Типи джерел у вивчені середньовічної історії України

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Кам’янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка 

      історичний  факультет

      кафедра історії України 
 
 
 

РЕФЕРАТ

Типи  джерел у вивчені  середньовічної історії  України 
 

      Виконала:

      студентка І курсу

      11 групи

      Бейцар  Мар’яна  

Перевірив:

      Задорожнюк  Андрій Борисович 
 
 
 

Кам’янець-Подільський, 2011

      Зміст

      Стр.

Вступ………………………………………………………………………………..3

1. Літописи і історичні твори - як один із типів джерел у вивчені середньовічної історії України…………………………………………6
2. Архітектурні пам’ятки і предмети озброєння у вивчені середньовічної історії України…………………………………….….16

Висновки…………………………………………………………………………..25

Список  використаної літератури………………………………………………...26 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Актуальність  теми. Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Традиції залучення джерел у давньоукраїнському літописанні дістали логічне продовження і збагачення в козацько-гетьманську добу. Хроніки, щоденники, козацько-старшинські та інші літописи, зокрема Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, праці Симоновича, Рігельмана та інших дослідників не тільки фіксували найважливіші потомні події, а й ув'язували їх з віддаленим минулим, ґрунтувалися на різноманітних джерелах: документах військових канцелярій, універсалах, грамотах, листах, пам'ятках фольклору. Самійло Величко, не маючи автентичних документів Б. Хмельницькою, але бажаючи змалювати повну картину визвольних змагань українського народу, в ряді місць, за прикладом давніх хроністів, сам склав декілька листів та універсалів гетьмана, використовуючи традиції усної історії, народної творчості, історичних дум, пісень, переказів.

     Об’єктом  дослідження є джерела у вивчені історії українського народу.

     Предметом дослідження є джерела у вивчені середньовічної історії України.

     Мета  даної роботи полягає в об’єктивному висвітлені типів історичних джерел у вивчені середньовічної історії України. З мети даної роботи випливають наступні завдання:

• Дати загальну характеристику  козацьким літописам;
• Дати оцінку історичним творам цього періоду;
• З’ясувати яких змін зазнала архітектура у середньовічній Україні;
• Охарактеризувати зброю як вид історичного джерела.

      Історіографія. Розглядаючи теоретичні проблеми джерелознавства середньовічної історії України, необхідно згадати, що тривалий час одна течія українського джерелознавства розвивалася на засадах радянської методології, інша — в умовах української діаспори — була позбавлена ідеологічного тиску. Це позначилося на формуванні певних пріоритетів у наукових дослідженнях. Так, теоретичні проблеми радянського джерелознавства в основному розроблялися у тодішніх наукових центрах — Москві та Ленінграді. В Україні тільки в 60—80-ті роки інтенсифікувалася розробка теорії джерелознавства (праці В. Стрельського, М. Варшавчика, А. Санцевича, М. Ковальського та ін.). Історики України зробили певний внесок у розробку досліджень, пов'язаних із виявленням і використанням у наукових цілях різних джерельних комплексів з історії України, зокрема Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, історії селянства, робітництва, Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, трудової активності тощо. Проте чимало різновидів історичних джерел, що містять важливу інформацію з української історії, опинились поза увагою дослідників. Радянські історики мали обмежений доступ до джерел (наприклад, таємні документи КПРС, КДБ, закриті і спеціальні фонди архівів, бібліотек, зарубіжна україністика тощо). До закритих фондів потрапляли навіть такі джерела, як довоєнні (до 1941 р.) випуски газети "Правда" або історичні праці видатних українських істориків В. Антоновича, М. Гру-шевського та ін. Це призводило до значного обмеження дослідницьких можливостей, звуження джерельної бази історії України. Негативно впливав на рівень наукових досліджень і так званий партійно-класовий підхід до використання джерел.

      В умовах незалежності України історики позбулися, з одного боку, партійно-адміністративного  контролю і втручання у дослідницьку діяльність, а з іншого — дістали  широку можливість залучати нові джерела, систематизувати та збагачувати джерелознавчі знання, звертатися до теоретичних проблем. Основна з них — визначення поняття джерела з історії України.

      Літописи  як джерело відносно добре вивчені. Традиції дослідження княжих літописів закладені ще у XVIII ст. російським ученим німецького походження А. Шльоцером, який у 1767 р. першим видав найдавніший Київський літопис за Радзивилівським списком. У XIX— XX ст. ці традиції були розвинуті у працях російських і українських учених — М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова, М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця та багатьох інших. Хоча літописам присвячена величезна кількість наукових праць, на сьогодні чимало проблем, пов'язаних з цим видом джерел, ще не вирішено остаточно (точний час виникнення літописання, доля літописів, що передували "Повісті временних літ", походження деяких редакцій літописів, авторство багатьох списків тощо).

