Реферат на тему:

“Функціональні  стилі сучасної української  мови”

 

ПЛАН

 

Вступ

     Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Сталь літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

     Кожний  стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців);
2. функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
3. характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
4. система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

     Ці  складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким  різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

     Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

     Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна  запорука успіхів у будь-якій сфері  спілкування. 

1. Поняття стилю мовлення

     Термін  “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій  мови – спілкування, повідомлення і  діяння. впливу.

     Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

     Для виділення стилів мовлення важливе  значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі  стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

     Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

     Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них  є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство  їх виражальних засобів і виконують  важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в  різних його сферах і галузях.

     У межах кожного функціонального  стилю сформувалися свої різновиди  – підстилі – для точнішого  й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення  конкретних завдань.

     Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін. 

2. Характеристика основних  функціональних стилів 

     Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

     Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого  обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і  побутових стосунків.

     Слід  відрізняти неформальне й формальне  спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою  визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

     Якщо  звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

     У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

     Ділова  ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

     Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкування;
• усна форма спілкування;
• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
• невимушеність спілкування;
• непідготовленість до спілкування (неформальне);
• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
• використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
• емоційні реакції;
• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
• суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами  (поп-, пона-, поза-);
• фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
• заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові  форми мовлення – усні діалоги  та полілоги.

     Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією  – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

     Жанри реалізації – бесіда, лист.  Художній стиль.

     Цей найбільший і найпотужніший стиль  української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно  вплітають ті чи інші стилі до своїх  творів для надання їм більшої  переконливості та достовірності в  зображенні подій.

     Художній  стиль широко використовується у  творчій діяльності, різних видах  мистецтва, у культурі й освіті.

     Як  у всіх зазначених сферах, так і  в белетристиці (красному письменстві  – художній літературі) це стиль  покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

     Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
• естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
• зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
• запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
• широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

     За  родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які  мають свої особливості мовної організації тексту:

     а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні  мемуари, нарис);

     б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

     в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

     г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

     Науковий  стиль.

     Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

     Основне призначення – викладення наслідків  дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

     Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
• логічна послідовність і доказовість викладу;
• узагальненість понять і явищ;
• об’єктивний аналіз;
• точність і лаконічність висловлювань;
• аргументація та переконливість тверджень;
• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
• докладні висновки.

     Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
• залучення цитат і посилань на першоджерела;
• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
• окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
• монологічним характером текстів;
• переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).