Характер зайнятості та відтворення робочої сили в Україні

 

[9, с.552-553]      

Зрівнявши Україну з іншими країнами світу можна побачити, що не лише Україна перебувала в складному становищі. З таблиці видно, що деякі розвинені кріїни світу мали більший рівень безробіття, ніж Україна.

      Експерти Міжнародної організації праці (МОП) вважають, що в наступні роки в середньому в світі рівень безробіття досягне 10% і повністю ліквідувати його не зможе ні одна країна. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

24

РОЗДІЛ2.УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМИ РЕСУРСАМИ 

          2.1.Управління трудовими ресурсами в Україні 

          Одним із головних напрямків організації суспільства різних типів є політика управління,яка реалізується на кожному історичному етапі і є розрахованою на тривалий період його розвитку. Управління людськими ресурсами є складовою частиною управління розвитком суспільства.         

        За своїми характеристиками людські ресурси істотно відрізняються від ycix інших pecypciв, які  використовуються в cycпільствi,а тому вимагають специфічних підходів управління.

        Специфіка людських pecypciв виражена в наступному:

        - люди наділені інтелектом, їx реакція на зовнішнє управління емоційно усвідомлена, а не механічна, a це значить, що процес взаємодії між суб'єктом та об'єктом є двостороннім;

        - люди здатні до постійного удосконалення й розвитку;

        - трудове життя людини продовжується протягом 35-50 років, тому відношення людей до системи управління мають довготерміновий характер.

          Як об'єкт управління, людські  ресурси виступають одночасно  як виробником, так i споживачем матеріальних та духовних цінностей.

        Суб'єктом управління людськими ресурсами виступає держава, яка розробляє комплекс соціально-економічних,організаційно-правових заходів, спрямованих на раціональне відтворення людських ресурсів, їх формування та використання.

        Функцію управління людськими ресурсами здійснюють державні органи, профспілки, підприємницькі структури та трудові колективи.

       Основним завданням управління людськими ресурсами на piвні держави є:

     • формування якісного складу людських ресурсів, забезпечення належного рівня життя людей;

     • забезпечення народного господарства кваліфікованим персоналом, тобто

25

 цілеспрямована,збалансована підготовка,перепідготовка працівників, безперервне підвищення їх професійного рівня та освіченості;

      • забезпечення ефективної зайнятості  населення, його оптимальне розподілення мiж регіонами, галузями та раціональне його використання;

      • створення рівних можливостей для одержання освіти, професії та працевлаштування для всіх соціальних груп населення;

      • створення належних умов праці та безпеки;

      • забезпечення гарантованої оплати праці.

        Отже, управління людськими ресурсами є одним з основних напрямів діяльності держави і є складовою загальнодержавної соціально-економічної політики, оскільки безпосередньо спрямоване на відтворення й активізацію людського фактора, реалізацію економічних та соціальних проблем.

       Управління трудовими ресурсами   – це більш високий рівень роботи з людьми, яка направлена на забезпечення ефективної зайнятості населення, раціональне його використання з орієнтацією на досягнення стратегічних цілей.

[7, с.12-14,16]

Якісне  відтворення людських ресурсів, формування трудового потенціалу та раціональне  його  використання - все  це залежить  від  управління людськими ресурсами на вcix рівнях.

        В даний час система управління  трудовими ресурсами як складова  частина управління соціально-економічним  розвитком держави включає три  взаємозв'язаних підсистеми, кожна  з яких має свої чітко виражені проблеми.

      I.  Підсистема формування трудового потенціалу.

          1. управління процесом відтворення населения :

    •    регулювання демографічних  процесів;

    •    покращення умов життя  жінки та дитини;

    •   піклування про здоров'я  людини.

       2. Управління процесами підготовки робочої сили:

    •    загальноосвітня школа;

26

    •    професійна opiєнтація;

    •  підготовка, перепідготовка кадрів для народного господарства, підвищення їх кваліфікацій. .

      3. Управління відтворенням робочої сили:

    •   оплата праці;

    •   суспільні фонди споживання;

    •    розвиток соціальної  інфраструктури;

    •   використання вільного  часу.

