Становлення партійної системи в Україні

     по-друге, одна частина спектра декларувала  соціал-демократичні цінності, інша - ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

     по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

     по-четверте, справжнім пріорітетним завданням  для цього спектра партії є  зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових  груп, які вони репрезентують;

     по-п'яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між  Заходом та Росією, використовуючи кон'юктуру тимчасовх угод від співробітництва  на європейському та інших геополітичних  просторах.

     У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60-80-х років [25, c. 154-156].

     Ліберально-реформістська  модель суспільного розвитку України  найбільш чітко сформульована в  програмі ПРП і частково в програмах  НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку  монетарну політику, радикальну реформу  фінансово-бюджетної системи, орієнтовану  на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно  економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням  бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО  і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних  структур; перехід від сертифікатної  до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій.

     До  неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає  в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України  та розв'язати проблеми сучасного  розвитку. Ці партії на відміну від  соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами  та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують  надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183].

     В останні роки ХХ ст. національна  демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:

     по-перше, ідеї національної демократії в основному  реалізовано;

     по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної  ідеології в ліберально-реформістському;

     по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала  внутрішньопартійну конкуренцію;

     по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського  консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської  етики);

     по-п'яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції.

     Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в  українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах  цінності європейської християнської  демократії, але не вказують на механізм розв'язання суспільних проблем у  контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі  міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій  переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні  ідеї церкви.

     Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію  в партійно-політичному спектрі  нашої країни; роль центризму значна - «сильний» центр, як правило, - залог  політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської  більшості, зазвичай, є досить стійкою.

     Український політичний центр з'явився на політичній арені на початку дев'яностих  років. Серед базових елементів  цього спектру вітчизняного політикуму - обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника  в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.

     Політологічна наука розглядає центризм як зміну  конфронтаціійного мислення та дій  на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає  в тому, щоб виробити політичну  програму центризму, яка повинна  стати програмою боротьби за цивілізований  демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг  би стати політичним барометром рівноваги.

     В Україні на сьогодні більшою мірою  розвинуті два напрями політичного  центризму - лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались - у програмах багатьох партій знаходимо  ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських  партій в Україні ще не відрізняються  чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.

     Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного  офрмлення в рамках саме цієї частини  політичного спектру. При чому тактика  цих сил полягає в підпорядкуванні  собі вже існуючих політичних сил; через  це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які  суттєво відрізняються від європейського  розуміння владних партій).

 

     ВИСНОВКИ 
 

     Отже  здійснюючи взаємозв'язок між громадянами  і державою, партії вступають у  контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді  партійна система - це сукупність зв'язків  і відносин між: партіями, які претендують  на володіння владою в країні. Для  визначення типу партійної системи  нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто  додають такі показники, як наявність  або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69].

     Залежно від кількості партій, що реально  претендують на владу, виділяють  такі типи партійних систем.

     Однопартійні  системи виключають можливість існування  якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

     "Уявна"  багатопартійність означає, що  реальна влада зосереджена в  руках однієї партії при формальному  дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що  в Китаї, крім комуністичної  партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну  роль КПК. Інша назва цієї  системи - "система з партією-гегемоном".

     Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність  двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані  конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому  можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

     Система "двох з половиною партій". Від  попередньої вона відрізняється  тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з  третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними  конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний  союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час  у ролі третьої партії виступали  вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою  партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

     СПИСКИ  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 
 
 

1. А. Лейпхард про протиріччя та конфлікти партійних  систем // Укр. варіанти. - 1998. - №2(4).
2. Базовкін В.Г., Кремень В.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів- К., 1994.
3. Базовкін С, Кремень В. Партії та громадські об'єднання України - К., 1994.
4. Білоус А.О. Політичні об'єднання України.- К., 1993.
5. Ворошилов О., Костильова С. Нові тенденції у розвитку політичних партій України // Нова політика- 1996.-№ 6.
6. Гарань О.В. Убити дракона / 3 історії Руху та нових партій України.- К.: Либідь, 1993.
7. Коломейцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии // Государство и право- 1995-№ 10.
8. Костицький В. Політичні партії в політичній системі "Громадянське суспільство і держава // Право України.- 1995.-№12.
9. Кочетков А.П. Политические партии и партийные системы // Вест. Моск. ун-та-Серия 12- 1999.-№ 6.
10. Кузьо Т. Багатопартійна система в Україні: проблеми і конфлікти// Політологічні читання.- 1993.- № 3.
11. Литвин В. Центризм. Місце злагоди змінити не можна // Віче.-1994.-№1.
12. Литвин В.М. Політична арена України: дійові особи та виконавці.-К.: Абрис, 1994.-495 с.
13. Малярчук В. Партії та електорат в Україні і західних демократіях // Нова політика.- 1996.- № 6.
14. Мартинюк Р.С. Конституційне право зарубіжних країн – особлива частина // Острог, «Національний університет «Острозька академія», 2008, с. 404.
15. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбіті // Віче.-1996.-№ 12.
16. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии //Диалог.- 1990.- №№3,5,7,9, 11, 13, 15, 18.
17. Міщенко М. "Партійна держава" чи "державна партія"? (З практики політичних партій ФРН) // Голос України- 1997-10 черв.-С. 4.
18. Назаренко Б. Сучасні політичні партії України: деякі проблеми та перспективи розвитку // Нова політика.- 1996.- №.4.- С 4.
19. Оксак О. Платформи політичних партій: зміст та критерії порівняльного аналізу //Нова політика.- 2000-№ 2.
20. Острогородський М.Я. Демократия и политические партии.- М., 1997.
21. Піча В. М., Стеблич Б.А. Політичні партії у політичні системі суспільства.- Л., 1994.
22. Політичні партії України / За ред. В.М. Якушика.- К., 1996.
23. Право вибору: політичні партії та виборчі блоки.- К.: Преса України, 1998.- 128 с.
24. Примут М. Політичні партії: взаємодія з інститутами політичної системи //Віче-2000-№ 4.
25. Прозорова Ю. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис- 1994.- № 4.
26. Розумний М. Партійний вибір України //Сучасність.- 1998.-№ 6.
27. Рябов С. Багатопартійність // Політика і час- 1991.- № 8.
28. Стегній О. Українські "зелені" на тлі сучасних реалій // Віче.-1996.-№10.
29. Суфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації // Нова політика.- 1997.-№ 1.
30. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії- К., 1995.
31. Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюварже / Нова політика.- 1996.-№ 4.
32. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник.- Л.: Тріада плюс, 2004.- 528 с.
33. ШмачковаТ. Мир политических партий //Полис- 1992-№ 1-2.
34. Політичні партії та блоки України http://uk.wikipedia.org/wiki.
35. Політична аналітика. Перспективи розвитку партійної системи в Україні. – http://www.rb.com.ua/ukr/politics/analytics/2006/350.html. 
36. Яблонський  В. Сучасні політичні партії Украіни: Довідник. – К., 2009

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ДОДАТКИ 
 
 

     Згідно  з інформацією Міністерства юстиції України на листопад 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 185 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими.