Геополитика сша в австралии и океании

Тісною була співпраця з США у 50-х, 60-х роках ХХ століття і Австралії. США отримували підтримку від цієї держави у своїх військових кампаніях. Країна брала участь на боці США у війнах в Кореї (1950-1953), Малайї (1955-1963) і В'єтнамі (1965-1972).[8]

Збільшилося число американських представництв в державах Океанії в другій половині ХХ століття. До наявних вже на той час посольств США на Фіджі і в Папуа - Новій Гвінеї аналогічні представництва були відкриті на Соломонових Островах (1988 рік), в Федеративних Штатах Мікронезії (1989 рік), Маршаллових Островах (1989 рік) і в Західному Самоа (1988 рік).[9] З іншими державами регіону дипломатичні відносини здійснювалися через американські посольства в Новій Зеландії, Папуа-Нової Гвінеї і Фіджі.

Таким чином, інтереси США в регіоні Австралії та Океанії склалися ще в період становлення колоніального панування над цими територіями. США вбачали в цьому регіоні зручний плацдарм для утримання впливу у всьому Тихоокеанському регіоні, можливість протидії Радянському Союзові та поширенню комуністичної загрози і найважливіше – забезпечення контролю в АТР.

3.      Сучасні геополітичні інтереси США в регіоні Австралії та Океанії.

Американська регіональна політика завжди була підпорядкована загальним стратегічним цілям, сформульованим офіційним Вашингтоном. Слід зазначити, що з розпадом СРСР дещо змінилися регіональні пріоритети і зацікавлення США в даному регіоні.

Після закінчення «холодної війни» Південнотихоокеанський регіон з точки зору військової безпеки втратив для США своє колишнє значення. Так, був закритий відділ державного департаменту США у справах Океанії, зменшилася кількість американських дипломатичних представництв, було обмежено участь США в регіональних організаціях, значно скоротилася економічна допомога державам регіону.

Щодо практичних кроків, то у березні 1995 року була закрита військово-морська база Аганья на о. Сайпан. Всі літаки, кораблі і військовий персонал переводилися на бази в континентальній частині США. Було також оголошено про часткове закриття військово-морської бази Апра на о. Гуам.[10] Тут закривався найбільший в регіоні судноремонтний завод. Багато колишніх військових об’єктів підлягали приватизації. Все це загрожувало втратою роботи для більш ніж 10% всього працездатного населення острова. Для населення Гуама і Сайпан, велика частина якого економічно була пов’язана з існуванням військових об’єктів США, настали тривожні часи.

З огляду на ці кроки США, Південнотихоокеанський регіон, за винятком деяких військових об’єктів в Мікронезії, Сполученим Штатам виявився непотрібним. Як зазначалося це цілком відповідало духу «облаштування світу по-американськи». Оскільки регіон майже повністю відповідав американським стандартам у сфері безпеки, розвитку демократії і відкритого ринку, США перестали виявляти до нього інтерес. Питання безпеки власне держав регіону Австралії та Океанії, їх економічні та соціальні проблеми американську адміністрацію хвилювали в меншій мірі. Економічна допомога країнам Океанії перебувала на вкрай низькому рівні.

Слід визначити роль Австралії та Океанії згідно з Стратегією національної безпеки США.

У Стратегії національної безпеки, що була прийнята в березні 2006 року[11] регіональні пріоритети Сполучених Штатів були визначені таким чином:

1. Збереження американського домінування в Західній півкулі, яке названо в документі «передовою лінією оборони американської національної безпеки».

2. Зміцнення американських позицій на Близькому Сході.

3. Подальше територіальне розширення НАТО за рахунок вступу в Альянс нових держав зі Східної Європи.

4. Зміцнення японо-американського і американо-південнокорейського союзу для забезпечення стабільності в регіоні АТР.

Як ми бачимо, прямої вказівки на значення регіону Океанії в офіційному документі нема. Проте, незважаючи на відсутність згадки про регіон у Стратегії національної безпеки США, закриття департаментів, що опікуються політикою даного регіону, Австралія та Океанія відіграють немалу роль для забезпечення впливу США саме на регіон АТР.

Зараз на перше місце тут виходить Китай. Саме з фактором посилення позицій КНР в Азійсько-Тихоокеанському регіоні пов’язане активне зацікавлення США регіоном Австралії та  Океанії вже на сучасному етапі. США намагаються залучитися підтримкою держав Південно-тихоокеанського регіону, а саме Австралії, Нової Зеландії, регіону Мікронезії для послаблення китайських позицій.

Перегляд американської стратегії на Тихому океані, на думку аналітиків, назрівав уже давно. В останні роки КНР закріпила свої позиції в АТР. Американські фахівці не раз з побоюванням відзначали, що військові витрати КНР постійно збільшуються і слабо піддаються моніторингу. В останні кілька років Пекіну вдалося значно модернізувати збройні сили. У цьому році Китай вперше вивів у море власний авіаносець, а також почав випробувальні польоти власного винищувача п’ятого покоління.[12]

Зростаюча боєздатність збройних сил КНР змушує Вашингтон відмовитися від колишньої практики, згідно з якою американські сили в АТР концентрувалися в основному в його північній частині - Японії та Південної Кореї - і перенести військову присутність подалі від кордонів Піднебесної - на острів Гуам і в Австралію.

Слід згадати, що президент США Барак Обама нещодавно заявив про те, що АТР - головний пріоритет для військової та економічної уваги Сполучених Штатів, а для забезпечення цього пріоритету просто необхідно налагодити стратегічні відносини з державами, що знаходяться навколо нього. У липні 2011 року США відвідала делегація міністерства оборони Австралії на чолі з главою відомства Стівеном Смітом, що було присвячено 60-річчю американо-австралійського альянсу. Серед головних питань, що обговорювалися в ході зустрічі – Афганістан, а також посилення Індії та Китаю. Звертає на себе увагу заявлена ​​готовність Австралії служити і далі «південним якорем» США в регіоні.[13] За заявою С. Сміта, вже в цьому столітті ЮВА перетвориться на центр політичного тяжіння, і активність Вашингтона в цій частині світу відповідає національним інтересам Канберри. За його словами, Австралія - ​​південний фланг цього центру, на який спирається американська стратегія.

Для політики США в регіоні Океанії та АТР геостратегічне значення Австралії, як і Нової Зеландії, переоцінити дійсно неможливо і Білий дім всіма силами виступає за зміцнення тристоронніх зв’язків. Тому, на сучасному етапі регіон Австралії та Океанії займає провідне місце в геополітичних планах Сполучених Штатів Америки

4.      Механізми реалізації геополітичних інтересів США у регіоні Австралії та Океанії в сучасних умовах.

Сучасна зовнішньополітична доктрина Сполучених Штатів Америки в Південно тихоокеанському регіоні будується за принципом «трьох D» - «Defense, Diplomacy and Development» або «Оборона, Дипломатія і Розвиток».[14] Слід зазначити, що США, як і в інших регіонах для забезпечення політичної мети та утримання контролю над регіоном використовують методи військового впливу.

Першим серед них є створення військово-політичних союзів чи блоків. Першу сходинку до цього було зроблено під час укладання у вересні 1951 року  у Сан-Франциско Тихоокеанського пакту безпеки(АНЗЮС).[15] До цієї угоди, ініційованої США, було залучено Австралію та Нову Зеландію – основних гравців в регіону Австралії та Океанії. Цей блок був створений американцями для координації зусиль з колективної безпеки, вивчення умов політичного розвитку та можливостей оборони в районі Тихого океану. Це дозволило США розмістити свої військові бази в Австралії з якою Штати до сьогодні підтримують стратегічне партнерство.

