Юридичні гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні

Розділ  3. Проблеми та шляхи вирішення

     Україна послідовно прагне реалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля  виконання цього завдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснює політико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиває етнонаціональне законодавство — один із видів юридичних гарантій прав національних меншин.

     Певній частині громадян України притаманна досить стійка форма етнонаціональної  нетерпимості. З огляду на такі факти постає запитання: чому на 20-му році незалежності України попри загальну демократизацію країни набуває актуальності проблема захисту прав українців, національних меншин, іноземців, врешті-решт, конституційного ладу та національної безпеки? Які ж головні причини значного збільшення проявів расизму, антисемітизму й ксенофобії у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі?

     Найважливіша  з них, на мою думку, неадекватна реалізація чинного етнонаціонального законодавства. Загальновідомою є пряма дія конституційних норм, які гарантують рівність прав і свобод людини та громадянина, забороняють привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних і релігійних переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ця конституційна площина періодично поповнюється законотворчим доробком Верховної Ради, який відтворено, приміром, окремими правовими нормами у законах «Про захист суспільної моралі», «Про основи національної безпеки України».

     Значну  роль у цьому мала б відіграти  інтеграція вітчизняної освіти в  європейський простір, що сприяло б  усвідомленню спільної історичної долі Європи й України, а також формуванню світогляду багатоманітності, поваги до громадян іншої культури, їхніх звичаїв і способу життя. Засадничо важливо, щоб етнічна толерантність, відмова від насилля стали невід’ємним елементом свідомості кожної людини, а пропагувалися ці високоморальні риси поведінки у всій системі закладів освіти та громадянської освіти за зразком наукових і просвітницьких осередків, які створено за кордоном (численні музеї, меморіали, центри толерантності).

     Також велику роль в етнонаціональному вихованні мали б відігравати засоби масової інформації. Беручи до уваги їх значення у пропаганді толерантності міжетнічних взаємин, вже давно назріла необхідність збільшити у державному телерадіопросторі ефірний час для програм, у яких слід відтворювати не лише гасла державної етнонаціональної політики, а й шляхи формування взаємної толерантності українців і національних меншин. Діяльна участь зацікавлених представників українських громадських організацій та національно-культурних товариств у розробці засад таких регулярних тематичних теле- і радіопрограм, підготовка та запровадження їх випусків дали б змогу лідерам і активістам національних громад викладати свої позиції та погляди з нагальних питань етнонаціональної політики, ефективніше виховувати в громадян почуття взаєморозуміння як норму співіснування різних етносів, глибше усвідомлювати цінність етнонаціональної злагоди.

     Нарешті, конструктивнішою мала б бути взаємодія  громадських організацій національних меншин із центральними та місцевими  органами виконавчої влади, місцевого  самоврядування, консультативно — дорадчими органами при Президентові, Українським інститутом національної пам’яті, правоохоронними структурами, а також із релігійними організаціями. З цією метою, зокрема, було б доцільно започаткувати функціонування регулярних курсів підвищення кваліфікації для державних службовців, працівників правоохоронних органів, журналістів за відповідною тематикою. Їх могли б проводити у формі лекцій фахівці з етнонаціональної проблематики в поєднанні із семінарськими заняттями, на яких слухачі висловлюватимуть позиції, ділитимуться особистим досвідом професійної діяльності у регулюванні проблем, які мають «національну складову», спілкуватимуться з головами та членами національно-культурних товариств. Такі курси допомогли б посадовим особам змінити своє ставлення до деяких національних меншин, журналістам — сприяти об’єктивному формуванню громадської думки щодо них, а курси вийшли б за межі просвітництва й набули б політико-правового значення¹.