   П. Підсистема управління зайнятістю  населення:

     •  управління  процесами  утворення  вільних  робочих  місць  в  матеріальній  i нематеріальній сферах;

     •    управління    розподілом    робочої   сили    через    центри    зайнятості, бюро,працевлаштування;

    • управління перерозподілом робочої сили в територіальному і міжгалузевому аспектах.

    III. Підсистема управління процесом використання трудових pecypciв:

    1. Управління технічним процесом;

    2. Управління організацією праці;

    3. Управління економікою праці. [7, с.20-21]

      Трудові ресурси – це частина населення, яка характеризується фізичними та розумовими здібностями до праці. До їх складу включають передусім населення працездатного віку.

       Працездатний вік – один з елементів умовної границі віку людини,зайнятої трудовою діяльністю. Межі працездатного віку складають 16-60 років для чоловіків та 16-55 років для жінок.

     Чисельність та динаміка трудових ресурсів справляють певний вплив на характер розвитку виробництва та економіку (інтенсивний чи екстенсивний тип розвитку) скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливість екстенсивного розвитку виробництва й збільшує залежність економічного

     27

 зростання  від підвищення продуктивності  праці на базі науково-технічного прогресу та створення високоефективного трудового потенціалу.

     Трудовий  потенціал – сукупність працездатного  населення з врахуванням інтелектуального розвитку, здібностей, знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і патріотизму.

     Збереження  та відтворення трудового потенціалу повинно здійснюватись за такими напрямками:

• постійне відслідковування визначальних показників стану трудового потенціалу в галузях і регіонах, що дасть можливість їх оцінити і на цій основі розробляти відповідні заходи на державному та регіональному рівнях;
• впорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної плати;
• обґрунтування міжгалузевої, міжкваліфікаційної та міжпосадової диференціації заробітної плати;
• застосування цілеспрямованої, суворо вибіркової підтримки висококваліфікованих трудових колективів та окремих категорій спеціалістів;
• перехід до нової моделі відтворення робочої сили, яка б забезпечила відповідність трудового потенціалу вимогам, пов'язаним з процесом входження України в світовий економічний простір.

      Переважна більшість наукових досліджень в  галузі відтворення трудового потенціалу й ринку праці лягла в основу розробки таких програм, як Державна та регіональна програми зайнятості; Державна програма соціально-економічного розвитку; програма розвитку підприємництва, довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства. Всі ці програми направлені на відтворення якісного трудового потенціалу. [7, с.37-39] 
 

     28

         2.2 Регулювання зайнятістю населення 
 

      Управління  зайнятістю – це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення надмірного безробіття та запобігання процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню  попиту й пропозиції робочої сили.

      Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних співвідношень: між  рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом і пропозицією  робочої сили, сформованих ринковими  механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп.

      Управління  зайнятістю з юридичної точки  зору є дотриманням кодексу нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими повинні керуватись партнери при реалізації політики зайнятості.

      У відповідності до рекомендації міжнародних  організацій і нормативних актів  про зайнятість населення при  розробці державної політики зайнятості керуються наступними принципами:

• забезпечення рівних можливостей всім громадянам в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;
• сприяння ефективній зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільність праці, у відповідності до якої зайнятість ґрунтується на вільному бажанні громадян (кожен працівник має право самостійно вирішувати питання: брати чи не брати участь у суспільній праці); вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості (мова йде про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини); вибирати

29

 географічне  місце працевлаштування;

• сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком системи загальноосвітньої та професійної підготовки, нових вимог до якості працівника в умовах ринку, а також з формуванням орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;
• єдність відповідальності, тобто політика зайнятості є складовою загальноекономічного механізму функціонування суспільства. Заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, але й враховують галузевий рівень, тобто вона здійснюється не тільки виключно діями Державної служби зайнятості, а й передбачає активність галузевих міністерств, відомств, підприємств та організації різних форм власності.

         Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома напрямами: активним і пасивним. В рамках активної політики пріоритетними напрямами є:

• сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;
• організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;
• застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;
• створення малих підприємств;
• сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• квотування робочих місць;
• регулювання трудових міграцій.