Цікава ситуація склалася у відносинах з Новою Зеландією. У 1985 році, після створення без’ядерної зони у південній частині Тихого океану, Нова Зеландія заборонила заходи в свої порти кораблів з ядерною зброєю та атомними двигунами.[16] У відповідь США зняли з себе зобов’язання щодо забезпечення безпеки Нової Зеландії. Але двостороннє співробітництво в оборонній сфері між членами блоку по лінії Австралія – США, Австралія – Нова Зеландія, збереглося міцним.

Висувалися навіть ідеї про розширення глобальних зв’язків Північноатлантичного Альянсу, про перетворення останнього з НАТО в ГТО (Global Treaty Organization); зокрема, на підтримку цієї ініціативи активно виступив американський посол в НАТО В. Нуланд.[17] Передбачалося, що в листопаді 2006 року, в ході Ризького саміту, керівництво Альянсу отримає мандат на розробку концепції реформи взаємин з американськими союзниками, що знаходяться поза євроатлантичним регіоном. До цих союзників, крім Південної Кореї та Японії планувалося долучити і держави Південно тихоокеанського регіону – Австралію та Нову Зеландію.[18] Цього, однак, не сталося: правда, глави зовнішньополітичних відомств вищеназваних країн вперше в історії взяли участь у зустрічі міністрів закордонних справ альянсу 26 січня 2007 р. на правах «глобальних партнерів» - але далі цього «глобальне партнерство» не пішло.

Слід відзначити, що посилення ролі Китаю, і слабшання впливу американців непокоїть США. Канберра(Австралія), яка до 2007 року проводила зовнішню політику, спрямовану на пріоритетний розвиток відносин з традиційними союзниками Австралії - США і Великобританією[19] - втрачаючи підтримку ООН, зараз дещо змінила свої пріоритети.

В 90-х роках ХХ століття Австралія, очолювана урядом  Джона Говарда, беззаперечно підтримувала позицію Вашингтона. Так, у 1991 Австралія прийняла участь у війні в Перській затоці. У 2003 Австралія прийняла участь в агресії США та Великобританії проти Іраку.[20]

Тим не менш, з приходом до влади у 2007 році лідера лейбористів Кевіна Радда, Австралія запевняла Пекін, що його уряд не буде займати сторону жодної сили, яку можна було б порахувати ворожої Китаю. Стратегія регіонального балансу передбачала також зміцнення зв’язків з Південною Кореєю і Японією. Канберра виступає за їх більш активну участь у регіональній політиці. І Сеул, і Токіо зацікавлені в тому ж, враховуючи деякий занепад впливу США в регіоні і піднесення Китаю. Такі тенденції викликають занепокоєння Вашингтону. Проте створення ефективного союзу без підтримки США все ж залишається практично неможливим.

Зокрема, у 2000-х роках почалося будівництво співпраці в трикутнику Австралія – Японія – США. Вперше ідею створення тристороннього союзу висловив міністр закордонних справ Австралії А. Даунер ще в 2001 році 30 липня в Канберрі.[21] Під час переговорів глав зовнішньополітичних відомств Австралії та США він запропонував сформувати якийсь механізм австралійсько-американо-японського діалогу. Очевидно, з побоювання бути звинуваченим у формуванні «мініатюрної Азіатсько-Тихоокеанської НАТО», ідея такого альянсу була висунута у формі «неофіційного механізму діалогу». У 2007 році ця ідея нарешті знайшла своє втілення, але не у вигляді «неофіційного механізму діалогу», [22]а у формі Угоди про співробітництво в сфері безпеки Австралії та Японії за участю США.

Цей Альянс фактично був спрямований проти посилення КНР. Проте, керівництво трьох держав під час публічних виступів категорично заперечували думку, що зв’язки Вашингтона, Канберри і Токіо спрямовані проти Пекіна. Першопричиною створення потрійного союзу була оголошена загроза безпеки, що виходить від КНДР. Тривогу викликали розробки та випробування ракетно-ядерної зброї Північною Кореєю.