     Саме  тому етнонаціональні взаємини треба  вдосконалювати крізь призму зміни сталих уявлень у методологічному опануванні цієї проблематики, комплексного бачення ситуації на політичному, правничому і громадському рівнях, нерозривного зв’язку загальносоціальних гарантій законності з юридичними гарантіями, концептуального усвідомлення взаємопов’язаності таких елементів:

     — правовий статус національних меншин є міцно переплетеним із повсюдним  зростанням етнонаціональної свідомості окремих індивідів, народів, націй, а отже, передбачає глибоке філософське  проникнення в проблему, осягнення її сутності;

     — закріплення особливих прав національних меншин, як доповнення до загальних  прав людини й громадянина, не має  ущемлювати права українців і  загрожувати дотриманню принципу територіальної цілісності та політичної незалежності;

     — становлення та формування української  політичної нації у пострадянську  епоху буде тривалим і багатовимірним процесом, що вимагає системного розуміння  статті 11 Конституції: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української  нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин».

     Відтак  і Українська держава, і національні меншини, усвідомлюючи

¹Див.: Івановський В. Питання розвитку законодавства України про статус національних меншин // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах: Зб. наук. статей. - К., 1996. - Вип. 1. С. 55.

постійне  ускладнення внутрішніх і зовнішніх  політико-правових реалій, мають робити істотні кроки назустріч одне одному. Предметний діалог між ними сприятиме нівелюванню застарілих стереотипів радянської свідомості, взаємної упередженості, подоланню формалізму у забезпеченні прав українців і національних меншин, посиленню тенденції повернення України до міжнародної спільноти.

     З точки зору європейської правової культури, зокрема судової практики, дотримання правового статусу національних меншин — один із фундаментальних  й інтегральних показників цивілізованості, а Україна, як європейська держава, не повинна бути винятком. Маючи спільні цінності з країнами Європейського Союзу, Українська держава зобов’язана дієво «зміцнювати моральні устої людей і політичні устої наших урядів», активно формувати конституційний світогляд сучасника, усувати значні розбіжності між теорією та практикою етнонаціональних взаємин, реалізовувати ідеї громадянського суспільства у контексті справжньої демократії, а не її імітації. І цим ще раз засвідчити, що за системного підходу до проблеми, яка стала викликом не лише для України, а й світу, держава протистоятиме загрозливим проявам расизму, антисемітизму, ксенофобії. Таким має бути найважливіший методологічний орієнтир, щоб засвоїти уроки минулого та зробити висновки на майбутнє. 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

     Національні меншини – політико-правовий термін, що означає групу осіб, громадян певної держави, належних до цієї групи, які за фактом існування цієї групи та їхньої належності до неї підпадають під дію певних міжнародних, а за їх наявності й національних правил – стають об’єктами права, суб’єктами певних правовідносин. До національних меншин, відповідно до закону, можуть належати групи громадян держави, які: постійно проживають на її території; підтримують довгострокові, міцні, тривалі зв’язки з цією країною; демонструють характерні етнічні, культурні, релігійні або лінгвістичні характеристики; кількісно достатньо представлені; заінтересовані в збереженні того, що становить їхню спільну ідентичність, включаючи їхню культуру, традиції, релігію або мову.

     У нинішніх умовах відродження в Україні  різних національних спільнот, сучасної еволюції концепції національно-культурної автономії та розвитку правового статусу національних меншин важливого практичного та теоретичного значення набуває проблематика статусу національних меншин та правового регулювання національно-культурних питань на основі світового та вітчизняного досвіду.

     Слід  зазначити, що тема захисту прав людини є головною як у міжнародному, так  і в національному праві. Права людини набули статусу загальнолюдської цінності. Серед цих прав визначальне місце посідають права людини як члена національної етнічної групи.

     Національні меншини – це сталий, традиційний  структурний компонент політичних націй у сучасних європейських державах, і права тих громадян країни, які  належать до таких меншин, передусім – право на збереження власної етнокультурної ідентичності, мають бути надійно захищеними державою, усвідомлені й підтримані суспільством у цілому.

     Захист  національних меншин має, безумовно, політичні  засади і пов’язаний зі створенням та збереженням клімату довіри між різними секторами суспільства, але він повинен бути підкріплений відповідним правовим інструментом як на національному, так і на міжнародному рівні.

