Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

1)  притягнення фізичної особи до адміністративної або кри­мінальної відповідальності (за ст. 389 КК);

2)  визнання недійсними установчих документів юридичної особи в частині права особи бути співзасновником;

3)              припинення корпоративних прав щодо засновника-
порушника за рішенням суду.

Застосування цих заходів впливу на порушника за діючим законодавством є проблематичним, оскільки воно не містить відповідних правових норм.

Реалізація права на створення юридичної особи. Право на створення юридичної особи реалізується шляхом відповідного волевиявлення засновника та вчинення дій, необхідних для державної реєстрації юридичної особи. Засновницьке волеви­явлення виражається назовні у формі правочину або адмініст­ративного акта розпорядчого характеру (залежно від виду юридичної особи). Воно спрямоване на створення юридичної особи, але не в цьому його мета. Остання полягає у реалізації інтересів засновника. Юридична особа виступає спеціальною цивільно-правовою формою досягнення цієї мети.

Оскільки засновницьке волевиявлення — це правочин, то він є чинним лише за умови дотримання загальних вимог, передбачених ст. 203 ЦК, а саме:

1)  зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2)  засновник повинен мати необхідний обсяг цивільної діє­здатності;

3)  волевиявлення засновника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4)  правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5)  правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6)  правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповно­літніх чи непрацездатних дітей.

Недотримання засновником цих вимог є підставою недій­сності правочину, а отже може негативно вплинути на існування юридичної особи.

Поняття установчих документів. Засновницьке волевияв­лення вчиняється у письмовій формі (в деяких випадках навіть в нотаріальній) і фіксується в установчих документах. Уста­новчий документ є найважливішим корпоративним актом юридичної особи. Установчі документи — це корпоративні нормативні акти, в яких засновники (учасники) визначають правовий статус конкретної юридичної особи.

Особливість установчих документів, яка відрізняє їх від інших документів, необхідних для створення та легалізації юридичної особи, полягає в тому, що вони визначають правовий статус організації та за своїм характером є корпоративними норма­тивними актами.

Відповідно до ст. 87 ЦК установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товарист­во, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердже­ного цією особою.

Установа створюється на підставі індивідуального або спіль­ного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті.

Як бачимо, поняття "установчі документи" застосовується лише щодо товариств. Щодо установ використовується поняття "установчий акт". Видається, що різниця у термінах не виклика­на істотною різницею правової природи цих документів. Уста-

новчі документи і установчий акт виконують одну й ту саму функцію — закріплюють волевиявлення засновника. Тому доцільно було б встановити один, спільний термін, який мав би родовий характер для усіх юридичних осіб, наприклад, ус­тановчі документи. їх видами для різних юридичних осіб були б статут, засновницький договір, меморандум, установчий акт.

Для товариств установчим документом може бути статут або засновницький договір, якщо інше не встановлено законом.

Статут є локальним нормативним актом, призначення якого полягає у визначенні правового статусу конкретної юридичної особи. Саме цей документ визначає правове становище тієї чи іншої юридичної особи в цивільному обороті. Статут є най­більш поширеним видом установчого документа.

Статут — це своєрідна конституція юридичної особи. Ось ознаки, які дозволяють розкрити його правову суть:

1)              він встановлює індивідуальний правовий статус конкретної
юридичної особи;

2)   він затверджується учасниками і змінюється вищим ор­ганом управління юридичної особи;

3)   він діє протягом усього часу існування юридичної особи;

4)   він поширюється на усіх осіб, які перебувають у право­відносинах з юридичною особою;

5)   він може містити норми, не передбачені чинним законо­давством;

6)   він не повинен суперечити нормам закону.

Правова природа статуту була предметом аналізу Верховного Суду України.

Так, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним статуту. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що між позивачем, громадською міжнародною організацією, на-.     , уково-виробничим об'єднанням та п'ятьма громадянами ,, ,    України було укладено установчий договір про створення та \ діяльність товариства. Згідно з установчим договором та ста­тутом товариства частка засновника — громадянина Ш. у ста­тутному фонді визначена в розмірі 72%. Установчими до­кументами передбачено, що його вкладом є право на інте­лектуальну власність, а саме пакет технологічної, норма-"''' тивно-технічної документації та акт оцінки "ноу-хау". За уста­новчим договором засновники зобов'язалися сплатити повну вартість акцій (внести майно) не пізніше 12 місяців після реєстрації товариства. 1   •       Вклад до статутного фонду громадянином Ш. вчасно не ■'■'•■ був внесений: на думку позивача, зазначеної документації ■>■;■..    взагалі не існує.

