Формування екологічної культури Засобами масової інформації

      В певному відношенні це нова функція культури. Якщо раніш культура була значною мірою способом відокремлення людей від природи і розглядалася в теорії як відмінна ознака прояву соціальності, то тепер культура повинна стати способом возз'єднання суспільства і природи на основі більш адекватного розуміння природного середовища. Цю задачу і покликана вирішувати екологічна культура.

      Якщо у цілому культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів людської діяльності, що забезпечують суспільний розвиток, то екологічна культура – забезпечення прогресу суспільства в його єдності з природним середовищем. Взагалі культура відображає міру подолання людиною природного початку шляхом його пізнання й освоєння, а екологічна культура обумовлює відповідність соціальної діяльності і законів природної цілісності (зокрема, відповідність людської активності і такої якості природного середовища, як його життєпридатність).

      Як складові, екологічна культура включає екологічні знання, безпечні або навіть сприятливі для природної рівноваги технології діяльності, норми і цінності, навички поводження, споглядання і почуття та поширюється на всю систему діяльності людей. Рівень розвитку екологічної культури стає в сучасних умовах головним показником зрілості і прогресивності суспільної системи.

      Проблеми культури в цілому і екологічної культури зокрема, оптимальних шляхів взаємодії людини і природи в інтерпретаціях сьогодення з'ясовуються в розробках сучасних українських вчених Ф.М. Канака, М.М. Кисельова, В.С. Крисаченка, М.В. Поповича та ін. [7, 10, 13].

Одним із головних напрямів діяльності є створення оптимальних  умов взаємодії суспільства і  природи та розвиток в напрямку екологічно орієнтованого суспільства, в якому спостерігатиметься високий рівень екологічної свідомості, моралі, етики, відповідальності та освіти, тобто нової екологічної культури.

На формування екологічної  культури впливає багато чинників, серед

 

Рис. 1.1. Чинники екологічної культури.

 

яких: суспільна свідомість, екологічне мислення, освіта, політико-правова база, діяльність екологічних організацій та засобів масової інформації (ЗМІ), моніторинг соціоекологічного балансу (рис. 1.1.).

На думку Ю.Д. Бойчука, необхідно дотримуватись основних принципів екологічної культури, найважливішими з яких є: “повага до всього живого, повага до людини, повага до природи, тобто до біосфери та її компонентів, повага до Космосу” [5, с. 306].

Федоренко О.І. характеризує екологічну культуру за такими показниками:

1) знання загальних закономірностей розвитку природи та суспільства;

  2) розуміння взаємозв’язку їх існування і того, що природа є першоосновою виникнення еволюції людини;

3)   визначення соціальної обумовленості взаємовідносин людини і природи;

4) подолання споживацького ставлення до природи як до джерела матеріальних благ;

5)    вміння передбачати вплив діяльності людини на біосферу Землі;

         6) підпорядкування своєї діяльності умовам раціонального природокористування і турботи про довкілля;

7) уміння зберігати сприятливі природні умови.

      До переліку зазначених показників можна додати також і такі: екологізація всіх сфер життєдіяльності суспільства (економіка, політика, право, освіта), об’єктивне висвітлення екологічної ситуації та прийняття раціональних рішень щодо її поліпшення, високий рівень відповідальності за екологічну політику як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях, вміння суспільства адаптувати власні потреби до природних реалій, екософський характер суспільної свідомості та мислення [61, с. 351].

     Оскільки екологічна культура є однією з форм культури, що поширюється на всі сфери суспільного життя, її можна класифікувати на два види: матеріальна та духовна.

      Матеріальна екологічна культура включає всі ті предмети, що створені людиною заради зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище та за допомогою яких можна задовольнити суспільні матеріальні потреби, наприклад біоавтомобілі, сонячні батареї, новітні фільтри в промисловому виробництві тощо.

      Духовна екологічна культура включає всі екологічно орієнтовані духовні цінності (наука, освіта, література, право, релігія), саме вони є орієнтиром у формуванні нової екологічної свідомості та поведінки суспільства. Духовна екологічна культура може виявлятися як на індивідуальному так і на суспільному рівнях (система особистих принципів, переконань, поглядів, закони, теорії, суспільні правила).