     Особливої актуальності набуває це твердження в умовах політичних подій останніх років. Ні в кого не виникає сумніву, що неврахування інтересів цих груп населення в процесі формування внутрішньої та зовнішньої політики за певних умов може призвести до внутрішньодержавних конфліктів.

     З розвитком демократії діяльність національних меншин активізується і цей процес переходить у політичну площину, а тому національні меншини потрібно розглядати як потенційно впливовий політичний фактор. За останні роки в Україні чітко простежується тенденція щодо активізації діяльності національних меншин, які виходять на арену суспільно-політичних відносин держави, і, окрім культурних, освітніх та релігійних інтересів, все активніше ставиться питання задоволення політичних інтересів. Це закономірне явище, характерне для усіх суспільств, однак його вирішення великою мірою залежить від рівня демократичності самого суспільства.

     Захист  прав національних меншин сучасними  документами міжнародного права  розглядається як невід’ємна частина  міжнародного правового захисту  прав людини і як об’єкт міжнародного співробітництва держав. Права національних меншин слід розглядати як особливі права – певна форма позитивних дій, спрямованих на те, щоб меншини змогли зберегти свої особливості та традиції, причому права національних меншин так само важливі для забезпечення рівного поводження, як і недискримінація. Реалізація права меншин означатиме також отримання меншинами такого статусу, який би їх задовольняв, а більшістю розглядався як природний, як такий, що гарантує будь-якій меншині можливість вільно користуватися рідною мовою, створювати й керувати своїми навчальними закладами, та брати участь у політичному та економічному житті держави. 
 
 

Список  використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141
2. Закон України від 25.06.1992 «Про національні меншини в Україні» // Голос України від 16.07.1992.
3. Закон України від 28.10.1989 «Про мови в Українській РСР» // Відомості ВР УРСР від 09.11.1989 - 1989 р., № 45, стаття 631
4. Декларація від 16.07.1990 «Декларація про державний суверенітет України» // Відомості Верховної Ради УРСР від 31.07.1990 - 1990 р., № 31, стаття 429.
5. Постанова від 24.08.1991 «Про проголошення незалежності України» // Відомості Верховної Ради України від 17.09.1991 - 1991 р., № 38, стаття 502.
6. Постанова  від 26.08.1991 “ Про Звернення Президії Верховної Ради України до громадян України всіх національностей”. Відомості Верховної Ради України вiд 15.10.1991 - 1991 р., № 42, стаття 555
7. Декларація від 10.12.1948 «Загальна декларація прав людини» // Голос України від 10.12.2008 - № 236.
8. Конвенція від 01.02.1995 «Рамкова конвенція про захист національних меншин».
9. Антонович М. Права національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародні стандарти // К.: Право України, 2004.
10. Антонюк О.В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан/Антонюк О.В. // Український історичний журнал, 1999.-N4.т.
11. Биков О.М. Конституційний статус національних меншин в Україні. 1917-1991 рр. // Право та культура: теорія і практика: Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ 15-16 травня 1997 р. / За ред.: Ю.С. Шемшученка, В.М. Кампо, М.М. Поплавського. - К.: Леся, 2008.
12. Биков О.М. Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні // К.: Право України, 2007.
13. Биков О.М. Права та свободи національних меншин України у XX столітті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2007. – № 1.
14. Івановський В. Питання розвитку законодавства України про статус національних меншин // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах: Зб. наук. статей. - К., 1996. - Вип. 1.
15. Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. — К.: Ін Юре, 1997.
16. Попеску І. Права національних меншин у новій Конституції України та перспективи їх розвитку // Нова політика. - 1996. - №5,
17. Попеску І. Людина в державі: гармонія права: Національні меншини у новій Конституції та перспективи їх розвитку // Голос України. - 1996.
18. Товт М.М. Визначення поняття національної меншини у міжнародно-правових документах і нпа нац.. за-в // Держава і право. Зб. наук. праць. - Вип. 15. - К., 2002. 
19. Шульга М. Національні меншини України під захистом держави // Україна. Європа. Світ. - 1995. - 26 квіт.