У процесі розгляду справи позивач доповнив позов вимо­гою про визнання недійсним рішення державної адміністра­ції про державну реєстрацію товариства та просив скасувати його реєстрацію.

Товариство позов не визнавало, мотивуючи свої запере­чення тим, що обставини, якими обґрунтовується позовна вимога, з'ясовувались судом при розгляді іншої справи і не було встановлено порушень вимог закону при формуванні його статутного фонду.

В узгоджений строк (12 місяців з дня реєстрації това­риства) громадянин Ш. повністю виконав свої зобов'язання щодо викупу акцій. Це підтверджено відповідними актами. Крім того, товариство посилалось на безпідставність доводів позивача щодо відсутності пакета технологічної та норма­тивно-технічної документації, оскільки саме за цією доку­ментацією здійснюється виробництво товарів і субстанції для їх виготовлення, а також на те, що позов пред'явлено з про­пуском строку позовної давності.

Державна адміністрація позов не визнавала з тих мотивів, що питання формування статутного фонду вирішується без­посередньо між створеною юридичною особою і кожним з її засновників відповідно до взятих за установчим договором зобов'язань. На думку адміністрації, поданий на реєстрацію статут товариства повністю відповідав вимогам Закону "Про господарські товариства" і не було порушено встановлений законодавством порядок реєстрації суб'єктів підприємниць­кої діяльності.

Арбітражний суд, розглянувши позов, відмовив у задо­воленні вимог позивача. Мотивом для відмови у задоволенні позову було посилання на те, що питання визнання недій­сними установчого договору про створення товариства та інших пов'язаних з ним документів, зокрема актів про оцінку вартості основних фондів та про оплату акцій, що придбава-ються позивачем у товариства як внесок до його статутного фонду, вже було предметом судового розгляду. Рішеннями арбітражного суду в інших справах було встановлено, що вимоги ст. 31 Закону "Про господарські товариства" при ство­ренні товариства було додержано.

У рішенні суду також зазначено, що невідповідність стату­ту вимогам ст. 14 Закону "Про господарські товариства" щодо розміру резервного фонду не може бути підставою для визнання недійсним всього статуту. Крім того, суду подано рішення загальних зборів товариства, яким до статуту вне-

сено необхідні зміни і, таким чином, приведено його у від­повідність до вимог названого Закону.

Арбітражний суд також послався на пропуск позивачем строку позовної давності.

Постановою заступника голови арбітражного суду зазна­чене рішення залишено без змін. Постановою судової коле­гії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітраж­ного суду України (далі — Судова колегія) рішення та поста­нову арбітражного суду скасовано і прийнято нове рішення про задоволення позову: статут товариства визнаний таким, що суперечить чинному законодавству; скасовано державну реєстрацію товариства; зобов'язано засновників товариства ліквідувати його в установленому порядку.

На обгрунтування постанови Судова колегія послалася на те, що статут, який було подано для державної реєстрації товариства, не відповідав вимогам ст. 14 Закону "Про гос­подарські товариства".

Судова колегія не визнала доказової сили рішення за­гальних зборів товариства щодо внесення змін до статуту, посилаючись на те, що в протоколі зборів немає даних про фізичну особу, яка представляла позивача, та її повноваження. Судова колегія послалась також на відсутність даних щодо причин зменшення кількості акціонерів товариства та належ­ного оформлення дарування акціонером Ш. частини акцій іншій особі.

Судова колегія в оскарженій постанові зазначила, що пункт 7.9 статуту товариства щодо створення резервного фонду в розмірі 10% статутного фонду не відповідає положенням ст. 14 Закону "Про господарські товариства", за якою резерв­ний фонд створюється у розмірі не менш ніж 25% статутно­го фонду. Виходячи з цієї обставини, судова колегія дійшла висновку про наявність правових підстав для визнання статуту товариства таким, що суперечить чинному законодавству, пославшись на ст. 48 ЦК 1963 р.

Верховний Суд України такий висновок визнав необ­грунтованим. Статут, на підставі якого діє підприємство, не є угодою в розумінні ст. 41 ЦК 1963 р. На нього не поширю­ються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, а тому застосування ст. 48 ЦК 1963 р. є помил­ковим1.

