Юридичні гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні

     Слід  також зазначити, що від самого початку  пошуків загальної термінології щодо різних типів меншин найскладнішим для фахівців питанням виявилося обґрунтування їх поділу саме на етнічні й національні групи, або мовні.

     Проте більшість країн світу, які в  той чи інший спосіб визнають існування  національних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерії для  визначення осіб, які до них належать, у національному законодавстві чи в політичних актах з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій.

     Аналіз  таких документів свідчить про те, що країни при вирішенні питання  про визначення поняття “національна меншина” та осіб, що до них належать, на національному рівні найчастіше беруть до уваги певні об’єктивні та суб’єктивні критерії. Частіше за все держави визнають, що така група осіб має: проживати на території країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, відрізнятися від решти населення країни своєю самобутністю та явно вираженими спільними етнічними, релігійними, культурно-традиційними і мовними ознаками, які вона прагне зберігати; мати довгострокові міцні зв’язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвідомлення та прагнути до самоідентифікації¹.

     Сьогодні  саме вищезазначені міжнародні та національні  складові терміна “національна меншина” є підвалинами для вироблення загального наукового підходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусім у визнанні існуючих меншин у різних країнах світу, поширенні на них дії чинних міжнародно-правових норм, вирішенні міждержавних спорів, захисті прав меншин міжнародними контролюючими органами та інше. З урахуванням вищезазначеного дослідники пропонують таку загальну міжнародно-правову робочу дефініцію поняття “національна меншина”: Національна меншина – це група осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї держави, є не домінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації як представники такої групи. Таким чином, громадяни та інші особи, які відповідають перерахованим у визначенні характеристикам, можуть об’єктивно вважатися особами, які належать до національних меншин у певній країні.

¹Див.: Товт М.М. Визначення поняття національної меншини у міжнародно-правових документах і нпа нац.. за-в // Держава і право. Зб. наук. праць. - Вип. 15. - К., 2002. С.496 ²Див.: Биков О.М. Права та свободи національних меншин України у XX столітті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2007. - № 1. С. 36

1.2 Міжнародна практика  визначення статусу  та захисту прав  національних меншин

     Проблема  захисту прав національних меншин є надзвичайно актуальною, що пов’язано насамперед з геополітичними та соціально-економічними змінами, які відбулися у світовому масштабі та, зокрема, на європейському континенті протягом XX століття.

     Після Другої світової війни питання захисту  прав національних меншин стало предметом  уваги ООН та інших міжнародних організацій. Прийнятий Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. вперше на рівні міжнародного договору універсального рівня зобов’язав країни, в яких є етнічні, релігійні та мовні меншини, не відмовляти їм у користуванні своєю культурою та мовою, сповідуванні своєї релігії тощо. У Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних релігійних та мовних меншин 1992 р. вперше на міжнародно-правовому рівні було вжито термін “національні меншини”.

     Періодизацію  та характеристику розвитку впродовж останнього десятиліття правового поля України, яке охоплює етнополітичні і етнокультурні відносини, запропонував М. Шульга. Він виділяє, зокрема, чотири етапи розвитку цього процесу. Перший – ігнорування в законах України наявності такої сфери суспільних відносин, як національно-етнічні. Цей етап продовжувався до 1989р.

     Другий  етап розпочався в 1989р., коли був прийнятий  Закон про мови в Українській РСР, і продовжувався до 1 грудня 1991р. Саме в цей період прийняті правові документи, які надавали національним меншинам максимум прав. Пізніші правові акти не тільки не збільшували ці права, а іноді навіть скорочували їх. Це пояснюється тим, що в зазначений період відбувся розпад СРСР і проголошена незалежність України. Політичні сили, лідерствували в Україні, зрозуміло, були зацікавлені в підтримці курсу на проголошення незалежної держави всіма етнічними групами. В той період, підкреслює автор, у сфері національних відносин приймали головним сином не закони, а декларації. Останні, як відомо, мають політико-правовий, а не нормативно-правовий характер.

     На  третьому етапі були прийняті закони “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту” та деякі інші, які стосувалися національних меншин, норм використання їх мов.

     Четвертий етап розвитку етнополітики Української держави розпочався після прийняття Конституції України і продовжується досі¹.

     Декларація  про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, була прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутності.

     Особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та проводити релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.

     Особи, що належать до меншин, мають право  активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті. Держави вживають необхідні заходи для забезпечення того, щоб особи, які належать до меншин, могли повністю та ефективно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації і на підставі повної рівності перед законом.