Важливим чинником, що впливає  на формування екологічної культури в Україні, є також екологічна державна політика, яка, на думку О. Стегнія, характеризується “перманентною ліквідацією екологічних аварій, а не усуненням причин їх виникнення” [57, с. 223].

      Таким чином, на основі аналізу різних підходів до інтерпретації змісту екологічної культури, можна зробити висновок, що у сучасних умовах динамічного розвитку суспільства необхідно здійснити його розширення, оскільки екологічна культура поширюється на всі сфери функціонування суспільства. При цьому суспільство самостійно формує рівень власної екологічної культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Аналіз  взаємовідносин екологічної культури та засобів масової інформації на сучасному етапі

 

2.1. Інформаційна діяльність засобів масової інформації та їх вплив на суспільну свідомість

ЗМІ представляють собою  установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам - це відносно самостійна система, що характеризується множинністю складових елементів: змістом, властивостями, формами, методами і певними рівнями організації (в країні, в регіоні, на виробництві) [52, с.420].

Система засобів  масової інформації складається з двох головних великих підсистем:

1. друкованих ЗМІ (преса, тобто газети й журнали);
2. електронних ЗМІ (радіомовлення, телебачення, інтернет).

У сучасній системі органів  масової інформації  існує декілька класифікацій засобів масової інформації за різними ознаками. Найбільш поширеними за типологією є такі ЗМІ (рис. 2.1.):

1.  За регіоном обслуговування: центральні, регіональні, обласні, міські, районні, міськрайонні, відомчі (виробничих підприємств, навчальних закладів тощо);

2.  За тематичною чи галузевою спеціалізацією: загально-інформаційні (універсальні), спортивні, ділові, юридичні, про здоров'я, рекламні, автомобільні, комп'ютерні, городньо-садівничі, телегазети,  розважальні, еротичні, "кримінальні", сенсаційні, партійні органи, фахово-галузеві;

3. За періодичністю: щоденні, щомісячні, квартальні, щорічники;

4. За типами аудиторії: жіночі, молодіжні, дитячі, студентські і т.д.

Рис. 2.1. Класифікація засобів масової інформації.

 

Аналіз даної  класифікації ЗМІ дає підстави для  висновку, що питання екології на сьогодні не висвітлюються мас медіа як проблема, що цікавить аудиторію, і відображається у тематиках як другорядна (наприклад, в універсальних, городньо-садівничих, сенсаційних, фахово-галузевих розділах чи про здоров'я).

У підсистемах  ЗМІ головне місце на сьогодні займають преса, радіомовлення і телебачення. З появою електронної журналістики прогнозувалося занепад друкованої. Проте виявилося, що кожна з підсистем виконує в системі засобів масової інформації свою, пов'язану з її специфікою функцію, обслуговує цілком визначені суспільні потреби в інформації. Так, радіомовлення вважається найбільш проникним засобом масової інформації; телебачення має найсильніший вплив на людське сприйняття, переносить людину на місце події, домагається ефекту її присутності в самому її епіцентрі; преса запишається найбільш аналітичною, роз'яснюючою формою масової інформації.

Засоби  масової інформації (далі - ЗМІ), мас медіа (Mass media) — преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет-видання, кінематограф, звукозаписи і відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити і панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації [66].

Друк (газети, тижневики, журнали, альманахи, книги) зайняв особливе місце в системі ЗМІ. Продукція, що вийшла з-під друкарського верстата, несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, плакатів, схем, графіків та інших зображувально-графічних форм, які сприймаються читачем (глядачем) без допомоги будь-яких додаткових коштів (тоді як для отримання радіо, телевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон і т.д.).

      Ця обставина сприяє прояву ряду важливих властивостей взаємин преси та аудиторії.

       По-перше, є можливість швидкого, оглядового ознайомлення з усім «репертуаром» повідомлень, включених в номер чи книгу. Завдяки цьому можна скласти загальне враження про зміст випуску і, далі, обравши цікавий матеріал, визначити характер «вилучення» (перегляд, вибіркове ознайомлення, докладне читання, збереження номера або вирізки з нього для збереження та повторного ознайомлення і т.д.). Крім того, у людини є можливість самій аналізувати інформацію.