     Методологія дослідження: робота базується на загальноприйнятих принципах відтворення подій з історичної правди та об'єктивності. Дана праця створена з метою пояснення та різнобічного осмислення багатогранних проблем джерелознавства у вивчені середньовічної історії України.

     Практичне значення: матеріал даної роботи можна використати для підготовки наукових доповідей на історичному гуртку, для поглибленого висвітлення теми на практичних заняттях з історії України. Доцільно використовувати роботу для підготовки виступу на шкільному історичному гуртку. Існує можливість використання даної првці в підготовці лекцій для закладів освіти та культури, де вивчається джерелознавство історії України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1. Літописи і історичні  твори - як один із типів джерел у вивчені середньовічної історії України.

      Основним  джерелом найдавнішої та середньовічної історії України є літописи. Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події  викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того, що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо". Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.

      Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

      • княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;

      • місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;

      • козацькі літописи, що виникли як своєрідні  хроніки визвольних змагань козацтва.

      До  нашого часу дійшли сотні списків  давньоукраїнських та козацьких  літописів, проте найдавніші з них  збереглися лише у пізніших списках, тобто вони є зведеннями попередніх літописів. При їх складанні літописці використовували твори своїх попередників, зарубіжні хроніки, Біблію, житія святих, сказання, усні перекази (легенди), власні спостереження. Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не дійшли до нас в оригіналах [4, с.245].

      Яскравою  й унікальною сторінкою українського літописання є козацькі літописи XVII—XVIII ст. їх поява була пов'язана із зростанням національної самосвідомості українського народу й розгортанням його визвольної боротьби проти польського панування на українських землях. Авторами літописів виступали найбільш освічені представники козацької старшини, причому прізвища деяких із них досі точно не встановлено. 

      За  змістом та формою козацькі літописи наближаються уже до історичних творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність козацьких літописів як історичних джерел. їх автори, поєднуючи традиції літописання княжої доби із використанням нових можливостей для збирання історичних джерел, створили унікальні твори, кожен із яких є не лише історичним, а й історіографічним джерелом. Не випадково вони розглядаються як у курсі джерелознавства, так і в історіографії історії України. Більшість із них присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Зокрема, досить змістовними джерелами про ці події є літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Джерельна цінність кожного з них не однакова, але їх об'єднує спільна ідея утворення та зміцнення козацько-гетьманської державності України [3, с.39].

      У "Літописі Самовидця", який висвітлює  події з 1648 по 1702 p., невідомий автор (на думку багатьох істориків —  генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський) створив оригінальну хроніку  розгортання очолюваної Б. Хмельницьким визвольної війни українського народу. Це найбільш повний і достовірний козацький літопис.

      Цьому ж періоду (1648—1709 pp.) присвячений  літопис, створений галицьким полковником  Григорієм Граб'янкою. Щоправда, як джерело він дещо поступається опису Самовидця, оскільки автор виявив схильність до компіляцій із творів сучасних йому творів.

      Найбільшим  за обсягом (чотири томи) і найбагатшим  за джерельною базою є літопис  Самійла Величка, який тривалий час  працював у генеральній Військовій канцелярії. Це сприяло тому, що в основу літопису, який автор доводить до 1700 р. (іноді він згадує й пізніші події — до 1720 p.), був покладений величезний джерельний матеріал. Літопис написаний барвистою мовою у стилі українського бароко. Як і кожне джерело, цей твір вимагає критичного підходу. Автор нерідко вкладає в уста історичних діячів свої власні думки, а іноді складає для них цілі промови. Це джерело активно використовували не лише історики, а й літератори, наприклад Т. Шевченко.

      Літописи  як джерело відносно добре вивчені. Традиції дослідження княжих літописів закладені ще у XVIII ст. російським ученим німецького походження А. Шльоцером, який у 1767 р. першим видав найдавніший Київський літопис за Радзивилівським списком. У XIX— XX ст. ці традиції були розвинуті у працях російських і українських учених — М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова, М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця та багатьох інших. Хоча літописам присвячена величезна кількість наукових праць, на сьогодні чимало проблем, пов'язаних з цим видом джерел, ще не вирішено остаточно (точний час виникнення літописання, доля літописів, що передували "Повісті временних літ", походження деяких редакцій літописів, авторство багатьох списків тощо).

      У другій половині XVII ст. в Україні  було написано два Історичних твори, які за жанровими особливостями  ніби продовжували традицію літописання, насамперед манерою початку розповіді "від сотворенім міра" чи від  патріарха "Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру - в них перевага надавалася висвітленню проблем Історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській Історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи.

      Такими  творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp., та "Синопсис", виданий друком 1674р. з благословення  Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.