     Держави вживають заходів для створення  сприятливих умов, які дозволять  особам, що належать до меншин, розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та

¹Див.: Антонюк О.В. – Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан. Український історичний журнал. К.:1999. С. 23

суперечить міжнародним нормам

     Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це можливо, особи, що належать до меншин, мали належні умови для вивчення своєї рідної мови або навчання на своїй рідній мові. Держави у разі потреби вживають заходів у галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території. Особи, що належать до меншин, повинні мати належні можливості для отримання знань, необхідних для життя у суспільстві. Держави розглядають питання про вжиття дійових заходів для того, щоб особи, що належать до меншин, могли без обмежень брати участь у забезпеченні економічного прогресу та розвитку своєї країни.

     Міжнародна  національна політика та програми плануються та здійснюються з урахуванням законних інтересів осіб, що належать до меншин.

     Окремі  права національних меншин знайшли  своє визнання і відображення у Статуті  ООН, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларації про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН 1970 р., Африканській хартії прав людини і народів 1981 р., Декларації про право народів на мир 1981 р., Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, і в багатьох інших міжнародно-правових документах. Значну увагу проблемам забезпечення прав національних меншин приділяє Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин. Тоді ж було розроблено Декларацію та план дій по боротьбі з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю.

      Комітет міністрів Ради Європи прийняв 10 листопада 1994 р. Рамкову конвенцію про захист національних меншин, що набула чинності після того, як її ратифікували 12 держав - членів Ради Європи. У цьому першому багатосторонньому документі, що присвячений захисту національних меншин, викладено положення, що стосуються різних сфер. Ці положення, що мають вигляд програми, визначають конкретні завдання, які держави-учасниці зобов'язуються виконувати через запровадження на національному рівні відповідних законів та урядової політики.

     Документом, що доповнює Рамкову конвенцію, є  Європейська хартія регіональних мов та національних меншин, яку було ухвалено у 1992 р. Хартія визнає невід'ємне право користування як у приватному житті, так і публічно регіональними мовами та мовами національних меншин. Хартія визначає завдання та принципи, що їх мають дотримуватися держави, та пропонує конкретні заходи для їхнього здійснення в галузі освіти, правосуддя, державного управління, культури, економічного та соціального життя. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Забезпечення прав і свобод національних меншин, як основана функція правової та соціальної держави

2.1 Права і свободи національних меншин

     Світова і, зокрема, європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності, культурної спадщини та гідності меншин набувають таких форм: - право меншин на існування; - право на користування здобутками власної культури і мови та на їх розвиток; - право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладі з викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами; - гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях; - надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій та важелів оподаткування, коштів для виконання цих функцій.

     За  змістом і сферою дії права  і свободи національних меншин поділяються на: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи національних меншин поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні політичні права та свободи національних меншин в Україні є тотожними індивідуальним політичним правам та свободам громадян України. Колективні політичні права національних меншин в Україні в законодавчих актах представлені не повною мірою.

     Індивідуальні і колективні культурні, економічні, соціальні, екологічні права та свободи національних меншин є тотожними індивідуальним і колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому акті, які закріплюють економічні, соціальні, екологічні права, не визначено термін "національні меншини"¹.

     Визначені в розглянутих універсальних  конвенціях ООН та її спеціалізованих  установ і регіональній Рамковій конвенції РЄ права меншин та осіб, які до них належать, можна розділити  на загальні (основні) і спеціальні (особливі) громадянські, політичні та культурні права (для останніх найчастіше застосовується словосполучення “економічні, соціальні та культурні”).

     Основними громадянськими правами осіб, які  належать до національних меншин, є: право  на життя; право рівності перед законом  та право на рівний правовий захист; право недискримінації; право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті й релігії; право на громадянство; право на свободу мирних зборів та асоціацій. До громадянських спеціальних прав можна віднести право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції.

     До  основних культурних прав належать: право  користуватися своєю культурою, право осіб, які належать до релігійних меншин, сповідувати свою релігію  і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою².

     Основними політичними правами є: право  брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого  права; право брати участь в управлінні країною й державними справами, право рівного доступу до державної служби. До кола економічних прав належить лише право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими³.

     Усі інші перелічені права осіб, які  належать до національних меншин, є  спеціальними культурними правами: право на вивчення рідної мови і навчання рідною мовою; право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації; право на культурну спадщину; інформаційні права; право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні; право встановлювати та підтримувати вільні та