       По-друге, можна користуватися можливостями «відкладеного читання» - після первинного ознайомлення залишити матеріал для уважного і детального прочитання у бажаний час і місці (скажімо, перенести знайомство з номером на вечір, перервати читання книжки, щоб повернутися до нього пізніше і т . д.).

       Все це можливо тому, що друковані видання легко мати «при собі» і звертатися до "вилучення" інформації у зручний час, не заважаючи оточуючим, і в обставинах, що не дозволяють або заважають слухати радіо або дивитися телепередачі (в поїзді, метро, ​​автобусі, літаку і т.д.). Можна використовувати переносний і забезпечений навушниками радіоприймач або телевізор (в тому числі плеєр), але в цьому випадку виникають додаткові труднощі та обмеження (треба носити з собою техніку, можливі перешкоди і заборони, екранування, трансляція не цікавить передачі і т.д. ). При цьому читання тексту і сприйняття образотворчого друкованого матеріалу проходить відповідно до бажання вибірково, в тому порядку, темпі і ритмі, які встановлює сам читач. Він може звертатися до одного й того ж твору кілька разів, зберігати потрібне, підкреслювати, робити позначки на полях (маргіналії) і т.п. Все це визначає безліч позитивних сторін при контакті з друкованими виданнями, що робить їх на даний період незамінними та найважливішими носіями масової інформації.

         Однак і в друку є властивості, за якими вона програє іншим засобам комунікації. Якщо телебачення і особливо радіо здатні передавати інформацію практично безперервно і надзвичайно оперативно, то друк самою технологією приречений на дискретність випуску номерів і книг. В даний час частота випуску друкованої періодики коливається від щоденної (газета) до щорічної (альманах). Звичайно, можна робити випуски газет, особливо з екстреною інформацією, і кілька разів на добу (так часто траплялося в умовах нерозвиненості інших засобів комунікацій), але це пов'язано з труднощами друку та доставки, і тому з поширенням радіо і телебачення така практика майже припинилася.

        Таким чином, преса програє в оперативності інформування. Адже неможливо уникнути значного розриву в часі між підготовкою номера, друкуванням тиражу, доставкою та отриманням його «споживачем». Це особливо стосується преси, поширюваної по всій країні.

        Другим за часом появи засобом масової комунікації є радіомовлення. Найбільш характерною його рисою є те, що носієм інформації в цьому випадку виявляється лише звук (включаючи і паузи). Радіозв'язок (використовує радіохвилі - ефірне мовлення, здійснювана по проводах - проводове мовлення) дозволяє миттєво передавати інформацію на необмежені відстані, причому отримання сигналу відбувається в момент передачі (або - при передачі на дуже великі відстані - з невеликою затримкою). Звідси можливість такої оперативності радіомовлення, коли повідомлення надходить практично в останній момент звершення події, чого неможливо в принципі домогтися в пресі. Крім того, радіо дуже популярне серед автолюбителів, оскільки немає можливості звертатися до друкованих видань і телебачення.

       Телебачення увійшло в життя в 30-х роках і стало, як і радіо, рівноправним учасником «тріумвірату» засобів масової інформації в 60-х роках XX століття. Надалі воно розвивалося випереджаючими темпами і за низкою параметрів (подієва інформація, культура, розвага) висунулося на перше місце. Телевізійна специфіка народилася на перетині можливостей радіо і кіно.        

Як і на радіо, на телебаченні  можлива організація оперативних  передач як зі студії, так і з  місця подій (хоча пряме включення  має ряд труднощів технічного порядку, подоланих з розвитком відеотехніки і каналів зв'язку). Переваги ж такої оперативної «живої» передачі, що йде прямо в ефір з місця події, в значно більшому, ніж у радіо, «ефекті присутності», оскільки в органічній єдності знаходяться звуко- і відеоряд, задіяні обидва найважливіших типу рецепторів людини, що забезпечує створення більш міцних зв'язків з аудиторією.

       На телебаченні «аудіо» і «відео» можуть виступати і на рівних, але в необхідних випадках передачі робляться з акцентом або на звуковий ряд або на відеоряд (наприклад, передача з картинної галереї). Специфіка телебачення визначає особливості всіх типів програм - і публіцистичних, і художніх, і науково-популярних.