Характеристика основних етапів розвитку - Давньоруської держави - Київської Русі

ТЕМА 
 

«Характеристика основних етапів розвитку – Давньоруської держави – Київської русі» 
 

ПЛАН

1. Вступ.

2. Період  формування та утворення  держави.
3. Апогей розвитку держави.
4. Період феодальної роздробленості.
5. Висновок.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Руська  земля утворилася внаслідок державного об’єднання союзів східнослов’янських племен в середині І тисячоліття н.е. На весь світ вона славилася своєю природою і багатствами [1.44].

     Головним містом Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов’янських племен і розташовувалося на мальовничому гористому правому березі Дніпра, потім поширилось на річкову долину – Поділ. Місцевість навколо Києва, багата на родючі землі й могутні ліси, здавна приваблювала слов’ян. Тут були сприятливі умови для заняття людей землеробством, скотарством, ремеслами й промислами, а також і для оборони краю від ворожих вторгнень. У літопису «Повість временних літ» міститься легенда про заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либідою на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву Київ на честь старшого брата Кия – полянського князя, а українська держава – Куябія (Куявія) [1.45].

     Головний  державний, політичний і культурний осередок Київської Русі сформувався  на території сучасної України, а  слов’янські племена, що населяли їх обшири, утворювали політичні союзи й формували українську народність, виступили у той час державотворчою силою. Природний осередок української народності – Київ – став об’єднавчим центром і для інших племен Руської землі. Це дало підставу багатьом ученим вважати Київську Русь, де провідне становище займала українська народність, Українською державою.

     Кожна народність, що населяла Київську Русь, розвивалася осібно й прагнула до самостійного державного життя. Київська Русь була конгломератом (скупченням) понад 20 різних племен і народностей, нестійким (тимчасовим) державним утворенням без єдиної народності. Київська Русь утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов’ян – русів зберігалося немало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини; для вирішення важливих питань населення збиралося на загальні збори – віче; для захисту кордонів Русі скликалося ще народне ополчення, існував звичай кровної помсти за вбитих родичів. Зміцнення слов’янської держави Київської Русі прискорювало відмирання залишків первісних форм суспільного життя слов'ян – русів і прискорило розвиток феодальних відносин [1.47-48].

     Розпад  сільської общини, розвиток приватної  власності і розшарування суспільства привели до нових форм соціальної організації та управління. Становим хребтом суспільної організації стає не сільська община, а місто. Міста спочатку виникали як укріплення. Але вже те, що вони об’єднували певні сільські території, робило їх адміністративними та культовими центрами, а відтак – і реміснично – торговими осередками. Населення поступово починає ототожнювати себе цими містами, а не з племінною організацією. В містах концентрується господарська і адміністративно – розпорядча діяльність. Так система міст об’єднувала великі групи населення і приводила до централізації управління, необхідної для становлення держави.

     Київська  Русь, об’єднавши під князівською  владою східнослов’янські племена, прискорювала становлення державного ладу, формування слов'янських народностей [1.49].

     Утворення Київської держави пройшло чотири етапи:

1. Створення племінних княжінь східних слов’ян;
2. Створення первинного ядра держави;
3. Формування південного (Київ) і північного (Новгород) ранньодержавних утворів;
4. Об’єднання останніх та створення Київської Русі.

     Київська  держава формувалася на основі поступового  розвитку форм соціальної і політичної організації східних слов’ян. У різних союзів племен він виявився нерівномірним, і вже VІІІ – ІХ ст. серед інших виділилося плем’я полян. Причиною такого піднесення було природно – географічне розташування його території. По – перше, саме тут з прадавніх часів знаходився осередок праслов’янської культури, прямими спадкоємцями якого стали поляни. По – друге, саме на території полян перетиналися торгові шляхи, що зв’язували східних слов’ян із зовнішнім світом. Стрімкий розвиток торгівлі по торговому шляху «з варяг у греки» сприяв перетворенню полянських земель в торгово – економічний, а потім і політичний центр східнослов’янських земель. Навколо відносно невеликої території з центром у Києві, де формувалася найбільш розвинена і активна союзо – племінна протодержава, поступово об’єдналися інші слов’янські території. Звідси пішла назва Київської держави – Київська Русь. Руссю спочатку називали серцевину полянської землі – трикутник між Дніпром на сході, Білгородом на північному заході та річкою Россю на півдні. Згодом так стали називати всю Київську державу [2.75].

   Східні  слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися  на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ”  складена п’ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. ” Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

     Першим  етапом утворення держави у східних  слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. перед  державних утворень – полянського  князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

     Докорінною  причиною утворення держави у  східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально  неоднорідного суспільства, тобто  суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції  роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

     Особливістю і додатковим стимулом генезису державності  у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту  від зовнішньої загрози – в  першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

     Формування  державного апарату стимулювала  також перспектива отримання  великих прибутків від великих  торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки ”[2.77].

     Головними ознаками існування державності  в ранньосередньовічному суспільстві  сучасні історики вважають наявність  влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом  і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

     Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд  і Дір. Ці князі правили Києвом. Правління цих князів супроводжувалося зростанням сили Київської держави. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу  “ началася прозивати Руська земля ”. Аскольд був убитий Олегом, що приїхав з Новгорода, як вважається, - за підтримки язичницьких змовників у самому Києві [2.78].

     Отже, слово “ Русь ” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання, яке спочатку об’єднувало лише полян, древлян, дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті ІХ ст. влада київських князів поширюється на полочан і смоленських кривичів.

Період  формування та утворення держави

      Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь  Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі [2.79].

     Князювання  Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням                “ Повісті временних літ ” зі створення  опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

     Наполеглива діяльність Олега щодо створення  держави дала добрі наслідки: в  останні роки його правління у  Києві владі князя підкорялися  поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря [2.81].

     В часи князювання Олега пожвавився економічний  розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава  часів Олега залишалася все ж  таки не досить консолідованою. Влада  київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років стали першими політичними актами молодої держави.

     Протягом  першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

      На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної  активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив  свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

      Великі  й малі війни приносили славу  й багатство князям і старшим  дружинникам. Водночас вони відривали  від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

      Єдиний  відомий з літопису син Ігоря  – Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга з боярами. Літописи розповідають, що своє правління вона розпочала з помсти за свого чоловіка. Вона жорстоко придушила повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. Ольгою також були влаштовані опорні  пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь [2.86].

      В часи Ольги розбудовувався, прикрашався  і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього візиту було охрещення Ольги та укладення союзної русько-візантійської угоди.

            Могутня держава  створила сприятливі умови для швидкого розвитку продуктивних сил. Господарський  прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці їх заліза, витісненні примітивних систем землеробства, розвитку ремесел, торгівлі і міст.