Співпраця у трикутнику Австралія – Японія – США  передбачає співробітництво і в сфері протиракетної оборони. Проте, поки що Австралія не розглядає можливості розміщення на своїй території американських систем ПРО. Проблеми протиракетної оборони особливо актуальні для двох учасників: Японії та США. Австралія ж в силу своєї географічної віддаленості від Східної Азії проявила певну стриманість у ставленні до участі в ПРО. програма спільного створення систем ПРО існує і реалізується Японією і США. Австралія ж поки готова співпрацювати лише на рівні обміну інформацією, але допускає можливість розміщення у себе елементів ПРО в майбутньому. При вирішенні цього питання австралійський уряд буде приймати до уваги гіпотетичну загрозу ракетних ударів з боку КНДР і Китаю.

У травні 2007 року міністри закордонних справ і оборони трьох країн домовилися про приєднання Австралії до спільних досліджень по ПРО. У червні 2007 року уряд Австралії прийняв рішення про виділення з державного бюджету 9,3 млрд. дол США на будівництво 5 військових кораблів з використанням новітніх технологій: двох десантних кораблів і трьох есмінців, обладнаних системами протиповітряної та протиракетної оборони.[23]

Інший механізм забезпечення впливу на регіон – це створення на території  Австралії та Океанії військових баз. В листопаді 2011 року під час свого турне по країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону президент США Барак Обама відвідав з офіційним візитом Австралію. Візит був приурочений до 60-річчя підписання Тихоокеанського пакту про колективну безпеку. Президент підтвердив намір створення військового контингенту в Австралії. Офіційною метою такого кроку була допомога регіону в боротьбі зі стихійними лихами. Проте насправді ціль зовсім інша – послабити Китай.

Виходить, що військова база в Австралії замкне кільце оточення навколо Китаю і дозволить США контролювати найважливіші торгові шляхи, через які проходить транзит товарів на 5 трильйонів доларів на рік, попутно тримаючи «під прицілом» всі держави регіону. Австралійські посадові особи відверто визнали, що база в Дарвіні зручна тому, що нові покоління китайських ракет здатні вразити бази США в Японії і Кореї, але насилу долітають до Австралії. А щоб розвіяти залишки сумнівів, радник президента США з національної безпеки Бен Родс пояснив: «Військова угоду про розміщення американського контингенту в Австралії - це сигнал, що ми маємо намір продовжувати грати ключову роль в забезпеченні безпеки цієї частини регіону, де росте військова міць Китаю».[24]

База США в Австралії - це всього лише один елемент санітарного кордону, яким намагаються відгородити Китай від виходу у відкриті моря. При цьому, власне, озброєна конфронтація не є обов’язковим фіналом. Успіху, під яким розуміється економічне ослаблення Китаю і примус до економічних поступок, можна досягти і шляхом нарощування військової присутності США. Адже в результаті Китай буде змушений витрачати гроші не на торгову і виробничу експансію, а на відповідні кроки у військовій сфері.

Крім заходів військового впливу, США запропонували тихоокеанським партнерам і розширення економічного співробітництва. Мова йде про новий торговий союз – Транстихоокеанських партнерство (Trans-Pacific Partnership, TPP), покликаним стати відповіддю на економічне посилення Китаю та його зближення з Асоціацією країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).[25]

Також держави регіону Австралії та Океанії співпрацюють з США і НАТО в сфері анти терористичної боротьби. Австралія та Нова Зеландія підтримали діяльність США в Афганістані та Іраку. Одним з активних учасників війни в Афганістані є Австралія. Вона розмістила свої війська в країні в 2002 році., а в 2007 році було прийнято рішення про збільшення чисельності австралійського контингенту в Афганістані напередодні візиту до Австралії віце-президента США Д.Чейні.[26] На відміну від деяких натівських країн, де громадська думка налаштована проти подальшої участі їх військових частин в афганській війні, Канберра, беззастережно підтримує курс США в Іраку і Афганістані, переконана в правомірності участі своїх військ в Афганістані. Слід зауважити, що австралійці не тільки самі беруть участь у наземних військових операціях в Афганістані, але і надають ефективну повітряну підтримку військам НАТО.