Таким чином, статут — це не правочин, а локальний норма­тивний акт. Але виникає цей акт внаслідок правочину, змістом якого є засновницьке волевиявлення.

Другий вид установчого документа — засновницький до­говір. На підставі нього діють, зокрема, повні і командитні товариства. Для цих товариств засновницький договір є обов'яз­ковим. На мою думку, відносини між засновниками товариств доцільно оформляти засновницьким договором і в інших ви­падках, коли вони беруть на себе певні зобов'язання у зв'язку зі створенням юридичної особи.

Засновницький договір — це договір, за яким сторони (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу, визна­чають умови сумісної діяльності, передачі їй свого майна та участі в її діяльності. Мета цього договору — зафіксувати заснов­ницьке волевиявлення сторін договору та умови створення кон­кретної юридичної особи. Засновницький договір є однією із форм, в якій фіксується рішення про створення юридичної особи, а для деяких юридичних осіб — також і її установчим документом.

Тривалий час точилася наукова дискусія навколо правової природи установчого (зараз — засновницького) договору. Одні відносили його до договорів про сумісну діяльність, інші вва­жали самостійним видом договорів. Це викликано тим, що засновницький договір та договір про сумісну діяльність мають деякі спільні ознаки. Вони належать до категорії організаційних договорів, є консенсуальними, багатосторонніми, взаємозобо-в'язуючими. Є також між ними істотні відмінності. На відміну від договору про сумісну діяльність, засновницький договір має на меті створення юридичної особи та не припиняється із досягненням мети. Створена юридична особа сама є власником переданого їй майна, тоді як за договором про сумісну діяльність майно, передане сторонами для здійснення сумісної діяльності, належить їм на праві спільної часткової власності. Зараз ця дискусія практично вичерпана. Уявлення про засновницький договір як про самостійний вид цивільно-правових договорів є домінуючим.

Близьким за своїм правовим значенням до установчих документів є рішення про створення юридичної особи. До прий­няття нового ЦК рішення про створення вважалося установчим документом нарівні зі статутом. Зараз ці поняття в ЦК розме­жовані, але в ГК залишилися без змін. Відповідно до ст. 57 ГК установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках,

передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господа­рювання. Як бачимо, пріоритет за рішенням, оскільки воно є загальним установчим документом усіх суб'єктів, у той час як статут є таким лише у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 24 Закону "Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб — підприємців" для проведення державної реєстрації юридичної особи державному реєстратору потрібно подавати не лише установчі документи, але й копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про ство­рення юридичної особи у випадках, передбачених законом.

Рішення про створення юридичної особи фіксує волевияв­лення засновника, але на відміну від установчих документів, не закріплює її структуру і правовий статус. Рішення має різну форму залежно від організаційно-правової форми юридичної особи, що створюється. Якщо засновник один, то його заснов­ницьке волевиявлення може фіксуватися в односторонніх актах: указах, ухвалах, постановах, наказах, розпорядженнях та ін. їх зміст законом не регулюється. Однак в цих документах щонай­менше повинно бути зазначено найменування юридичної особи, що створюється. Доцільно у цьому ж акті вирішити питання про затвердження статуту (якщо він потрібний для даного виду юридичної особи), про призначення органів управління, про наділення майном (формування статутного капіталу) та інші питання, що виникають в процесі створення організації.

Різновидом рішення про створення юридичної особи є рішен­ня установчих зборів та конференцій. Такі рішення фіксуються протоколами цих зборів (конференцій). Саме так приймається рішення про створення громадських організацій, політичних партій, статутних об'єднань підприємств. Установчий договір між засновниками не укладається, оскільки вони не беруть на себе майнових зобов'язань, пов'язаних зі створенням цих юри­дичних осіб.

Рішення про створення юридичної особи фіксується, як правило, окремим документом. Для приватного підприємства є виняток: затвердження статуту засновником саме по собі вже свідчить про його волевиявлення, а тому в цьому випадку законодавець не вимагає складення рішення про створення юридичної особи як окремого документа.

Установчий акт — це установчий документ установи. Він може бути індивідуальним або спільним. Індивідуальний ус­тановчий акт — це зафіксоване у письмовій формі рішення засновника про створення юридичної особи у формі установи. Спільний установчий акт — це спільне рішення декількох