», щотижневик «Село». По всій Україні  закривалися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна  поверталася до найгірших часів  національного гноблення. Все це радикалізувало український національний рух, по­силювало його опір царату.

2. Державний лад  в період Першої світової війни

В роки першої світової війни  державний лад Російської імперії  залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціонували  Державна рада і Державна дума. Водночас війна вимагала деяких змін у державному механізмі, перебудови органів державної  влади й управління. Широкомасштабна  участь Росії у війні, небувале зростання  потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створення системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулювання. Основу цієї системи становили створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення  палива, продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в об'єднанні заходів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і матеріального постачання, в  мобілізації всієї економіки  країни на потреби війни.

Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах: з оборони — при Воєнному міністерстві, з палива — при Міністерстві торгівлі і промисловості, з перевезень —  при Міністерстві шляхів сполучення, з продовольчої справи — при Міністерстві землеробства. Головами Особливих нарад  були відповідні міністри. Організація  і діяльність Особливих нарад  регламентувалися прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради. Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони наділявся  правом у разі потреби призупиняти  рішення усіх інших Особливих  нарад, про які керівники цих  нарад були зобов'язані його сповіщати [17].

До складу Особливої наради з оборони входили: голова Державної  ради, голова Державної думи, дев'ять  членів Державної ради і дев'ять  членів Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і промисловості, а також від Державного контролю, які призначалися міністрами за погодженням  з воєнним міністром; п'ять представників від воєнного міністерства, які призначалися воєнним міністром особисто; представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному від кожної спілки; чотири представники Центрального воєнно-промислового комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представництва, як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жодному державному органі Російської імперії.

Ключову роль в Особливій  нараді з оборони відігравав її голова, який мав право вимагати від підприємств  відомостей про їхню діяльність; накладати  секвестр на підприємства; усувати  від служби директорів і членів правління  казенних, приватних заводів і  покладати їхні обов'язки на осіб, яких призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації  оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дорадчим органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках  усю виконавчу владу.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони  був Комітет у справах металургійної  промисловості — найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими  комісіями і комітетами при Особливій  нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії [11].

30 серпня 1915 р. імператор  Микола II ухвалив закон «Про забезпечення  потреб біженців». Біженцями визнавалися  особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або  вже зайняті ним, або виселені  за розпорядженням воєнних чи  цивільних властей з району  воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії держав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під головуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; надання постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили  до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних  і воєнних інтересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали  й окремі місцевості України, зокрема  Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської губернії. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони  державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав  право: забороняти відлучатися з  місця проживання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося  залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і  приватні реквізиції; забороняти вивіз  необхідних для роботи знарядь і  матеріалів, а також продовольства  і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли  б знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або  дії військ [10].

Поряд з наданням широких  прав військовим властям введення воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих губернських  органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які  діставали додаткові адміністративні  і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори  або наділені їхньою владою особи  мали право: видавати обов'язкові постанови  з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких  обов'язкових постанов покарання, які  не могли бути суворішими за ув'язнення  у тюрмі або фортеці на три  місяці або за сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збори; давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

Генерал-губернатори або  наділені їх владою особи мали широкі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли  передавати на розгляд військового  суду окремі справи з обвинувачення  у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти  верховної влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування військового спорядження  та зброї і взагалі всього, що належало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства  і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність держави. З початком першої світової війни  виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а  також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни торкалися передусім  військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у воєнний час». Він включав  статті, що регулювали питання як судоустрою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу  мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутствію. Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному присутствії. Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що військово-польові суди фактично були органами позасудової розправи.

Військово-польовим судам  були підсудні не тільки військовослужбовці, а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у  місцевостях, де оголошувався воєнний  стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією областей ворожої  країни [2].

В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення оперативної  обстановки у Російській імперії  Рада міністрів наприкінці жовтня 1916 р. прийняла постанову «Про посилення  поліції у 50-ти губерніях Росії  і про поліпшення службового і  матеріального становища поліцейських чиновників». У постанові передбачалися  заходи щодо вдосконалення професійної  підготовки поліцейських. У ній також  передбачалося створити поліцію  як повітову, так і міську. У міських  поселеннях чисельний склад поліцейських команд визначався «з розрахунку одного городового на чотириста жителів  обох статей». Для роботи в канцеляріях  повітових справників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися «як за вільним наймом, так і  з правами державної служби, нарівні  з особами чоловічої статі, так  і особи жіночої статі», котрі  мали свідоцтва про закінчення курсу  не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних  їм навчальних закладів або які здобули  звання домашньої вчительки.

3. Розвиток права  в період Першої світової війни

З початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство  Російської імперії, а також прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося практично  всіх галузей російського права.

Одним з перших нормативних  актів у цій галузі законодавства  був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття  виняткових заходів до посиленої  охорони в усіх місцевостях імперії  порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях  Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, оголошувався стан надзвичайної охорони з усіма  наслідками, що випливали з цього  указу.

28 липня 1914 р. адміністративне  законодавство поповнилося царським  указом, що установив правила,  якими Росія керувалася під  час війни, зокрема щодо підданих  держав, які воюють з Росією. Ці  піддані обмежувалися у своїй  дієздатності. їх могли вислати  за межі Росії, а також за  межі окремих її територій.  В'їзд до Росії їм дозволявся  тільки в особливих випадках  з дозволу відповідних органів  влади. Згідно з указом торговельні  судна ворожих держав, що опинилися  під час війни у російських  портах, підлягали затриманню, а  ті судна, які будувалися для  цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких приписувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні договори про права й обов'язки нейтральних держав. Серед перелічених документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невикористання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі [8].